зовсім облишив його; часом надія починала згасати в ньому, як ото гасне на вітрі слабенький вогник свічки, і тоді перед очима знову бушувало пекельне полум'я і колихалися вогняні омахи.
Вони тут же пустили чутку, що вирушають мандрувати в Штати, і всі непомалу цьому здивувалися, але якби хто дізнався до істини, то, певно, здивувався б іще дужче. І от Кеаве і Кокуа відпливли на пароплаві «Ковчег» у Гонолулу, а звідти разом із натовпом білих пасажирів на «Юматіллі» - в Сан-Франціско і там пересіли [162] на поштову бригантину «Птах тропіків», яка приставила їх у Папеете - головне поселення французів на південних островах. Подорож була приємна, і з попутним пасатом вони прибули на місце сонячного дня і побачили риф, об який розбивався прибій, і Мотуїті з його високими пальмами, і шхуну, що линула понад берегом, і білі будинки міста, що розляглося біля самого берега у затінку зелених дерев, а за ним - високі гори і хмари Таїті - острова мудреців.
Поміркувавши, вирішили, що найрозумніше орендувати будинок. Так вони й зробили й оселилися напроти англійського консульства, щоб зразу похизуватися грішми й привернути увагу кіньми й екіпажами. Все це давалося їм заіграшки: адже у них була пляшка, а Кокуа виявилася куди хоробрішою Кеаве і з будь-якої нагоди вимагала від чорта то двадцять доларів, а то і сто. Так вони дуже швидко стали відомими всьому місту, і про цих прибулих гавайців, про їхніх верхових коней та екіпажі, про ошатні туалети та дорогі оздоби Кокуа точилося чимало розмов.
Вони досить швидко освоїлися з таїтянською мовою, бо вона, по суті, дуже схожа на гавайську і відрізняється лише кількома звуками, а, навчившись її, зразу почали пропонувати людям свою пляшку. Ну, ви, звичайно, розумієте, що навіть приступитися до такого діла не дуже просто; не дуже просто переконати людей, що ви справді ладні продати їм за чотири сантими джерело юнацького здоров'я і невичерпного багатства. Доводилося говорити і про небезпеки, що таїлися в пляшці, після чого люди або зовсім переставали їм вірити і тільки сміялися, або лякалися такої темної оборудки, хмурніли й поспішали геть від цих Кеаве і Кокуа, що зв'язалися з сатаною. І от, не домігшися ніяких успіхів у своєму задумі, подружжя стало помічати, що в місті їх цураються. Діти, побачивши їх, з вереском кидалися хто куди - а для Кокуа це було наче ніж у серце,- католики при зустрічі хрестилися, і мало-помалу всі, наче змовившися, стали їх уникати.
Вони занепали духом. Провівши сумний день у тузі, вони сиділи вночі без сну в своєму новому домі й не обмінювалися жодним словом; тільки ридання Кокуа інколи раптом порушували тишу. Часом вони починали молитися богу, часом, діставши пляшку, ставили її на підлогу і цілий вечір сиділи так, дивлячись, як тріпоче всередині її безформна тінь. В такі хвилини страх заважав [164] їм лягти в ліжко, і сон довго не стуляв їм очей, а коли бувало, що хтось із них задрімає, то, прокинувшись, він чув приглушений плач, що долинав з темряви, або ж помічав, що залишився в самоті,- бо кожен з них прагнув утекти з дому, далі від пляшки, воліючи поблукати під бананами в своєму садку або прогулятися берегом моря при місячному сяйві.
Так от і сталося однієї ночі: Кокуа прокинулась, а Кеаве не було. Вона помацала біля себе, але його місце встигло охолонути. їй стало лячно, вона підвелася й сіла на ложі. В щілини між віконницями просмикувалося бліде світло місяця. Воно освітлювало кімнату, і Кокуа вгледіла пляшку, що стояла долі. За вікнами бушувала негода, високі дерева перед будинком сумно скрипіли під вітром, і опале листя шелестіло на підлозі веранди. Але в цьому шумі вухо Кокуа вловило й інші звуки - жалібний, наче передсмертний, стогін чи то людини, чи то тварини,- і вони пройняли її до самого серця. Вона тихенько встала, прочинила двері й визирнула в залитий місяцем сад. Там, під банановим деревом, уткнувшись обличчям у землю, лежав Кеаве, і з грудей його рвалися стогони.
Хотіла була Кокуа кинутися до чоловіка і втішити його, аж раптом нова думка прикувала її до місця. Кеаве завжди намагався бути мужнім у її очах, отже не годиться їй у хвилину його слабкості стати свідком його сорому.
Ця думка примусила її повернутися в дім.
«Боже праведний! - думала Кокуа.- Яка безтурботна я була, яка нікчемна! Адже це йому, а не мені загрожує геєна вогненна; адже це він, а не я, накликав прокляття на свою душу. Ради мене, ради свого кохання до такого жалюгідного, безпомічного створіння бачить він тепер перед собою - о горе! - вогняні ворота пекла і, лежачи на свіжому вітрі в місячному сяйві, вдихає смердючий пекельний дим! А я ж, тупа й нечутлива, досі не розуміла, в чому мій обов'язок! А може, й розуміла, та сахалася його? Але тепер, поки ще не пізно, своєю рукою принесу я свою душу на жертовник кохання; тепер я скажу «прощай!» білим сходинкам, що ведуть у рай, і моїм дорогим друзям, які мене там чекають. Кохання за кохання, і хай моє кохання дорівнюється його коханню! Душу за душу, і хай гине моя, а не його!»
Кокуа була жінка вправна й моторна й вдягнулась у одну мить. Потім вона взяла дрібні монетки - ті дорогоцінні [165] сантими, які вони тримали напоготові; в обігу цих монет було мало, і вони запаслися ними в банку.
Коли Кокуа вийшла на вулицю, вітер уже нагнав на небо хмари, і вони затьмарили місяць. Місто спало, і Кокуа не знала, в який бік податися; аж тут вона почула, що в тіні під деревами хтось кашляє.
- Діду,- спитала Кокуа,- що ти тут робиш такої негожої ночі?
Старого душив кашель, він насилу міг говорити, але все ж Кокуа розібрала, що він убогий, і старий, і чужий у цих краях.
- Чи не зробиш ти мені послугу? - запитала Кокуа.- Ти тут чужий, і я чужа; ти старий, а я молода. Допоможи дочці Гавайїв.
- А, так ти чарівниця з восьми островів! - сказав старий.- І ти хочеш заманути в свої сіті душу навіть такого діда, як я? Але я вже чув про тебе і не боюся твоїх злих чарів.
- Сядемо тут,- сказала Кокуа,- і дозволь, я розповім тобі одну бувальщину.- І вона повідала йому все, що сталося з Кеаве, від початку й до кінця.
- І ось,- сказала вона,- я його дружина, і щоб здобути мене, він погубив свою безсмертну душу. То що ж мені тепер робити? Якщо я сама попрошу продати мені пляшку, він не згодиться. Та якщо це запропонуєш йому ти, він залюбки продасть її. А я чекатиму тут. Ти купиш пляшку за чотири сантими, а я куплю її у тебе за три, і хай допоможе бог мені, бідолашній!
- Якщо ти мене обдуриш,- сказав старий,- хай господь покарає тебе смертю.
- Хай покарає! - вигукнула Кокуа.- Не сумнівайся, діду! Я не можу тебе зрадити: господь цього не допустить.
- Дай мені чотири сантими і чекай мене тут,- сказав старий.
Та коли Кокуа залишилася на вулиці сама, її взяв страх. Вітер завивав у вершинах дерев, і їй здавалося, що вона чує, як гуготить пекельне полум'я; вуличний ліхтар кидав рухливі тіні, і їй здавалося, що це тягнуться до неї жадібні руки нечистого. Май вона сили, вона дременула б звідси, закричала б, але в неї перехопило дух; воістину не могла вона ні скрикнути, ні зрушити з місця і стояла посеред вулиці, тремтячи, як злякана дитина.
І тут вона побачила, що дід повертається, і в руці у нього пляшка. [166]
- Я виконав твоє прохання,- сказав він.- Твій чоловік плакав з радощів, як мала дитина, коли я від нього йшов. Цю ніч він спатиме спокійно.
І старий простяг Кокуа пляшку.
- Постривай! - задихаючись, промовила Кокуа.- Раз уже ти зв'язався з нечистою силою, то хай хоч не даремно. Перш ніж ти віддаси мені пляшку, накажи їй зцілити тебе від кашлю.
- Я стара людина, і негоже мені, стоячи однією ногою в могилі, приймати милості від диявола,- сказав дід.- Ну, що ж ти? Чому не береш пляшку? Ти що, передумала?
- Ні, не передумала! - вигукнула Кокуа.- Просто я ослабла. Почекай іще трохи. Рука моя не піднімається, і я вся тремчу від страху перед цією клятою пляшкою. Постривай іще трохи, дай мені зібратися з духом.
Старий співчутливо глянув на Кокуа.
- Бідолашна дитина! - сказав він.- Тобі страшно, твоє серце чує біду. Гаразд, я залишу пляшку в себе. Я старий, і мені вже не чекати радості на цім світі; а на тім...
- Дай мені її! - вигукнула Кокуа.- Візьми гроші. Як ти міг подумати, що я здатна на такий ниций вчинок? Віддай мені пляшку.
- Хай благословить тебе бог, дитино! - сказав старий.
Кокуа сховала пляшку під холоку, попрощалася з старим і пішла по вулиці куди очі світять. Бо для неї всі дороги були тепер єдині - всі вели в пекло. Вона то йшла, то бігла; часом тужливий її зойк гучно лунав серед ночі, а часом вона лежала на землі біля дороги і тихо плакала. Все, що вона чула про пекло, вставало перед
