році, коли Ізяслав не отримав належний йому київський престол, він звернувся за допомогою до папи Григорія VII. Той підтримав невдаху. I хоч його вплив був майже символічним i тривав не довго, та в подальшому католицький центр часто розглядав Україну, як свою територію, царину власних інтересів.
З цією метою папа Євгеній IV скликав Вселенський Собор. Проходив він у 1439-1442 роках у Флоренції. Його метою було об'єднати православну i католицьку церкви під зверхністю, звичайно ж, римського папи. Серед православних єпископів, що підписали акт возз'єднання, був i Київський митрополит Iсидор. Але із самого початку було зрозуміло, що договір не буде довговічним, бо не є справжнім волевиявленням народу. I вже у 1472 році православна церква розірвала домовленість.
РЕЧ ПОСПОЛИТА
Литовці дуже гарно здружилися з поляками. Спільними зусиллями вони потроху відтіснили татар i заволоділи Україною. У 1569 році в місті Любліні відбулася подія, що знаменувала утворення нової європейської держави – Речі Посполитої. Польське Королівство i Велике Князівство Литовське об'єдналися в єдину державу з одним монархом, спільною зовнішньою політикою, однаковим маєтковим правом, грошима.
Відносно церкви держава зобов'язувалася “як римського, так i грецького віросповідання не принижувати, не обмежувати й повністю зберігати”. У грамоті короля Сигізмунда II Августа до Київського митрополита Іоанна III Протасовича говорилося, що владика повинен й надалі управляти православною церквою в Речі Посполитій та призначати їй за звичаєм єпископів, архімандритів, ігуменів тощо. Про рівноправність Православної Церкви неодноразово говорилося польськими королями. Таку грамоту отримав митрополит Онисифор Дівочка від Стефана Баторія. Про привілеї православної церкви та її духовенства навіть у 1695 році писав у своїх листах Сигизмунд III. Хоч сам особисто він глибоко зневажав православ'я, та все ж підписав привілеї про зрівняння прав православного духовенства з католицьким i скріпив його печаткою.
Так що в правовому, юридичному плані у новій державі православна церква була в рівному становищі з католицькою. Але “Ніхто двом панам служити не може, – бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматись одного, а другого знехтує...” (Матвія 6.24). Так сталося й тут. З України посипалися в Рим скарги: на якій підставі польські католики нищать православ'я, коли офіційно влада прихильно ставиться до східного, українсько-вiзантiйського обряду? Відповіді не було...
Українські землі були поділені між польськими магнатами. Нові господарі переїхали сюди зі своїми сім'ями, челяддю i стали приводити край до звичної їм форми. Сюди попрямували представники домініканського, францисканського, бернардинського, а особливо єзуїтського орденів (братств). Вони захоплювали вищі поверхи суспільства, ставали наставниками, опікунами. Відкривали свої навчальні заклади в Оршi, Любліні, Несвіжу, Львові, Кам'янці, Перемишлі, Вінниці, Фастові, Острозі, Новгород-Сіверському... Тобто майже всю Україну охопили власною навчальною мережею. Навчатися там стало модно, престижно, а тому діти заможних православних магнатів охоче вступали туди. Разом із наукою часто виносили й ідеї ополячення.
Від усього цього Українська Православна Церква відчувала невимовну гіркоту i біль, яку дуже вдало відобразив Мелетій Смотрицький у своєму прекрасному творі “Тренос, або Плач Святої Східної Церкви”. Ось як Церква-Мати тужить через зраду своїх дітей: “Діток народила i зростила, а вони зреклися мене, стали мені посміховиськом i глумом... Сини i дочки мої, котрих зродила i зростила, зоставили мене, пішли за тою, котра ними не боліла, аби з набутком із дорiдностi її насититись. Священиків моїх осліпило, пастирі мої (не хотячи знати, що про душу йдеться) оніміли, старші мої одуріли, молодь моя здичавіла, дочки мої до розпусти вдались. I всі одним намислом, Бога i правду Його занедбавши, на душу мою заповзялися. Роззявили пащеки свої, шиплять та скрегочуть на мене зубами своїми... Що б любити, так паплюжать мене, i добро моє злом мені оддають, i ненавистю за любов мою віддячують. Дали мені замість коштовних шат моїх зітліле лахміття. I стала я їм кісткою поперек горла... Не бачу, куди повернутись, не знаю, куди податись, до кого голову свою прихилити, кому себе в оборону дати... Вiтцiвською наукою згордували. Материнське старання зневажили. Всі разом одпали i непотрібними зостали. Немає з-поміж багатьох жодного, котрий чинив би добре... Багато разів за життя мого різних од синів прикростей зазнавала, багатьма способами од дочок непоштивостей перед законом i в законі терпіти мала, та, однак, теперішніх прикростей i зневаг ні з чим порівняти не можу...”
Характеризуючи становище православної церкви i роль Київської митрополії в українському суспільстві кінця XVI ст., історик Дмитро Дорошенко писав: “Сама перебуваючи в стані великого розстрою, дезорганізації й занепаду православна церква не могла виконувати як слід завдання, яке випало на її долю з утратою українським народом державності: підтримувати стару духовну традицію, підтримувати рідну освіту й письменство i тим зберігати свою народність”. Стало зрозуміло, що як справи i далі так підуть, то рано чи пізно, а католики зовсім відтіснять православ'я, чим остаточно нівелюють будь-які національні прояви. Щоб цього не сталося, представники українського духовенства стали йти на контакти з поляками, вишукувати якісь компромісні рішення.
ГРЕКО-КАТОЛИКИ
Користуючись ситуацією, у 1582-1583 роках папа Григорій ХIII надсилав найбагатшим, найвпливовішим українським магнатам листи в яких доводив, що всі біди від розбіжностей, а для того щоб зберегти віру, для відтворення порядку необхідно об'єднати православну i католицьку церкви. Подібні послання отримували i православні єпископи. Ось тому, наприкінці 1589 – на початку 1590 років Львівський єпископ Гедеон Балабан уперше голосно порушив питання про злуку з Римським престолом. Думку підхопили єпископи: Луцький, Пинський i Турiвський, Хомський i Белзький. В червні 1590 року на приватній нараді в Белзi вони підписали декларацію про готовність до об'єднання (унії). Про своє рішення єпископи повідомили короля.
На початку 1590-х років питання про об'єднання постійно обговорювалося на Соборах українських єпископів. Нарешті, у 1594 році в Сокалi було вироблено декларацію, під якою підписалися майже всі єпископи Київської митрополії (не поставив підпис лише один, ім'я якого невідоме). Через деякий час до Київського митрополита Михайла Рогози надійшла королівська грамота, в якій Сигизмунд III дозволяв провести в Бересті об'єднуючий Собор.
I відбувся він 6-10 жовтня 1596 року. Українська делегація на чолі з митрополитом Рогозою проголосила, що Київська митрополія пориває з Константинополем i об'єднується з духовним центром католицизму – Римом. Але при цьому, наголошувалося, зберігає східний вiзантiйсько-український православний обряд богослужінь. Так утворилася ще одна християнська конфесія – Українська Греко-Католицька Церква. Усі права, що були закріплені за Православною Церквою перейшли до неї. У її власність перейшли також храми, монастирі та маєтки. На відзнаку події, Римом була викарбувана пам'ятна медаль. На ній був зображений воссiдаючий на тронi папа, та українські владики, що підходять i стають перед ним на коліна.
Одночасно з об'єднуючим Собором, в Бересті пройшов i православний Собор під головуванням Костянтина Острозького. Там було засуджене “католицьке зборище”, учасники піддали анафемі “зрадників” i закликали все православне населення боротися проти унії, відстоювати нацiонально-релiгiйну незалежність.
ПРОТЕСТАНТСТВО
В Європі католицька церква мала надзвичайно велику вагу. Були часи, коли папа мав більше повноважень аніж король! А раз церква займалася світськими справами, то аж ніяк не могла залишитись чистою від щедрого мирського бруду.
Намагаючись повернути людей до істинного, євангельського розуміння Бога, в середні віки виникли альтернативні, протестантські релігійні течії. Першими їх діячами, фундаторами та натхненниками були Ян Гус, Мартін Лютер та деякі інші. Ріст популярності протестантства в чималій мірі відбувався завдяки розвитку книгодрукування, адже Біблія стала людям доступнішою.
У XVI ст. десь 25-30% польської шляхти стали прихильниками Кальвінізму – вiдламу Протестантизму, в якому особлива роль у справах церкви відводилася мирянам. З частини Кальвінізму утворилась радикальна течія – Аріанство, що відкидало догмат про трійцю i проповідувало пацифізм, створило свої невеличкі, але впливові парафії по всій Польщі, Литві та Волині. Для поширення своїх ідей вони використовували вищі школи, друкарні. Пропагували польську мову.
ЗАХИСНИКИ ПРАВОСЛАВ'Я
Основний удар ополячення дістався по західних землях України. З прийняттям унії православна церква опинились практично поза законом, а тому з Галичини відбувся масовий відтік населення на Волинь i Київщину.
Дехто, правда, намагався протистояти експансії i відродити добрі традиції українського православ'я. Так, на українськім пограниччі в Заблудовi, в маєтностях литовського гетьмана Григорія Ходкевича, який був родом із Київщини, у 1560 роках засновується друкарня,
З цією метою папа Євгеній IV скликав Вселенський Собор. Проходив він у 1439-1442 роках у Флоренції. Його метою було об'єднати православну i католицьку церкви під зверхністю, звичайно ж, римського папи. Серед православних єпископів, що підписали акт возз'єднання, був i Київський митрополит Iсидор. Але із самого початку було зрозуміло, що договір не буде довговічним, бо не є справжнім волевиявленням народу. I вже у 1472 році православна церква розірвала домовленість.
РЕЧ ПОСПОЛИТА
Литовці дуже гарно здружилися з поляками. Спільними зусиллями вони потроху відтіснили татар i заволоділи Україною. У 1569 році в місті Любліні відбулася подія, що знаменувала утворення нової європейської держави – Речі Посполитої. Польське Королівство i Велике Князівство Литовське об'єдналися в єдину державу з одним монархом, спільною зовнішньою політикою, однаковим маєтковим правом, грошима.
Відносно церкви держава зобов'язувалася “як римського, так i грецького віросповідання не принижувати, не обмежувати й повністю зберігати”. У грамоті короля Сигізмунда II Августа до Київського митрополита Іоанна III Протасовича говорилося, що владика повинен й надалі управляти православною церквою в Речі Посполитій та призначати їй за звичаєм єпископів, архімандритів, ігуменів тощо. Про рівноправність Православної Церкви неодноразово говорилося польськими королями. Таку грамоту отримав митрополит Онисифор Дівочка від Стефана Баторія. Про привілеї православної церкви та її духовенства навіть у 1695 році писав у своїх листах Сигизмунд III. Хоч сам особисто він глибоко зневажав православ'я, та все ж підписав привілеї про зрівняння прав православного духовенства з католицьким i скріпив його печаткою.
Так що в правовому, юридичному плані у новій державі православна церква була в рівному становищі з католицькою. Але “Ніхто двом панам служити не може, – бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматись одного, а другого знехтує...” (Матвія 6.24). Так сталося й тут. З України посипалися в Рим скарги: на якій підставі польські католики нищать православ'я, коли офіційно влада прихильно ставиться до східного, українсько-вiзантiйського обряду? Відповіді не було...
Українські землі були поділені між польськими магнатами. Нові господарі переїхали сюди зі своїми сім'ями, челяддю i стали приводити край до звичної їм форми. Сюди попрямували представники домініканського, францисканського, бернардинського, а особливо єзуїтського орденів (братств). Вони захоплювали вищі поверхи суспільства, ставали наставниками, опікунами. Відкривали свої навчальні заклади в Оршi, Любліні, Несвіжу, Львові, Кам'янці, Перемишлі, Вінниці, Фастові, Острозі, Новгород-Сіверському... Тобто майже всю Україну охопили власною навчальною мережею. Навчатися там стало модно, престижно, а тому діти заможних православних магнатів охоче вступали туди. Разом із наукою часто виносили й ідеї ополячення.
Від усього цього Українська Православна Церква відчувала невимовну гіркоту i біль, яку дуже вдало відобразив Мелетій Смотрицький у своєму прекрасному творі “Тренос, або Плач Святої Східної Церкви”. Ось як Церква-Мати тужить через зраду своїх дітей: “Діток народила i зростила, а вони зреклися мене, стали мені посміховиськом i глумом... Сини i дочки мої, котрих зродила i зростила, зоставили мене, пішли за тою, котра ними не боліла, аби з набутком із дорiдностi її насититись. Священиків моїх осліпило, пастирі мої (не хотячи знати, що про душу йдеться) оніміли, старші мої одуріли, молодь моя здичавіла, дочки мої до розпусти вдались. I всі одним намислом, Бога i правду Його занедбавши, на душу мою заповзялися. Роззявили пащеки свої, шиплять та скрегочуть на мене зубами своїми... Що б любити, так паплюжать мене, i добро моє злом мені оддають, i ненавистю за любов мою віддячують. Дали мені замість коштовних шат моїх зітліле лахміття. I стала я їм кісткою поперек горла... Не бачу, куди повернутись, не знаю, куди податись, до кого голову свою прихилити, кому себе в оборону дати... Вiтцiвською наукою згордували. Материнське старання зневажили. Всі разом одпали i непотрібними зостали. Немає з-поміж багатьох жодного, котрий чинив би добре... Багато разів за життя мого різних од синів прикростей зазнавала, багатьма способами од дочок непоштивостей перед законом i в законі терпіти мала, та, однак, теперішніх прикростей i зневаг ні з чим порівняти не можу...”
Характеризуючи становище православної церкви i роль Київської митрополії в українському суспільстві кінця XVI ст., історик Дмитро Дорошенко писав: “Сама перебуваючи в стані великого розстрою, дезорганізації й занепаду православна церква не могла виконувати як слід завдання, яке випало на її долю з утратою українським народом державності: підтримувати стару духовну традицію, підтримувати рідну освіту й письменство i тим зберігати свою народність”. Стало зрозуміло, що як справи i далі так підуть, то рано чи пізно, а католики зовсім відтіснять православ'я, чим остаточно нівелюють будь-які національні прояви. Щоб цього не сталося, представники українського духовенства стали йти на контакти з поляками, вишукувати якісь компромісні рішення.
ГРЕКО-КАТОЛИКИ
Користуючись ситуацією, у 1582-1583 роках папа Григорій ХIII надсилав найбагатшим, найвпливовішим українським магнатам листи в яких доводив, що всі біди від розбіжностей, а для того щоб зберегти віру, для відтворення порядку необхідно об'єднати православну i католицьку церкви. Подібні послання отримували i православні єпископи. Ось тому, наприкінці 1589 – на початку 1590 років Львівський єпископ Гедеон Балабан уперше голосно порушив питання про злуку з Римським престолом. Думку підхопили єпископи: Луцький, Пинський i Турiвський, Хомський i Белзький. В червні 1590 року на приватній нараді в Белзi вони підписали декларацію про готовність до об'єднання (унії). Про своє рішення єпископи повідомили короля.
На початку 1590-х років питання про об'єднання постійно обговорювалося на Соборах українських єпископів. Нарешті, у 1594 році в Сокалi було вироблено декларацію, під якою підписалися майже всі єпископи Київської митрополії (не поставив підпис лише один, ім'я якого невідоме). Через деякий час до Київського митрополита Михайла Рогози надійшла королівська грамота, в якій Сигизмунд III дозволяв провести в Бересті об'єднуючий Собор.
I відбувся він 6-10 жовтня 1596 року. Українська делегація на чолі з митрополитом Рогозою проголосила, що Київська митрополія пориває з Константинополем i об'єднується з духовним центром католицизму – Римом. Але при цьому, наголошувалося, зберігає східний вiзантiйсько-український православний обряд богослужінь. Так утворилася ще одна християнська конфесія – Українська Греко-Католицька Церква. Усі права, що були закріплені за Православною Церквою перейшли до неї. У її власність перейшли також храми, монастирі та маєтки. На відзнаку події, Римом була викарбувана пам'ятна медаль. На ній був зображений воссiдаючий на тронi папа, та українські владики, що підходять i стають перед ним на коліна.
Одночасно з об'єднуючим Собором, в Бересті пройшов i православний Собор під головуванням Костянтина Острозького. Там було засуджене “католицьке зборище”, учасники піддали анафемі “зрадників” i закликали все православне населення боротися проти унії, відстоювати нацiонально-релiгiйну незалежність.
ПРОТЕСТАНТСТВО
В Європі католицька церква мала надзвичайно велику вагу. Були часи, коли папа мав більше повноважень аніж король! А раз церква займалася світськими справами, то аж ніяк не могла залишитись чистою від щедрого мирського бруду.
Намагаючись повернути людей до істинного, євангельського розуміння Бога, в середні віки виникли альтернативні, протестантські релігійні течії. Першими їх діячами, фундаторами та натхненниками були Ян Гус, Мартін Лютер та деякі інші. Ріст популярності протестантства в чималій мірі відбувався завдяки розвитку книгодрукування, адже Біблія стала людям доступнішою.
У XVI ст. десь 25-30% польської шляхти стали прихильниками Кальвінізму – вiдламу Протестантизму, в якому особлива роль у справах церкви відводилася мирянам. З частини Кальвінізму утворилась радикальна течія – Аріанство, що відкидало догмат про трійцю i проповідувало пацифізм, створило свої невеличкі, але впливові парафії по всій Польщі, Литві та Волині. Для поширення своїх ідей вони використовували вищі школи, друкарні. Пропагували польську мову.
ЗАХИСНИКИ ПРАВОСЛАВ'Я
Основний удар ополячення дістався по західних землях України. З прийняттям унії православна церква опинились практично поза законом, а тому з Галичини відбувся масовий відтік населення на Волинь i Київщину.
Дехто, правда, намагався протистояти експансії i відродити добрі традиції українського православ'я. Так, на українськім пограниччі в Заблудовi, в маєтностях литовського гетьмана Григорія Ходкевича, який був родом із Київщини, у 1560 роках засновується друкарня,
Вы читаете Історiя християнства в Україні
