На одному з Гавайських островів жив чоловік, якого ми називатимемо Кеаве, бо, сказати правду, він живий досі, і його справжнє ім'я хай залишиться в таємниці; народився ж він недалеко від Хонаунау, де в печері спочивають останки Кеаве Великого. Чоловік цей був бідний, роботящий і хоробрий, знав грамоту не гірше за вчителя, ще й славився як чудовий моряк: він плавав і на каботажних суднах, і водив вельбот до берегів Хамакуа, аж поки зайшло йому в голову подивитися білий світ та чужі міста, і тоді він найнявся на судно, що йшло рейсом до Сан-Франціско.
Сан-Франціско- місто гарне і порт гарний, і багачів там без ліку, і є там горб - все палаци та палаци. Якось Кеаве, побризкуючи монетами в кишені, гуляв по цьому горбі й милувався будинками обабіч вулиці.
«Які гарні будинки! - думав Кеаве.- І які, певно, щасливі люди в них живуть без турбот про завтрашній день!»
Так міркував він, коли порівнявся з будинком, який був хоч і меншай, ніж інші, але ошатний і красивий, мов іграшка; сходинки ґанку блищали, наче срібні, живоплоти скидалися на квітучі гірлянди, вікна сяяли, як діаманти, і Кеаве спинився, дивуючись такій досконалості, що відкрилася його очам. І, стоячи перед будинком, помітив він, що якийсь чоловік дивиться на нього з вікна, шибка якого була така прозора, що Кеаве бачив цього чоловіка не гірше, ніж ми бачимо рибу, яка стоїть у калюжці, залишеній між каменями в час відпливу. Чоловік цей був уже в літах, лисий, з чорною бородою; обличчя його здавалося сумним та похмурим, і він скрушно зітхав. І от Кеаве дивився на цього чоловіка, а той дивився з вікна на Кеаве, і обидва вони - подумати тільки! - позаздрили один одному.
Раптом незнайомий усміхнувся, кивнув головою і, поманивши Кеаве, зустрів його в дверях будинку.
- Мій будинок дуже гарний,-г сказав чоловік, тяжко зітхнувши.-Може, хочеш оглянути покої? [142]
І він провів Кеаве по всьому дому - від льоху до горища, і все тут здавалося таким довершеним, що Кеаве був вражений.
- Справді,- сказав Кеаве,- це прегарний будинок. Аби я жив у такому, то, певно, сміявся б із радощів від ранку до вечора. А ти от зітхаєш, чому ж це?
- І ти теж,- сказав чоловік,- можеш мати будинок точнісінько такий, як цей, аби тільки твоє бажання. У тебе, гадаю, є гроші?
- У мене є п'ятдесят доларів,- сказав Кеаве,- але такі палати, мабуть, коштують куди дорожче.
Чоловік поміркував.
- Шкода, що в тебе так мало грошей,- сказав він.- Це завдасть тобі зайвих клопотів у майбутньому, проте можу продати й за п'ятдесят доларів.
- Ці палати? - запитав Кеаве.
- Ні, не палати,- відповів чоловік,- а пляшку. Повинен тобі признатися, що все моє багатство, хоч, може, я й здаюся тобі великим багачем і щасливцем,- цей будинок і цей сад,- все виникло з пляшки завбільшки трохи більше пінти. Ось вона.
І, одімкнувши якусь шафку, він дістав звідти круглу бокату пляшку з довгою шийкою. Пляшка була з білого молочного скла, що мінилося всіма кольорами й відтінками веселки. А всередині пляшки світилося й миготіло щось невловне, схоже то на тінь, то на пломінь.
- Ось вона, ця пляшка,- сказав чоловік і, коли Кеаве засміявся, додав: - Ти не віриш мені? То випробуй її сам. Спробуй-но її розбити.
І тоді Кеаве взяв пляшку й ну шпурляти її об підлогу, аж поки втомився, але пляшка одскакувала від підлоги, наче дитячий м'яч, і хоч би що.
- Дивне діло,- сказав Кеаве.- Подивитися та помацати, то здається, ніби пляшка із скла.
- Вона і є із скла,- відповів, ще скрушніше зітхнувши, чоловік,- та тільки скло загартувалося в пекельному вогні. В цій пляшині живе чорт - бачиш, там щось метляється, наче тінь якась. Це чорт, чи так принаймні я гадаю. Людина, яка придбає цю пляшку, буде владарювати над чортом, і чого б вона віднині не побажала собі, все - кохання, слава, гроші, будинки, схожі на цей, так, так, і навіть міста, схожі на це,- все здобуде вона по першому своєму слову. Наполеон володів цією пляшкою, і вона зробила його володарем світу,- але потім продав її і впав. Капітан Кук володів цією пляшкою, [143] і вона відкрила йому дорогу до багатьох островів, але й він теж продав її, і його вбили на Гавайях. Бо як тільки продаси пляшку, зразу позбавляєшся її могутнього захисту, і коли не задовольняєшся тим, що маєш, тебе чекає біда.
- А як же ти? - запитав Кеаве. - Ти ж сам кажеш, що хочеш її продати.
- У мене є все, чого я можу побажати, і до мене підкрадається старість,- відповів чоловік.- Тільки одного не може зробити чорт у пляшці: продовжити людині життя. І було б нечесно втаїти від тебе, що у цієї пляшки є одна вада: якщо власник помре, не встигнувши продати її, він приречений вічно горіти в пеклі.
- Атож, це й справді вада, можна не сумніватися! - вигукнув Кеаве.- Я б нізащо не став-зв'язуватися з такою чортівнею. Можу, слава тобі господи, прожити й без палат. А от накликати вічне прокляття на свою голову - це вже ні, не згоден.
- Стривай, не поспішай, навіщо зазирати так далеко вперед? - мовив чоловік.- Треба розумно скористатися послугами чорта, а тоді продати пляшку кому-небудь іще, як оце я продаю її тобі, і ти доживеш віку в спокої і гаразді.
- А я ось що помічаю,- сказав Кеаве.- По-перше, ти раз по раз зітхаєш, як закохана дівчина, а ще - надто дешево ти продаєш цю пляшку.
- Я вже сказав тобі, чому зітхаю,- відповів чоловік.- Почуваю я, що здоров'я моє підупадає і це мене лякає; адже ти сам сказав: нікому не охота, померши, вирушити в пекло. А от чому я так дешево продаю - тут тобі треба пояснити ще одну особливість цієї пляшки. В незапам'ятні часи, коли сатана вперше приніс пляшку на землю, вона коштувала нечувано дорого, і пресвітер Іоанн, перший, хто її купив, віддав за неї кілька мільйонів доларів. Але річ у тім, що цю пляшку не можна продати інакше, як із збитком для себе. Коли ти продаси її за ту ж ціну, за яку купив, вона знову повернеться до тебе, як голуб у голубник. Зрозуміло, що ціна її з віку до віку дедалі падала і тепер уже стала на диво низькою. Я сам купив цю пляшку в одного з моїх багатих сусідів і заплатив усього дев'яносто доларів. А продати можу за вісімдесят дев'ять доларів і дев'яносто дев'ять центів, ні на цент дорожче, інакше вона тут же повернеться до мене... Через це виникають два утруднення: по-перше, коли ти хочеш продати таку дивовижну [144] пляшку за якісь вісімдесят доларів, люди думають, що ти просто жартуєш. А по-друге... Ну, та-про це згодом. Я, власне, не зобов'язаний вдаватися в усі подробиці. Але врахуй - пляшка продається тільки за ходячу монету.
- Звідки мені знати, що все це правда? - запитав Кеаве.
- Дещо ти можеш перевірити зразу ж,- відповів чоловік.- Віддай мені п'ятдесят доларів, візьми пляшку й побажай, щоб твої гроші повернулися тобі в кишеню. Якщо Цього не станеться, присягаюся честю, що буду вважати угоду недійсною і поверну тобі гроші.
- А ти не дуриш мене? - запитав Кеаве. Чоловік урочисто заприсягнувся, що каже правду.
- Що ж, либонь, я ризикну, - сказав Кеаве.- Адже шкоди від цього не буде.
І він оддав чоловіку гроші, а той простяг йому пляшку.
- Гей, чорте в пляшці,- мовив Кеаве,- поверни мені мої п'ятдесят доларів.
І що ж - тільки він вимовив ці слова, як кишеня його стала такою ж важкою, як і досі!
- Це й справді чудесна пляшка,- сказав Кеаве:
- А тепер прощавай, друже! - сказав чоловік.- Гайда звідси, і диявол з тобою!
- Постривай,- сказав Кеаве.- Годі з мене цих жартів. На, забирай свою пляшину.
- Ти заплатив за неї менше, ніж я,- зауважив чоловік, потираючи руки,- і тепер це твоя пляшка. А мені треба тільки одне: якомога Швидше побачити твою спину.
З цими словами він подзвонив своєму слузі-китайцю, і той випровадив Кеаве з будинку.
Опинившись на вулиці з пляшкою під пахвою, Кеаве почав міркувати:
«Якщо все, що цей чоловік говорив, правда, я, здається, попав у халепу. Але, може, він просто морочив мені голову?»
Тут Кеаве перш за все полічив свої гроші: рівно сорок дев'ять американських доларів і одна чілійська монета.
«Схоже, що все правда,- сказав собі Кеаве.- Ну ж бо, спробуємо її по-іншому».
Вулиці в цій частині міста були чисті-чисті, просто як корабельна палуба, і перехожих - ні душі, хоч уже настав полудень. Кеаве кинув пляшку в риштак, а сам ходу; разів зо два він озирнувся: боката молочно-біла пляшка лежала, де він її залишив. Кеаве озирнувся втретє [145] і повернув за ріг, але не встиг зробити й
