очима; вона бачила омахи полум'я, вдихала запах сірки і відчувала, як її тіло обпалює жар розпеченого вугілля.
Тільки удосвіта прийшла вона дo тями і повернулася додому. Все було саме так, як сказав старий: Кеаве спав, наче немовля у колисці. Кокуа стояла й дивилася на нього.
«Тепер, мій чоловіче,- думала вона,- настала твоя черга спокійно спати. І співати й сміятися, коли прокинешся. Але для бідолашної Кокуа, хоч вона й не заподіяла нікому зла - ой леле! - для бідолашної Кокуа не буде більше ні сну, ні пісень, ні радості - ні на землі, ні на небесах».
І Кокуа лягла на ложе поряд зі своїм чоловіком, і так [167] стомила її печаль, що вона тут же поринула в глибокий сон.
Сонце стояло вже високо, коли чоловік розбудив Кокуа й повідомив велику новину. Він, здавалося, зовсім збожеволів з радості, бо навіть не помітив її горя, хоч вона й не зуміла приховати його, як слід. Слова не йшли у неї з язика, але це не мало значення: Кеаве говорив за двох. Кусок застрягав у неї в горлі, але хто помітив це? Кеаве сам спорожнив увесь таріль. Кокуа дивилася на нього і слухала його, наче уві сні, часом вона забувала на мить те, що сталося, а часом їй починало здаватися, що нічого цього не було, і вона прикладала руку до чола. Кокуа знала, що вона приречена на вічні муки, і чути, як її чоловік лепече всякі нісенітниці, наче мала дитина, було їй нестерпно тяжко.
А Кеаве все їв, і балакав, і планував, мріючи швидше повернутися додому, і дякував Кокуа за те, що вона його врятувала, і пестив її, і називав своєю рятівницею. І він насміхався над дідом: мовляв, ото дурний, що купив пляшку.
- Мені здалося, що це цілком достойний чоловік,- сказав Кеаве.- Проте ніколи не можна судити з зовнішності. Навіщо цьому старому нечестивцеві здалася чудодійна пляшка?
- Можливо, у нього були добрі наміри, чоловіче мій,- смиренно заперечила Кокуа.
Але Кеаве сердито засміявся.
- Дурниці! - вигукнув він.- Кажу тобі, це старий шахрай, а на додачу ще й осел. І навіть за чотири сантими цю пляшку було важко продати, а за три і поготів ніхто не купить. Надто велика небезпека! Тут уже пахтить смаленим! - вигукнув він і знизав плечима.- Правда, я й сам придбав її за один цент, не підозрюючи про те, що існує ще дрібніша монета. А потім мучився, як дурень. Але іншого такого дурня не знайдеться; той, у кого тепер ця пляшка, потягне її з собою у пекло.
- Чоловіче мій! - сказала Кокуа.- Хіба не жахливо, рятуючи себе, засудити на вічні муки іншого? Мені здається, я не могла б над цим сміятися. Мене пік би сором. Мені було б гірко й тяжко, і я б стала молитися за бідолаху, якому дісталася пляшка.
Кеаве, відчувши правду в її словах, розсердився ще дужче.
- Чи ба яка! - вигукнув він.- Ну й тужи на здоров'я, якщо тобі так подобається. Тільки хіба це личить [168] добрій дружині? Якби ти хоч трохи співчувала мені, ти б посоромилася своїх слів.
І, сказавши так, він пішов з дому, і Кокуа залишилась сама.
Як їй було сподіватися продати пляшку за два сантими? Та ніяк; і вона це розуміла. І навіть якби у неї ще світилася така надія, то чоловік підганяв її з від'їздом туди, де в обігу не було монети дрібнішої, ніж цент. Вона принесла себе в жертву, і що ж? Наступного ж ранку чоловік осудив її і пішов з дому.
Кокуа навіть не намагалася використати час, який залишився у неї, вона просто сиділа сама в домі і то діставала пляшку й з незбагненним страхом дивилася на неї, то, здригаючись, ховала її.
Тут Кеаве розгнівався ще дужче. І на дружину розгнівався, вирішивши, що вона сумує, співчуваючи старому, і на себе, бо бачив її правоту і соромився своєї нестримної радості.
- Ось вона, твоя відданість! - вигукнув він.- Ось вона, твоя любов! Чоловік твій ледве уникнув пекельних мук, на які він прирік себе з любові до тебе, а ти навіть не радієш. У тебе віроломне серце, Кокуа!
І Кеаве, розлютований, знову вибіг із дому й блукав містом цілісінький день. Він зустрів друзів і пиячив з ними. Вони найняли екіпаж і поїхали за місто і там пиячили знову. Але Кеаве увесь час було не по собі через те, що він так безтурботно веселиться, коли його дружина сумує. В душі він розумів, що правда на її боці, і від того, що він це розумів, йому ще дужче кортіло напитися.
А в компанії з ним гуляв один старий хаоле, дуже ниций і грубий чоловік. Колись він був боцманом на риболовному судні, потім волочився по світах, потім мив золото на копальнях і сидів у в'язниці. У нього був брудний язик і ница душа; він любив пити і споювати інших і все підбивав Кеаве випити ще. Скоро ні в кого з усієї компанії не залишилося грошей.
- Гей, ти! - сказав боцман.- Ти ж багач - сам завжди хвалився. У тебе є пляшка з різними фокусами.
- Атож,- сказав Кеаве.- Я багач. Зараз піду додому і візьму грошей у дружини. Вони зберігаються у неї.
- Ну й дурний же ти, друже, що так чиниш,- сказав боцман.- Хто. ж довіряє гроші бабам! Вони всі невірні, всі підступні, як швидка вода. І твою теж треба не спускати з ока. [169]
Слова ці запали Кеаве в душу, бо у нього, п'яного, все плуталося в голові.
«А звідкіля я знаю, може, вона й справді невірна? - думав він.- Чому вона засмутилася - адже я врятований? Ну, я їй покажу; зі мною не- жартуй! Піду, спіймаю її на гарячому».
З цією думкою Кеаве, повернувшися в місто, звелів боцманові чекати його на розі, біля старої в'язниці, а сам пішов до свого дому. Вже настала ніч, і у вікнах світилося, але з будинку не чути було ні звуку, Кеаве повернув за ріг, тихенько підкрався до тильних дверей, нечутно відчинив їх і зазирнув у кімнату.
На підлозі біля засвіченої лампи сиділа Кокуа, а перед нею стояла молочно-біла боката пляшка з довгою шийкою, і Кокуа дивилася на неї, ламаючи руки.
Кеаве приріс до порога і довго не міг зрушити з місця. Спочатку він просто остовпів і стояв як дурень, нічого не розуміючи, а потім його охопив страх: він подумав, що угода чомусь зірвалася і пляшка повернулася до нього, як то було в Сан-Франціско; і тут у нього підігнулися коліна і винні пари вивітрилися з голови, розтанувши, як річковий туман на ранішній зорі. Та потім йому зайшла в голову нова, дуже дивна думка - і гаряча краска залила щоки.
«Треба це перевірити»,- подумав він.
Кеаве обережно причинив двері, знову тихенько обійшов будинок, а потім, гучно тупаючи ногами, пішов до парадних дверей, наче він оце щойно вернувся додому. І що ж! Коли він відчинив парадні двері, ніякої пляшки не було й близько, а Кокуа сиділа в кріслі й при його появі здригнулась і випросталась.
- Я цілий день гуляв-бенкетував,- сказав Кеаве.- Я був з моїми добрими друзями, а оце прийшов узяти грошей - ми хочемо пити-гуляти далі.
І обличчя, і голос його були похмурі й суворі, як страшний суд, але Кокуа нічого не помітила.
- Ти робиш правильно, чоловіче мій, адже тут усе твоє,- сказала вона, і голос її затремтів.- Я не серджусь на тебе.
- Так, я завжди роблю правильно,- сказав Кеаве, підійшов прямо до своєї скриньки і дістав гроші. Але він устиг зазирнути на дно скриньки, де зберігалася пляшка: її там не було.
І тут кімната попливла перед його очима, як клубок диму, і скринька загойдалася на підлозі, наче на морській [170] хвилі, бо Кеаве зрозумів, що тепер загинуло все і рятунку немає.
«Так і є, цього я й боявся,- подумав він.-Це вона купила пляшку».
Зрештою він прийшов до тями і зібрався йти.
- Кокуа,- сказав Кеаве.- Негоже мені було так розмовляти з тобою сьогодні. Зараз я повертаюся до своїх веселих друзів, щоб гуляти з ними далі.- Тут він стиха засміявся і додав: - Але мені буде веселіше пити вино, якщо ти пробачиш мені.
Вона кинулася до нього, обхопила його коліна руками і поцілувала їх, зросивши слізьми.
- Ох! - вигукнула вона.- Мені нічого не треба від тебе, крім ласкавого слова!
- Хай віднині жоден із нас не подумає погано про другого,- сказав Кеаве і пішов.
А тепер послухайте: адже Кеаве взяв лиш кілька сантимів - з тих, якими вони запаслися, коли приїхали. Ніякої гульні в нього тепер і в думці не було. Його дружина заради нього занапастила свою душу, і тепер він заради неї повинен був занапастити свою.
Боцман чекав його на розі, біля старої в'язниці.
- Пляшкою заволоділа моя дружина,- сказав Кеаве,- і якщо ти не допоможеш мені здобути її, не буде у нас із тобою сьогодні ні грошей, ні вина.
- Та невже ти не жартуєш щодо цієї пляшки?
- Підійдімо до ліхтаря,- мовив Кеаве.- Поглянь: схоже, щоб я жартував?
