Хроніки Якуба Вендровича

- Звучить не дуже обнадійливо.

- Ні. З ним якраз не все так погано. Він всього лиш божевільний алкоголік і соціопат... Але, чого дивуватися, живемо при соціалізмі! Так, він порушує всі закони і правила тих безбожників через одну лише думку, чисту і щиру радість, яку отримує від того ж таки порушення. Але своїх не ображає.

- Своїх?

- Якщо він тобі запропонував свою співпрацю, то можеш спати спокійно. Жодна волосина не впаде з твоєї голови. А якщо звернешся до нього про допомогу, тоді обов'язково допоможе.

- Хм... І останнє питання.

- Навіть знаю яке. Що тут відбувається? Ця парафія вже приречена. Вона існує вже п'ятсот років, і недавно єпископат дійшов висновку, що час піддатися. Немає сенсу чинити опір.

- Не розумію.

- Це все, що я можу тобі сказати.

В трубці зазвучали короткі гудки, що означало завершення розмови. Саме в цей час знову приїхали міліціонери. На даху патрульного автомобіля була прив'язана труна, збита як-небудь і з чого попадя. Машина зупинилася, і з салону вийшов Юзьва.

- Ну, отче, його треба поховати по-християнськи, - сказав без зайвих вступних слів.

- Занесіть його в костел, - спокійно мовив. - Я зараз пошукаю катафалк. Меса, якщо я не помиляюся, завтра зранку.

- Нам би, того... Нам би його сьогодні поховати... - обізвався другий міліціонер. Він говорив дуже в'яло і не чітко, так, ніби звуки людської мови творилися десь глибоко в горлі, -завтра ж неділя. Ми не хочемо Вам мішати.

Отець Павел кивнув головою на знак згоди.

-1 скільки коштує така послуга?

Може, це був лише тон вимови, але священик відчув, що якби він назвав ціну, яка б перевищувала їх очікування, то відразу ж отримав би по голові тими волосатими лапами.

- У католицькій церкві немає ж цінника. Добровільна пожертва, - нагадав і відразу зрозумів, що до практикуючих віру вони також не належать. - А щодо похорону, повинно пройти рівно три дні після смерті.

- Обійдеться. У нас при собі свідоцтво про смерть, - сказав той другий. - Закопаємо ввечері і забудемо.

- Але ж це ціла церемонія...

- Ми всі прийдемо, - перебив його Юзьва. - На п'яту підходить?

- Так. Звичайно.

Два міліціцонери зняли з даху машини труну і майже без зусиль, так, ніби вона взагалі нічого не важила, закинули на плечі і занесли в храм. Священик побіг спереду. Швидко відкривши двері святині, побіг у підвал і приніс звідти катафалк, який складався з декількох частин. Відчуваючи на своїй спині ворожі погляди прибулих, отець так само швидко змонтував всі частини і поставив катафалк посеред костелу навпроти вівтаря. Міліціонери без жодної поваги до померлого поставили труну і без слів вийшли з храму. Від'їжджаючи включили сирену так, ніби скликали всіх своїх.

Від отриманого шоку отець сів на траві і прихилився головою до стіни костелу.

- Щось я якийсь нервовий став, - сказав сам до себе.

Ще задуманий подивився на тріщину в стіні храму. Тріщина була досить-таки велика. Прикусив губу. І фундамент осідав. Добре було б стягнути плетеною звареною арматурою, вкласти залізну рейку, залити цементом, а тріщину замурувати. От тільки за які грошенята? Отець Павел встав і зайшов всередину храму. Так, стоячи всередині святині, він не міг знайти собі місця. Він мучився в роздумах, що було щось не так. Підійшов до одних з бокових вівтарів, провів рукою по почорнілому дереві. З першого погляду вівтар виглядав кількасотлітньої давнини, але один лише дотик підтвердив фальш. Дерево було абсолютно новим. Погано відшліфоване, із залишками сучків, неакуратно помальовано чорною фарбою і затягнуто восковим лаком. Уважно придивився до готичної різьби, яка при-кращала вівтар. Вона взагалі не відповідала канонам. Та це ж підробка! Священик зауважив під гробом запханий конверт. Витягнув і перерахував вміст. Середня місячна зарплата. І за це дякую! Куплю вугілля, може, і на зиму вистачить. Але ремонт фундаменту потрібно буде зробити ще перед морозами. Добре було б привезти сюди інспектора з контролю будівництва, щоб він оцінив рівень пошкоджень. А може, реставратор із області міг би допомогти. Отець важко зітхнув. Закрив храм і вийшов. Потрібно було потроху вже готуватися. До п'ятої залишилося зовсім мало часу.

Зібралися, мабуть, усі парохіяни. Сиділи на лавках так, ніби води в рот понабирали. Поминальна служба їх не цікавила. Правда, вони чітко виконували усі потрібні рухи: хрестилися, коли треба, відповідали на молитви, де треба було, але Павла ніяк не покидала думка, що все це дуже штучно. Вони ніби прийшли показати, які набожні католики. Дивився на них і з кожною хвилиною дивувався все більше і більше. Щоб це не було, але прокляття і клеймо гріха залишило на кожному з них свій видимий відбиток. Навіть ті два міліціонери були майже нормальними в порівнянні з деякими представниками клану. Отець Павел ніяк не міг змиритися з відчуттям, що він відкрив загублений куток еволюційно відсталого людства. Вдалим підтвердженням цього факту були три підлітки, які сиділи в першому ряді. Лише від їхнього вигляду йому бігли мурашки по шкірі: волосаті руки, великі як лопати, в ніздрях - цілі пучки чорних волосків. Взагалі-то, все це збіговисько виглядало огидно. Ще не встиг отець закінчити панахиду, як декілька пар сильних рук закинули труну собі на спину і пішли до виходу. Дуже вони поспішали покинути храм Божий. Церковний прислуга теж кудись зник. Отець Павел закрив на ключ ворота. Він ще не мав впевненості чи залишати храм відкритим без своєї присутності і швидко побіг супроводжувати процесію.

Догнав їх вже біля самих воріт цвинтаря. Вирита яма чекала. Можливо, лише з самої поваги до померлого варто було б написати «могила», але це далеко не була могила. Це була глибока діра в землі глибиною в два метри, незвичної форми і нагадувала голодну пащу якогось дивного монстра автохтона.

- Гей-гоп! - завив старий і труна полетіла на дно.

Священик мало не зомлів, коли почув, як тіло покійника

перевернулося всередині гробу від удару.

- Ну, давай, закінчуй вже! - підганяв його найстарший з

них.

Парох ще не встиг доспівати сакраментальну молитву «З пороху повстали і в порох перетворитеся» і запечатати гріб, як мавполюди схопили лопати і засипали яму. В насип як-небудь вбили хрест із двох дощок і розійшлися без слів. Священик з відчаю сів на сусідній кам'яний надгробок і заплакав...

І тут із-за кущів вийшов Якуб Вендрович. Його одяг без зайвих пояснень вказував на те, що його власник саме тут провів цілу ніч.

- Ну, і які враження? - запитався, не приховуючи сарказму.

- Я, звичайно, чув, що свідки Єгови так хоронять мертвих. Ось так без слів і сліз закопують, але щоб так черство,., то я навіть і подумати не міг.

- Єговісти тут вже кілька років не показуються - бояться.

- А що тут боятися?

- А ти що вже забув, чому він сповідався?

Якуб витягнув із кущів дві лопати. Одну дав священику.

- Щось ми тут засиділися.

- Почекайте, а що Ви збираєтеся робити?

- Як що? Поховаємо його під церквою. Краще його тут не залишати.

- Але вони...

- На них не зважай. Якщо ми його зараз не викопаємо, тоді вони повернуться вночі. Ми ж цього не хочемо, правда?

- Прошу пояснити мені докладно.

- А що тут пояснювати - в них свої обряди і місця поховань. До діла!

- Я протестую! Це ж профанація! Та й докази відсутні. Ну, може, вони і недорозвинуті трохи, але це ж не дає нам права...