- Ваше здоров'я! - сказав Кеаве (у свій час він немало водився з білими). А потім додав:-Так, я прийшов купити пляшку. Яка їй ціна тепер?
Тут юнак впустив склянку й уп'явся в Кеаве, як у привида.
- Ціна? - вигукнув він.- Ціна? Ви що, не знаєте її ціни?
- Певно, не знаю, раз запитую,- відмовив Кеаве.- Але чому це вас так збентежило? Хіба що-небудь негаразд із ціною? [158]
- Пляшка за цей час дуже впала в ціні, містере Кеаве,- затинаючись, пояснив молодик.
- Ну що ж, тим менше доведеться платити,- сказав Кеаве.- Скільки ви за неї дали?
Молодик став білий, як крейда.
- Два центи,- мовив він.
- Що? - вигукнув Кеаве.- Два центи? Отже, ви можете її продати тільки за цент? І той, хто її купить...- Слова завмерли в Кеаве на язиці.- Отже, той, хто купить цю пляшку, вже нікому не зможе її продати! Чорт і пляшка залишаться в нього до самісінької смерті, а коли він випустить дух, його потягнуть просто у пекло!
Тут бідний юнак з Беританія-стріт упав перед Кеаве навколішки.
- Богом вас заклинаю, купіть її! - заблагав він.- На додачу до неї я віддам вам усе, що маю. Я був божевільний, коли купив її за цю ціну. Я привласнив казенні гроші, і мені довелося б пропасти, якби не купив цю пляшку,- мене б посадили у в'язницю.
- Ох ти, бідолаха! - сказав Кеаве.- Щоб уникнути законної кари за свій безчесний вчинок, ти зважився на таке страшне діло і занапастив свою душу! І ти думаєш, я стану вагатися, коли мене чекає кохання! Давай сюди пляшку і решту - я знаю, ти тримаєш її напоготові. Ось тобі монета в п'ять центів!
Кеаве казав правду: в шухляді столу у цього юнака вже була приготована решта. Пляшка перейшла з рук у руки, і як тільки пальці Кеаве охопили вузьку шийку - він зразу пошепки повідав чортові, що хоче позбутися страшної недуги. І що ви думаєте: коли він повернувся й оголив себе перед дзеркалом, шкіра його знову була чиста й гладенька, як у немовляти. Але дивна річ: щойно здійснилося це чудо, як усе змінилося в душі Кеаве - йому вже було чхати на проказу, і він майже зовсім не згадував про Кокуа; одна-єдина думка не давала йому тепер спокою - думка про те, що віднині він зв'язаний з дияволом та пляшкою до кінця днів своїх, і ніщо вже не врятує його від вічного полум'я та розжареного вугілля пекла. Пекельний вогонь палав перед його внутрішнім зором, і душа його змертвіла, і морок затемнив для нього весь білий світ.
Коли Кеаве потроху прийшов до тями, була вже ніч, і в готелі грав оркестр. На звуки цієї музики він і пішов, тому що боявся залишатися наодинці з собою, і там, [159] серед облич, бродив неприкаяний ї слухав, як музика. то розростається, то завмирає, і дивився, як диригент відбиває такт своєю паличкою, і весь час чув тріскотіння пекельного полум'я, і бачив вогненні омахи, що вихоплювалися з чорних глибин пекла. Нараз оркестр заграв «Хі-хі-ао-ао». Цю пісеньку Кеаве співав разом з Кокуа, і при звуках її мелодії до нього повернулася мужність.
«Що зроблено, того вже не вернеш,- подумав Кеаве,- і коли вже я пішов на таке, то хай хоч не марно».
І тоді він з першим пароплавом повернувся на свій острів і тут же зіграв весілля з Кокуа і привіз її в свій «Осяйний дім», на вершині гори.
І от стали Кеаве і Кокуа жити вдвох, і коли вони бували разом, туга в серці Кеаве вщухала; але варто йому було залишитися самому - і його починали терзати страшні думки, і він чув, як гуде пекельне полум'я, і бачив вогненні омахи, що вихоплювалися з пекла. А дівчина прикипіла до Кеаве всім серцем; душа її співала, бачачи його, і рука тяглася до його руки, і була Кокуа така гарна від голови до п'ят, що ніхто, дивлячись на неї, не міг стримати радісної усмішки. У неї була злагідлива, приємна вдача. Для кожного знаходилося добре слово. Вона знала багато пісеньок і виспівувала, пурхаючи по всіх трьох поверхах «Осяйного дому» і сама сяяла яскравіше всього, що було в ньому. І Кеаве дивився на неї і слухав її захоплено, а потім, усамітнившися десь у кутку, згадував, якою ціною дісталася вона йому, і стогнав, і плакав. І знову, осушивши очі й сполоснувши обличчя, йшов до неї і сідав біля неї на просторому балконі, і зливав свій голос з її голосом у пісні, і усмішкою відповідав на її усмішку, хоч душу його точила туга.
Але мало-помалу настали дні, коли Кокуа вже не пурхала, як колись, по дому, і пісні її звучали рідше, і тепер не тільки Кеаве плакав нишком десь у кутку, але обоє вони стали цуратися одне одного і сиділи на різних балконах, роз'єднані всією громадиною «Осяйного дому». Кеаве геть поринув у відчай і майже не помічав цієї зміни,* а був тільки радий, що може частіше залишатися сам і горювати над своєю гіркою долею, і не треба йому силувати себе усміхатися, коли на серці морок.
Але якось він тихо походжав покоями, і почулося йому, ніби плаче дитина, і він побачив Кокуа: впавши [160] долілиць, вона билася головою об кам'яні плити балкона і ридала в безпросвітному відчаї.
- Твоя правда, Кокуа, це дім сліз,- сказав Кеаве.- І все ж я з радістю дав би відтяти собі голову, щоб ти, хоч би ти, була щаслива.
- Щаслива! - вигукнула Кокуа.- Коли ти жив сам в «Осяйному домі», Кеаве, всі вважали тебе найщасливішою людиною на острові, сміх і пісні були в тебе на устах, і лице твоє було світле, як ранкова зоря. А потім ти одружився з бідною Кокуа, і одному небу відомо, чим не догодила вона тобі,- бо з цього дня ти більше не усміхаєшся. Ох,- вигукнула Кокуа,- що вчинила я лихого? Думалось мені: я вродлива і міцно люблю свого Кеаве. То в чому ж моя провина? Чим потьмарила я життя свого чоловіка?
- Бідолашна Кокуа,- мовив Кеаве. Він опустився біля неї на підлогу і хотів узяти її за руку, але вона забрала руку.- Бідолашна Кокуа,- повторив він.- Бідна моя дитина... Моя красуня. А я ж думав уберегти тебе від горя! Ну що ж, тепер ти довідаєшся про все. Тоді принаймні ти пожалієш бідолашного Кеаве; тоді ти зрозумієш, як він любив тебе, якщо не злякався пекла, щоб володіти тобою, і як дуже і по сей день цей нещасний приречений чоловік тебе любить, якщо його уста можуть усміхатися, коли він на тебе дивиться.
І тут він повідав їй усе, нічого не втаївши.
- І ти зробив це ради мене? - вигукнула Кокуа.- То чого ж мені тоді тривожитися! - І, охопивши руками його шию, вона зросила його груди сльозами радості.
- О дитино! - вигукнув Кеаве.- Коли я думаю про пекельне полум'я, мені є чого тривожитися!
- Не кажи так,- мовила вона.- Не можеш ти загинути без вини за саму лише любов до вірної Кокуа. Послухай-но мене, Кеаве: я врятую тебе ось цими руками або загину разом із тобою. О Кеаве! Ти так любив мене, що згубив свою душу, і ти думаєш - я не віддам свого життя, щоб урятувати тебе?
- Ох, моя голубонько, ти можеш віддати його хоч сто разів - хіба це що-небудь змінить? - вигукнув Кеаве.- Тільки залишиш мене в самотині животіти день за днем, аж поки настане час розплати.
- Ти нічого не розумієш,- відмовила Кокуа.- Я не проста неписьменна дівчина - я вчилася в школі в Гонолулу. Я врятую свого коханого чоловіка. Один цент, сказав ти? Але хіба одні тільки американські гроші ходять [161] на світі? В Англії, наприклад, є монета, яка називається фартінг, і вона дорівнює приблизно половині цента. Ох, горе, горе! - вигукнула Кокуа.- Ні, це нам не допоможе: адже той, хто купить пляшку на фартінг, уже пропав, а хіба знайдеться хоч один такий відважний чоловік, як мій Кеаве! Але є ще Франція, і там ходить дрібна монета під назвою сантим, і цих сантимів дають п'ять чи то шість за один цент. Нічого кращого не придумаєш. Збирайся, Кеаве, їдемо на французькі острови. Сядемо на корабель, і він швидко приставить нас на Таїті. А там уже можна продати пляшку за чотири сантими, за три, за два, за один сантим. Подумай: є змога ще чотири рази продати пляшку, і нас двоє, щоб узятися за це! Ну ж, поцілуй мене, мій Кеаве, і прожени тривогу. Кокуа не дасть тебе скривдити.
- Ти божий дар! - вигукнув Кеаве.- Не вірю я, щоб господь бог міг покарати мене за те, що я побажав заволодіти таким скарбом! Хай же все буде, як ти сказала: вези мене, куди надумала, доручаю тобі своє життя і своє спасіння.
Від світання Кокуа почала збиратися в дорогу: взяла скриньку Кеаве, яку він брав у плавання, і перш за все запхнула в куток на саме дно пляшку, а згори поклала найдорожчі одежі й найдивовижніші дрібнички, які були в домі.
- Адже нас повинні вважати багачами,- сказала вона,- а то хто ж повірить у чарівну пляшку?
Збираючись у дорогу, Кокуа весь час була весела, як пташка, і лиш часом, коли нишком позирала на чоловіка, її погляд каламутила сльоза; і тоді, підбігши до нього, вона ніжно його цілувала. А у Кеаве наче камінь з душі спав; тепер, коли він відкрив свою таємницю Кокуа і перед ним блимнув промінь надії, він наче відродився; ноги його знову легко ступали по землі, і він уже більше не зітхав. Але все ж таки страх не
