розмові риторичним: «Ну так ШО?». А вперта дівчина, відводячи від напомадженого рота білофільтрову цигарку, відповідає: «А шо тобі взагалі треба?». Однокласник боїться висловити свої наміри, тому красномовно сопе. І курить.»
«Як романтично, — замріялась Терезка. — Зі мною так не розмовляли.»
Нагадавши собі дещо, вона озвалася:
— От ти тусувався з Курсантом…
Антон кивнув головою.
— То ти знаєш, де він подівся?
Небуденна гра міміки на його обличчі змусила подумати, що для неї це залишиться таємницею. Однак Антон відповів:
— Курсант упав у небо.
— Як це? Метафорично?
— Ніскілечки. Я бачив на власні очі. Ну, ти чула про ту історію, як він у ніч на Купала собі пузо порізав?
— Ну. І пішов у ліс. Більше з тої пори ніхто його не бачив.
— Я там був разом із ним. Як тільки но взялося сіріти, я пішов шукати його. Знайшов його аж на вершині. Нівроку так вимахав, виліз на сам верх.
Спершу побачив простягнуті волохаті ноги. П’ятки чорні, потріскані, а де не де чисто бежеві. Злізла шкіра після танців на приску. Спочатку я вирішив, шо Льолік спить. А потім підійшов ближче і побачив його лице. На секунду подумав навіть: краще вдати, буцім я Льоліка так і не знайшов — от яке в нього було тоді лице.
Я вважаю, Льолік завдяки краплям чи завдяки горам намацав у собі якісь двері. Може, ті, про які говорив Саня.
Але сталося так, що він відкрити то їх відкрив, але не зайшов, як Сантехнік. І не міг їх закрити, а з них… як би це… дув протяг. Можливо, так і має бути, коли вітер осяянь вимітає тебе — піщинка за піщинкою. Ти не можеш сховатися від нього навіть за заплющеними очима. — І ти також пережив це?
Антон знову замислився. Терезка відчула, наскільки солодкою видавалася йому спокуса відповісти: «ТАК». І вдавати, що всі повірили.
— Гаразд. Не муч себе, я зрозуміла. Кажи краще, шо з Курсантом далі було.
6
— Коли я знайшов Льоліка, він лежав без свідомості. Я почав приводити його до тями. Можливо, не варто було робити цього на просторі, Льолік останні дні дуже боявся відкритих місць… і все таки шукав їх, попри свій жах перед ними. Ми були з ним схожі: він забоявся іти в Тощо, я забоявся іти на 7/18. Льолік хотів бути схожим на Сан техніка, а я — бодай на Льоліка.
Я почав плескати Льоліка про щоках. Той зірвався, зміряв мене таким поглядом, що мені аж у п’ятках зашкарубло.
Потім глянь на небо — і як не закричить! Відразу ж упав на землю і вчепився в траву, ніби хотів заховатися від того, шо бачив.
Я подивився довкола, і мене вразило. Я дуже чітко відчував настрій тої години. Пекуче гірське сонце, яке буває на початку спекотного дня в середині липня. Безапеляційне безлюддя і зелена, майже вишнева чорниця. І голий, перемазаний землею та засохлою кров’ю Льолік.
У нього була волохата дупа. Вона мене вразила найдужче: голе тіло Курсанта, яке все дрижить від нелюдського страху — і волохата задниця на тлі хребта гір.
Можливо, тому я не впав услід за ним. Його волохата задниця справила незгладиме враження.
Він дер землю і пошепки ричав від жаху. Рідко який крик проймає так сильно, як той — пошепки. Десь
