розмістилося б населення цілого міста, і Кеаве не знав, чому віддати перевагу: чи тильній терасі будинку, звідки можна було милуватися плодовими деревами й квітниками і де повівав з гір легенький вітрець, чи балконові на фасаді, де можна було вдихати свіжий морський вітер і дивитися вниз на те, як «Ковчег», приблизно раз на тиждень, прямує з [150] Хоокени до горбів Пеле або шхуни, навантажені лісом, айвою й бананами, борознять прибережи води.
Оглянувши все, Кеаве і Лопака посідали на тильній терасі.
- У мене немає слів,- сказав Кеаве.- Це навіть краще, ніж я мріяв, і я так задоволений, аж мені паморочиться в голові.
- Мене бентежить одне,- сказав Лопака.- Все це могло статися й саме по собі, і, може, чорт у пляшці тут зовсім ні до чого. Якщо я куплю пляшку, а потім виявиться, що ніхто не дає мені ніякої шхуни, то вийде, що я сунув голову в пекло зовсім задаремно. Я дав тобі слово, це правда, але, по-моєму, ти повинен мені пособити: зробити для мене ще одну пробу.
- Але ж я поклявся не приймати від пляшки більше ніяких дарів. І так я вже загруз по шию:
- Та я думаю зовсім не про дари,- відповів Лопака.- Мені б тільки подивитися на чорта. Від цього ж тобі ніякої користі, отож і сумління твоє буде чисте. Просто, якщо я хоч разок на нього гляну, у мене буде більше віри в це діло. То зроби мені дружню послугу,- дай подивитися на чорта. А тоді я тут же куплю в тебе пляшку - бачиш, гроші у мене напоготові.
- Я тільки ось чого побоююсь,- сказав Кеаве.- Чорт, може, аж надто страшний на вигляд, і ти як разок на нього глянеш, так і передумаєш купувати пляшку.
- Моє слово тверде,- відмовив Лопака.- Дивись, я вже й гроші приготував.
- Ну, нехай,- сказав Кеаве.- Мені й самому цікаво подивитися. Гаразд, дозвольте нам подивитися на вас один раз, пане чорт!
І тільки він це сказав, як чорт визирнув з пляшки і моторно, наче та ящірка, ковзнув у неї назад. А Кеаве з Лопакою так і скам'яніли. Уже споночіло, а вони все ніяк не могли отямитися й «повернути собі дар мови. Та ось нарешті Лопака підсунув до приятеля гроші і взяв пляшку.
- Я людина чесна,- мовив він,- і мушу своє слово тримати, а то б я не торкнувся цієї пляшки і мізинцем ноги. Ну, гаразд, хай тільки у мене буде шхуна та трохи грошей у кишені, і я зразу ж позбудуся цієї чортовини. Бо, сказати правду, дуже мені прикро стало, коли я його побачив.
- Лопако,- сказав Кеаве,- якщо можеш, не думай про мене надто погано. Я знаю, що саме ніч і дорога сюди [151] погана, і о такій пізній порі негоже їхати повз гробниці, але, їй-богу, після того, як я побачив його гидкий писок, я не можу ні їсти, ні спати, ні молитися, поки ця пляшка тут. Я дам тобі ліхтар, дам кошик, щоб сховати в нього пляшку, і будь-яку картину, і будь-яку найкрасивішу річ, котра сподобається тобі в моєму домі, але тільки їдь звідси швидше і переночуй у Хоокені в Нахіну.
- Кеаве,- сказав Лопака,- будь-хто на моєму місці дуже б на тебе образився. Адже я повівся з тобою, як вірний друг,- дотримав слова і купив пляшку. А тут і ніч уже надворі й темрява, а дорога повз гробниці стократ страшніша для людини з таким гріхом на сумлінні і з такою пляшкою під пахвою. Але ж мене самого такий страх бере, що я не можу тебе винуватити. Отож іду я від тебе і молю господа, щоб ти був щасливий у своєму домі, а мені пощастило з моєю шхуною і щоб обидва ми, дійшовши до кінця наших днів, попали в рай усупереч усім чортам і пляшкам.
І, сказавши так, Лопака поскакав з гори, а Кеаве стояв у себе на балконі, слухав, як цокотять підкови, дивився, як миготить вогник ліхтаря під скелею, де спочиває прах стародавніх царів. І, стоячи так, він тремтів, як лист, і, склавши долоні, підносив хвалу господу за те, що той позбавив його такої страшної напасті.
Але зайнявся день, сонячний, ясний, і Кеаве, захоплюючися новим домом, забув про свої страхи. Минали дні за днями, і Кеаве жив у новому домі й радів безперестану. Тильна тераса будинку стала його улюбленим місцем; тут він їв, і пив, і проводив увесь свій час: читав гонолулські газети і довідувався з них про різні події, а коли до нього хтось приїздив, він водив гостей по покоях і показував картини. І чутки про його будинок поширилися далеко, і всі мешканці острова Кона стали називати його дім Ка-Хале-Нуї, що означає «Славетний дім», а часом називали ще «Осяйний дім», бо Кеаве тримав слугу китайця, який цілісінький день витирав куряву і наводив на все глянець; і гарні дрібнички, і картини, і шибки у вікнах, і позолота - все сяяло яскраво, як вранішні промені. І Кеаве, походжаючи своїми покоями, мимохіть починав співати, так було сповнене радістю його серце. А коли повз його дім пропливали судна, він піднімав прапор на своїй щоглі.
Так минав час, і от якось Кеаве подався не далеко, не близько, а в Каїлуа відвідати декого з своїх друзів. [152]
Там його добряче почастували, але вранці він як устав, то зразу рушив назад і гнав чимдуж коня,- так йому не терпілося знову побачити свій чудовий будинок. А було це, до того ж, напередодні тієї ночі, коли, за стародавнім переказом, душі предків виходять із могил і блукають берегами Кони, і Кеаве, вже колись мавши справу з чортом, зовсім не хотів попасти тепер у компанію мерців.
Скаче він, уже проминув Хонауану і раптом бачить: далеко попереду в морі, біля самого берега, купається якась жінка. Показалося йому, що це молода дівчина,- але більше він не тримав її в думці. Скаче далі, а в повітрі мелькнула біла сорочка, потім - червона спідниця-холоку: це дівчина вдягалася, виходячи з води. Коли ж він порівнявся з нею, вона вже вбралася і стояла в своїй червоній спідниці біля самої дороги, освіжена купанням, і очі її променилися, і була в них доброта. І тут Кеаве, як тільки глянув на дівчину, зразу натягнув поводи.
- Думав я, що всіх знаю в цих краях,- сказав Кеаве.- Чому ж я не знаю тебе, як це так?
- Я Кокуа, дочка Кіано,- відповіла дівчина,- і щойно вернулася додому з Оаху. А ти хто?
- Я скажу тобі, хто я,- мовив Кеаве, скочивши з сідла,- та не зараз, а трохи згодом. Тому що мені запала в серце одна думка, але я боюся, що ти не даси мені правдивої відповіді, коли я скажу тобі, хто я: може статися, ти вже чула про мене. Але перш за все скажи-но мені: ти не замужем?
- Чи ба який! Усе хочеш знати,- відповіла вона.- А сам ти не одружений?
- Ні, Кокуа, я не одружений,- відмовив Кеаве,- і, признатися, до цієї хвилини ніколи й думки не мав про одруження. Але скажу щиру правду: я побачив тебе тут, біля дороги, побачив твої очі, подібні до зірок, і серце моє полинуло до тебе, наче пташка з клітки. А тепер, якщо я не до вподоби тобі, скажи це прямо, і я поїду далі своєю дорогою; але якщо я, на твій погляд, не гірший інших молодиків, дай мені почути це,- і я зверну з своєї дороги і заночую в твого батька, а зранку поведу про тебе мову з цим добрим чоловіком.
Нічого не відповіла йому на це Кокуа, тільки засміялася, дивлячись у морську далину.
- Кокуа,- сказав Кеаве,- твою мовчанку я розумію як згоду. То ходімо ж разом у дім твого батька. [153]
І вона, так само мовчки, пішла вперед: разів два озирнулася, кинула на нього швидкий погляд і одвернулася знову, тримаючи в зубах тасьомки свого брилика.
Та ось, коли вони підійшли до хати, Кіано вийшов на ґанок і голосно привітав Кеаве, назвавши його по імені. І тоді дівчина подивилася на Кеаве, широко розплющивши очі, бо чутка про його чудовий дім дійшла і до неї, і як же тут не подивитися. Весь вечір вони провели разом, і дуже веселилися, і у дівчини при батьках розв'язався язик, і вона кепкувала з Кеаве, бо в неї був тямущий і гострий розум. А наступного дня Кеаве переговорив з Кіано, а потім розшукав дівчину.
- Кокуа,- сказав він,- ти насміхалася наді мною вчора весь вечір, і тобі ще не пізно сказати мені: залиш мене і їдь собі геть. Я не хотів говорити тобі, хто я, бо у мене такий гарний дім, і я боявся, що ти будеш забагато про нього думати, а про чоловіка, який тебе любить,- замало. Тепер тобі все відомо, і якщо ти хочеш прогнати мене з очей, скажи зразу.
- Ні,- сказала Кокуа. І цього разу вона вже не сміялась, а Кеаве ні про що більш не питав.
Так посватався Кеаве до Кокуа. Все відбулося дуже швидко, але ж і стріла летить швидко, а куля з рушниці - ще швидше, проте і та і та можуть влучити в ціль. Так, усе звершилося дуже швидко і разом з тим звершилося дуже багато: думка про Кеаве тепер співала у душі дівчини; його голос чувся в шурхоті прибою, що набігав на чорну лаву, і ради цього чоловіка, якого вона бачила двічі в житті, Кокуа вже ладна була залишити і батька, і матір, і рідні краї. А Кеаве? Кеаве гнав коня по гірській стежці повз стародавні гробниці, і звуки його радісної пісні відлунювали в печерах мерців. І, прискакавши в свій «Осяйний дім», він усе співав і співав. Він сидів і вечеряв на просторому балконі, а китаєць-слуга дивувався за свого пана, який виспівував, ковтаючи їжу. Сонце поринуло в море, настала ніч, а Кеаве знай розгулював при світлі ліхтарів балконами
