хвилин через п’ятнадцять Льоліка ніби трохи попустило. Він пальцями вп’явся в кущі трави. Взагалі поводився так, ніби боявся впасти, хоча й так лежав на землі. Я задер голову, глянув і собі на небо. Хотів зрозуміти, що в ньому так налякало Курсанта.
Але небо було як небо — безхмарне і синє. Глибоке.
Курсант розслабився. Я розслабився теж і наново відкрив у собі слух. Голосно сюрчали коники в траві. Аж тут, зовсім несподівано, я відчув прилив жаху, такого ж, як і в Курсанта.
Це був навіть не жах, це істерика, це гола паніка, ми були в облозі, а вороги нападали. Це було так страшно. Я не бачив нічого довкола, крім прозорого повітря, але було страшно, як при повітряній тривозі. Нас крило небом. Безконечністю.
Я відчув, як обісцявся.
Страх брав зісередини, брав тим самим, чим узяв і Льоліка: я гостро усвідомив оточуючу мене панораму, так гостро, наче й справді наколовся на вістря. Вершина гори, залита яскравим сонцем. Мокра, дика зелень трави довкола.
Збоку. Внизу. Відкритий простір — це відчуття недосяж ності лінії обрію, незважаючи на виразну присутність поруч. І просто розчахнуте навстіж небо. І наче підземне джерело, у голову постійно била думка, що я на висоті хмар. А це — дуже, ДУЖЕ ВИСОКО. Я закричав і повалився навколішки біля Курсанта, сховав голову між колін. Було чутно, як повертається відлуння мого крику. І було чутно, як той крик вичерпується у тиші гарячого ранку. Мій крик для гір не означав нічого. І це потрясало. Думки вперлися в небо і сонце. І в усвідомлення висоти.
Не знаю, як довго ми лежали й тремтіли з жаху перед цим відкритим, просто безмежним простором. Аж раптом я відчув, як сила, котра накочувалася на нас, відпустила.
Я перевів подих і розпрямився. І я сказав тоді до Курсанта:
— Льолік, можеш вставати!
Він озирнувся через плече і побачив не оглушаюче небо, а мою тінь. О тій порі тіні чіткі та об’ємні.
Льолік сів навкарачки, потупивши погляд, — я розумів, що він боїться глянути в небо. Я прислухався: його дихання стало рівномірним. Я відчув, як потроху корчі відпускають мій живіт. Мені стало легше.
Курсант глипнув на мене, але, здається, не впізнав, тоді підняв погляд вище, і я побачив, як в одну мить його лице перекосив спазм жаху, жаху глибокого настільки, що прочищає від усіх нечистот і шлакових завалів диким криком. Курсант кричав так голосно, що я зрозумів: це кричить не людина, але те, що мешкає в людському тілі. Той, другий. Рик його іншого.
Він кричав і ричав, але не міг відвести погляду від глибини. Я збагнув, що Льолік повидів у глибині неба щось набагато більше — можливо, саму суть глибини. І тут він почав панічно хапатися за кущики трави, але якась сила тягнула Льоліка у небо. Це виглядало так, ніби на нього перестала діяти сила тяжіння. Льоліка перевернуло догори ногами, але пальцями він усе ще судомно видирав траву, хапаючись щораз за інші кущики, рятуючись від падіння. Я бачив на власні очі, як він розмахував ногами у повітрі і як копіювала Льолікові рухи його тінь. А потім якийсь кущик чорниці не витримав і видерся із землі. І Курсант полетів сторчма у небо, як у прірву. Я тільки витріщився на те, як голе тіло на тлі блакиті неба в секунду перетворюється на чорну пляму, а там і зовсім зникає з очей.
Я залишився сам.
Тільки що біля мене лежав мій товариш, аж тут він провалився в небо, залишивши по собі повисмикувану траву.
Так закінчив Льолік.
Терезка сідлає номада
