обом ледве за сорок. Вони були вбрані не так офіційно, як інші, з помітним відбитком голлівудського стилю, й поводилися вони трохи фамільярніше, ніж годилося б. Френк Фальконе контролював профспілки працівників кінопромисловості, азартні ігри на кіностудіях, а також постачання повіями публічних домів у штатах Далекого Заходу. Звісно, жоден дон не міг собі дозволити вбратися франтом, та все ж таки Фальконе мав легкий наліт чепуристості, що відповідно й насторожувало інших донів проти нього.
Антоні Молінарі контролював портовий район Сан-Франциско й жирував у царині спортивних тоталізаторів. Він походив з родини італійського рибалки й володів одним з найкращих ресторанів Сан- Франциско, спеціалізованим на стравах з дарів моря. Рестораном він так пишався, що жартома казали, ніби Антоні втрачає на ньому гроші, продаючи чудову їжу за дешеву плату. Він мав незворушне обличчя професійного гравця. Говорили також, що Антоні відіграє якусь роль у контрабанді наркотиків через мексиканський кордон та з суден, які прибували з далекосхідних портів. Помічниками Фальконе й Молінарі були молоді кремезні хлопці, очевидячки, не радники, а охоронці, хоча ніхто не наважився б прибути на це засідання із зброєю. Всі знали, що ті охоронці володіють технікою боротьби карате; цей факт потішав інших донів, але не тривожив їх аніскілечки. З однаковим успіхом каліфорнійські дони могли прибути з амулетами, освяченими самим папою римським. Хоча слід відзначити, що серед присутніх були досить релігійні люди, які вірили в бога.
Потім прийшов представник «родини» з Бостона. Це був єдиний дон, що не зажив поваги у своїх колег. Відомо було, що він нечесно поводиться зі своїми «людьми», безбожно їх обдурює. Це б можна пробачити, бо кожен сам собі визначає міру своєї зажерливості. Але йому не пробачали, що він не міг навести ладу в своїй імперії. В окрузі Бостона було надто багато вбивств, точилось надто багато чвар за владу, забагато розвелось незалежних аматорів, що не визнавали нічиєї влади й надто відверто зневажали закон. Якщо чикагських мафіозі називали дикунами й варварами, то бостонці були «гавонес» — тобто злодюжки. Бостонського дона звали Доменік Панца; цей невисокий, опецькуватий чоловік, як підмітив один з донів, мав злодійкуватий вигляд.
Клівлендський синдикат — можливо, один з наймогутніших у Сполучених Штатах серед тих, чий бізнес — винятково азартні ігри, — представляв літній чоловік з розумним виразом худого обличчя й сивою головою. Його називали — звісно, не в очі — «євреєм», бо він оточив себе не сицилійськими помічниками, а євреями. Ходили чутки, що він радий би призначити єврея своїм консільйорі, тільки не наважувався. У всякому разі, якщо «родину» дона Корлеоне, завдяки Хейгенові, знали як «ірландську банду», то «родину» дона Вінсента Форленци знали як «єврейську родину», але в цьому випадку було більше правди. Проте він керував організацією дуже успішно; відомо було, що Форленцу не замлоїть від вигляду крові, незважаючи на тонкі, ніжні риси обличчя. Він кермував залізною рукою, одягненою в оксамитну рукавичку.
Представники п'яти «родин» Нью-Йорка з'явилися останніми, і Тома Хейгена вразило, наскільки вони були імпозантніші, респектабельніші, ніж оте «село» — дони з периферії. По-перше, всі п'ятеро нью- йоркських донів, за давньою сицилійською традицією, були «людьми з черевом», що образно означало владу та хоробрість, а буквально — огрядність, немовби перше й друге неодмінно поєднувалося, як воно, здається, й буває в Сицилії. П'ятеро нью-йоркських донів були опасисті, м'язисті чоловіки з лев'ячими гривами, масивними рисами обличчя, м'ясистими носами, товстими губами, пухкими відвислими щоками. Не були вони дуже добре голені, ані дуже старанно вбрані — мали вигляд ділових людей, яких не цікавлять такі дурниці, як марнославство.
Прибув Антоні Страччі, що контролював район Нью-Джерсі й доки в західній частині Манхеттена. Він прибрав до рук гральні кубла в Нью-Джерсі і мав сильний вплив в апараті демократичної партії. Парк його вантажних машин давав великі прибутки насамперед тому, що шофери і їздили з великими перевантаженнями, не боячись шляхової інспекції. Ці вантажні машини допомагали розбивати дороги, а потім його шляхово-будівельна фірма, яка мала вигідні контракти з урядовими установами, ремонтувала ці пошкоджені дороги. Чиє серце не потішилося б, спостерігаючи таку вправність, коли одне вигідна «справа» породжує другу. Страччі також був людиною старих традицій і ніколи не заробляв на проституції, але оскільки його бізнес був зосереджений коло портів, він просто-таки не міг не втягтись у торгівлю наркотиками. З-поміж п'яти нью-йоркських донів, що виступали проти Корлеоне, він був найслабкіший, але найкраще зорганізований.
«Родина», очолювана Оттіліо Кунео, контролювала північну частину штату Нью-Йорк — організовувала незаконний в'їзд італійських іммігрантів до Сполучених Штатів через Канаду, володіла всіма гральними закладами в цій половині штату Нью-Йорк і мала вирішальне слово при отриманні ліцензій на відкриття іподромів. Кунео обеззброював своєю зовнішністю: він мав кругле обличчя сільського пекаря; його легальним бізнесом була велика молочарська компанія. Кунео належав до того типу людей, що люблять дітей і завжди носять повні кишені цукерок, сподіваючись дати втіху комусь із власних численних онуків або неповнолітніх нащадків своїх колег. Він носив круглий м'який капелюх з опущеними вниз крисами, мов у жіночого капелюшка, від чого обличчя видавалося ще повнішим і круглішим і набувало хитрувато-веселого виразу. Він був одним з небагатьох донів, яких ні разу не заарештовували і про характер діяльності яких ніхто й не підозрював. Навіть більше, він був членом багатьох громадських комітетів, а комерційна палата Нью- Йорка одного разу голосуванням визнала його «Найкращим бізнесменом минулого року в штаті Нью-Йорк».
Найближчим союзником «родини» Татталья був дон Еміліо Барціні. Йому належали деякі з гральних кубел у Брукліні й у Квінсі. Заробляв він і на проституції. Цей вольовий чоловік неподільно панував на Стейтен-Айленді. Володів також кількома спортивними тоталізаторами при стадіонах у Бронксі й Вестчестері. Не цурався й торгівлі наркотиками. Мав тісні зв'язки з Клівлендом і Західним узбережжям, був одним з тих кмітливих діляг, що вже зацікавилися Лас-Вегасом і Ріно — відкритими містами Невади. Він також мав свої капітали в Майамі-Біч і на Кубі. Після «родини» Корлеоне він був, можливо, найсильнішим у Нью-Йорку, а отже, і в Америці. Його вплив сягав навіть Сицилії. Він не цурався будь-якого незаконного бізнесу, що обіцяв зиск. Казали, що він простягав свої пазурі навіть до Уолл-Стріт. З самого початку війни підтримував «родину» Татталья грошима і впливом. Саме він мріяв відтерти дона Корлеоне як наймогутнішого і найвпливовішого лідера мафії в Сполучених Штатах і перебрати собі частину його імперії. Барціні був дуже подібний до дона Корлеоне, проте сучасніший, діловитіший, пронозуватіший. Його ніколи не обзивали «вусатим ведмежатником», він довіряв молодим ватажкам і допомагав їм підніматися вгору. Володіючи величезним особистим впливом, був проте холодний, не мав теплоти дона Корлеоне у взаєминах з людьми. Здавалося, на сьогодні Барціні тішився серед присутніх найбільшою повагою.
Останнім прибув дон Філіпп Татталья, ватажок «родини» Татталья, що відверто кинула виклик «родині» Корлеоне, підтримавши Солоццо, і майже домоглася свого. Та як не дивно, інші ставилися до нього з ледь помітним презирством. По-перше, всі знали, що Татталья дозволив Солоццо крутити собою, що спритний Турок водив його за ніс.
Отже, Татталья ніс відповідальність за все, що сталося, це сум'яття, яке шкодило бізнесові всіх нью-йоркських «родин». Крім того, він був шістдесятирічний дженджик і ще чіплявся до спідничок. А можливостей потурати цій своїй слабості у нього було більше ніж досить.
Адже «родина» Татталья мала діло з жінками. Її головна стаття прибутку була проституція. Вона також контролювала більшість нічних клубів у Сполучених Штатах і могла підкорити собі який завгодно талант у цій царині. І коли треба, Філіпп Татталья не відмовлявся від рішучих заходів, щоб схилити на свій бік перспективного співака, коміка чи музиканта; він мав також вплив і на фірми грамзапису. І все ж таки проституція залишалась головним джерелом прибутків «родини».
Філіпп і сам по собі був неприємний для людей, що зібралися в залі. Цей скиглій завжди скаржився на зростання витрат у його бізнесі. Як послухати його, то рахунки від пральні за всі оті рушники геть з'їдали прибутки (хоча пральна фірма, послугами якої він користувався, теж належала йому). Дівчата ледачі й ненадійні, так і дивись, що або втече, або відбере собі життя. Сутенери непорядні, нечисті на руку й не віддані. Важко знайти добрих фахівців. Молоді хлопці сицилійського походження не хотіли йти на таку роботу, вважаючи за негідне діло торгувати жінками й віднімати у них зароблені гроші, — і це ті самі поганці, які з хрестом на шиї й з піснею на устах можуть перерізати горлянку кому завгодно. Отож слухачі нагороджували Філіппа Татталью неповагою й презирством. Найбільше нарікань від нього можна було почути щодо властей, які видавали й скасовували ліцензії на торгівлю спиртним його нічним клубам та кабаре. Він присягався, що хабарами різним хранителям офіційних печаток зробив більше мільйонерів, ніж їх сидить на Уолл-Стріт.
Як не дивно, але майже переможна війна проти «родини» Корлеоне не принесла йому тієї поваги, на яку він міг сподіватися. Всі знали, що його сила йшла спочатку від Солоццо, а потім — від «родини» Барціні.
Антоні Молінарі контролював портовий район Сан-Франциско й жирував у царині спортивних тоталізаторів. Він походив з родини італійського рибалки й володів одним з найкращих ресторанів Сан- Франциско, спеціалізованим на стравах з дарів моря. Рестораном він так пишався, що жартома казали, ніби Антоні втрачає на ньому гроші, продаючи чудову їжу за дешеву плату. Він мав незворушне обличчя професійного гравця. Говорили також, що Антоні відіграє якусь роль у контрабанді наркотиків через мексиканський кордон та з суден, які прибували з далекосхідних портів. Помічниками Фальконе й Молінарі були молоді кремезні хлопці, очевидячки, не радники, а охоронці, хоча ніхто не наважився б прибути на це засідання із зброєю. Всі знали, що ті охоронці володіють технікою боротьби карате; цей факт потішав інших донів, але не тривожив їх аніскілечки. З однаковим успіхом каліфорнійські дони могли прибути з амулетами, освяченими самим папою римським. Хоча слід відзначити, що серед присутніх були досить релігійні люди, які вірили в бога.
Потім прийшов представник «родини» з Бостона. Це був єдиний дон, що не зажив поваги у своїх колег. Відомо було, що він нечесно поводиться зі своїми «людьми», безбожно їх обдурює. Це б можна пробачити, бо кожен сам собі визначає міру своєї зажерливості. Але йому не пробачали, що він не міг навести ладу в своїй імперії. В окрузі Бостона було надто багато вбивств, точилось надто багато чвар за владу, забагато розвелось незалежних аматорів, що не визнавали нічиєї влади й надто відверто зневажали закон. Якщо чикагських мафіозі називали дикунами й варварами, то бостонці були «гавонес» — тобто злодюжки. Бостонського дона звали Доменік Панца; цей невисокий, опецькуватий чоловік, як підмітив один з донів, мав злодійкуватий вигляд.
Клівлендський синдикат — можливо, один з наймогутніших у Сполучених Штатах серед тих, чий бізнес — винятково азартні ігри, — представляв літній чоловік з розумним виразом худого обличчя й сивою головою. Його називали — звісно, не в очі — «євреєм», бо він оточив себе не сицилійськими помічниками, а євреями. Ходили чутки, що він радий би призначити єврея своїм консільйорі, тільки не наважувався. У всякому разі, якщо «родину» дона Корлеоне, завдяки Хейгенові, знали як «ірландську банду», то «родину» дона Вінсента Форленци знали як «єврейську родину», але в цьому випадку було більше правди. Проте він керував організацією дуже успішно; відомо було, що Форленцу не замлоїть від вигляду крові, незважаючи на тонкі, ніжні риси обличчя. Він кермував залізною рукою, одягненою в оксамитну рукавичку.
Представники п'яти «родин» Нью-Йорка з'явилися останніми, і Тома Хейгена вразило, наскільки вони були імпозантніші, респектабельніші, ніж оте «село» — дони з периферії. По-перше, всі п'ятеро нью- йоркських донів, за давньою сицилійською традицією, були «людьми з черевом», що образно означало владу та хоробрість, а буквально — огрядність, немовби перше й друге неодмінно поєднувалося, як воно, здається, й буває в Сицилії. П'ятеро нью-йоркських донів були опасисті, м'язисті чоловіки з лев'ячими гривами, масивними рисами обличчя, м'ясистими носами, товстими губами, пухкими відвислими щоками. Не були вони дуже добре голені, ані дуже старанно вбрані — мали вигляд ділових людей, яких не цікавлять такі дурниці, як марнославство.
Прибув Антоні Страччі, що контролював район Нью-Джерсі й доки в західній частині Манхеттена. Він прибрав до рук гральні кубла в Нью-Джерсі і мав сильний вплив в апараті демократичної партії. Парк його вантажних машин давав великі прибутки насамперед тому, що шофери і їздили з великими перевантаженнями, не боячись шляхової інспекції. Ці вантажні машини допомагали розбивати дороги, а потім його шляхово-будівельна фірма, яка мала вигідні контракти з урядовими установами, ремонтувала ці пошкоджені дороги. Чиє серце не потішилося б, спостерігаючи таку вправність, коли одне вигідна «справа» породжує другу. Страччі також був людиною старих традицій і ніколи не заробляв на проституції, але оскільки його бізнес був зосереджений коло портів, він просто-таки не міг не втягтись у торгівлю наркотиками. З-поміж п'яти нью-йоркських донів, що виступали проти Корлеоне, він був найслабкіший, але найкраще зорганізований.
«Родина», очолювана Оттіліо Кунео, контролювала північну частину штату Нью-Йорк — організовувала незаконний в'їзд італійських іммігрантів до Сполучених Штатів через Канаду, володіла всіма гральними закладами в цій половині штату Нью-Йорк і мала вирішальне слово при отриманні ліцензій на відкриття іподромів. Кунео обеззброював своєю зовнішністю: він мав кругле обличчя сільського пекаря; його легальним бізнесом була велика молочарська компанія. Кунео належав до того типу людей, що люблять дітей і завжди носять повні кишені цукерок, сподіваючись дати втіху комусь із власних численних онуків або неповнолітніх нащадків своїх колег. Він носив круглий м'який капелюх з опущеними вниз крисами, мов у жіночого капелюшка, від чого обличчя видавалося ще повнішим і круглішим і набувало хитрувато-веселого виразу. Він був одним з небагатьох донів, яких ні разу не заарештовували і про характер діяльності яких ніхто й не підозрював. Навіть більше, він був членом багатьох громадських комітетів, а комерційна палата Нью- Йорка одного разу голосуванням визнала його «Найкращим бізнесменом минулого року в штаті Нью-Йорк».
Найближчим союзником «родини» Татталья був дон Еміліо Барціні. Йому належали деякі з гральних кубел у Брукліні й у Квінсі. Заробляв він і на проституції. Цей вольовий чоловік неподільно панував на Стейтен-Айленді. Володів також кількома спортивними тоталізаторами при стадіонах у Бронксі й Вестчестері. Не цурався й торгівлі наркотиками. Мав тісні зв'язки з Клівлендом і Західним узбережжям, був одним з тих кмітливих діляг, що вже зацікавилися Лас-Вегасом і Ріно — відкритими містами Невади. Він також мав свої капітали в Майамі-Біч і на Кубі. Після «родини» Корлеоне він був, можливо, найсильнішим у Нью-Йорку, а отже, і в Америці. Його вплив сягав навіть Сицилії. Він не цурався будь-якого незаконного бізнесу, що обіцяв зиск. Казали, що він простягав свої пазурі навіть до Уолл-Стріт. З самого початку війни підтримував «родину» Татталья грошима і впливом. Саме він мріяв відтерти дона Корлеоне як наймогутнішого і найвпливовішого лідера мафії в Сполучених Штатах і перебрати собі частину його імперії. Барціні був дуже подібний до дона Корлеоне, проте сучасніший, діловитіший, пронозуватіший. Його ніколи не обзивали «вусатим ведмежатником», він довіряв молодим ватажкам і допомагав їм підніматися вгору. Володіючи величезним особистим впливом, був проте холодний, не мав теплоти дона Корлеоне у взаєминах з людьми. Здавалося, на сьогодні Барціні тішився серед присутніх найбільшою повагою.
Останнім прибув дон Філіпп Татталья, ватажок «родини» Татталья, що відверто кинула виклик «родині» Корлеоне, підтримавши Солоццо, і майже домоглася свого. Та як не дивно, інші ставилися до нього з ледь помітним презирством. По-перше, всі знали, що Татталья дозволив Солоццо крутити собою, що спритний Турок водив його за ніс.
Отже, Татталья ніс відповідальність за все, що сталося, це сум'яття, яке шкодило бізнесові всіх нью-йоркських «родин». Крім того, він був шістдесятирічний дженджик і ще чіплявся до спідничок. А можливостей потурати цій своїй слабості у нього було більше ніж досить.
Адже «родина» Татталья мала діло з жінками. Її головна стаття прибутку була проституція. Вона також контролювала більшість нічних клубів у Сполучених Штатах і могла підкорити собі який завгодно талант у цій царині. І коли треба, Філіпп Татталья не відмовлявся від рішучих заходів, щоб схилити на свій бік перспективного співака, коміка чи музиканта; він мав також вплив і на фірми грамзапису. І все ж таки проституція залишалась головним джерелом прибутків «родини».
Філіпп і сам по собі був неприємний для людей, що зібралися в залі. Цей скиглій завжди скаржився на зростання витрат у його бізнесі. Як послухати його, то рахунки від пральні за всі оті рушники геть з'їдали прибутки (хоча пральна фірма, послугами якої він користувався, теж належала йому). Дівчата ледачі й ненадійні, так і дивись, що або втече, або відбере собі життя. Сутенери непорядні, нечисті на руку й не віддані. Важко знайти добрих фахівців. Молоді хлопці сицилійського походження не хотіли йти на таку роботу, вважаючи за негідне діло торгувати жінками й віднімати у них зароблені гроші, — і це ті самі поганці, які з хрестом на шиї й з піснею на устах можуть перерізати горлянку кому завгодно. Отож слухачі нагороджували Філіппа Татталью неповагою й презирством. Найбільше нарікань від нього можна було почути щодо властей, які видавали й скасовували ліцензії на торгівлю спиртним його нічним клубам та кабаре. Він присягався, що хабарами різним хранителям офіційних печаток зробив більше мільйонерів, ніж їх сидить на Уолл-Стріт.
Як не дивно, але майже переможна війна проти «родини» Корлеоне не принесла йому тієї поваги, на яку він міг сподіватися. Всі знали, що його сила йшла спочатку від Солоццо, а потім — від «родини» Барціні.
Вы читаете Хрещений Батько
