Історiя християнства в Україні

Та попри всі його старання книга викликала зовсім протилежну реакцію. Українські прихильники православ'я запаслись чорнилом i папером, щоб дати відсіч зарозумілому поляку. Однією з найперших відповідей стало написане десь між 1677-1582 роками “Послання до латини з їх же книг”. Анонімний автор навів приклади негідної поведінки вищого католицького духівництва, розповів про невпинну гризню в католицькім середовищі... Оприлюднені факти багатьох утримали від католицьких симпатій.
Думаєте на тому все скінчилося? Ні, це був лише початок! У 1582 році папа Григорій ХII розпочав календарну реформу – замість існуючого юліанського календаря став впроваджувати новий, прозваний григоріанським. Пропагуючи нововведення, єзуїт Бенедикт Гербест написав брошуру “Висновки віри римської церкви”. В ній бундючно писав про “дурну Русь”, зводив наклепи на православну віру.
Достойна українська відповідь не забарилася. У 1587 році ректор Острозької школи Герасим Смотрицький надрукував “Ключ царства небесного”. Він розповів про випадки аморальної поведінки з життя римських пап i закликав співвітчизників давати рішучу відсіч католицьким потугам.
Великого галасу наробила книга видатного українського педагога й гуманіста Стефана Зизанiя-Тустановського “Казання святого Кирила патріарха ієрусалимського, про антихриста i закони його”. Книга була надрукована у Вільно у 1596 році українською i польською мовами. В ній палкий проповідник твердив, що римський папа є антихристом i посланцем самого пекла. Позиція автора здобула неабиякий авторитет серед православного люду, а тому єзуїти влаштували гоніння на сміливого полеміста, стали називати його не інакше, як “старим баламутом”.
Але ні його, ні інших подвижників українського православ'я залякати не вдалося! У цій полемічній битві вагоме слово невдовзі сказали Василь Суразький, Христофор Філарет, Іван Вишенський... Загалом релігійна полеміка тривала аж до 1610 року i закінчилася перемогою православної думки. Єзуїти так i не змогли відвернути людей від православ'я чи підірвати довіру до православних владик.
КОЗАЦТВО
“В своїй хаті своя правда i сила i воля”, – писав Тарас Шевченко. А й справді, що є більш бажаним для людини, як вільно жити, працювати, вільно дихати на власній вільній землі? Саме тому на рубежі XIV-XV століть наші волелюбні предки почали гуртуватися в сильні, мобільні загони, щоб силою зброї боронити край від чужинця i кривдника. Тих відчайдухів вороги прозвали козаками, що означає “вільні люди”.
В ті часи простори південно-східної України були так спустошені набігами кочових татар, що являли собою малозаселену пустку. I саме туди, на територію Південної Київщини (район Черкас, Канева, Корсуня) та Брацлавщини (Південне Побужжя) тікали відважні українці з Галичини, Волині, Поділля, Північної Київщини. Показавши чужинцям, хто тут господар, козаки взялися відроджувати край: засновували хутори i села, зводили укріплення, будували нові i повертали до життя старі міста й містечка... Свої володіння козаки розширили аж за Дніпрові пороги, де на острові Хортиця, що ніби ковчег омивався хвилями сивого Славути, влаштували свій головний штаб, центральну резиденцію – Запорізьку Січ.
Січ являла собою укріплене доброю огорожею містечко, де були козацькі житла – курені, будинки для старшини, пушкаря... В центрі був майдан на якому всією громадою обговорювалися та вирішувалися козацькі справи, i обов'язково височіла церква на честь найбільш шанованої козацтвом Святої Покрови.
У бажаючих вступити до вільного війська не запитували рекомендацій, не цікавилися родоводом. Кошовий отаман проводив лише коротеньку співбесіду приблизно такого змісту:
– Во Христа віруєш?
– Вірую!
– I у Святу Трійцю віруєш?
– Вірую!
– I до церкви ходиш?
– Ходжу.
– А ну перехрестись!
Новоприбулець хрестився.
– Ну добре, вибирай курінь, який на тебе дивиться.
Коли ж до війська просився представник якоїсь іншої віри, то мусив обов'язково прийняти православ'я.
Про козаків дуже гарно сказав француз Гійом Біплан: “Поєднуючи з хитрим i гострим розумом щедрість i безкорисливість, козаки смерть вважають кращою за рабство... Дотепні й проникливі, невибагливі й щедрі, не жадні до багатства, але страшенно цінять свою свободу, міцні тілом, легко зносять жар i холод, голод i спрагу. На війні витривалі, відважні, хоробрі, та навіть зухвалі – бо не цінять свого життя. На зріст гарні, проворні, сильні, з природи мають добре здоров'я i навіть мало підлягають хворобам; від хвороби вмирають дуже рідко, хіба в дуже великій старості; здебільшого кінчають життя на ложі слави – вбиті на війні... В них нема нічого простецького, крім одежі”.
Дуже простими були i перші козацькі церкви – стіни та стріха були з очерету. Але згодом у козацьких містечках постали дуже красиві дерев'яні храми. Писемні пам'ятки розповідають, що жодна інша церква не могла похвалитися таким красивим та цінним убранням. Царські врата в церкві останньої Січі були вилиті з чистого срібла, ікони (створені найкращими візантійськими та українськими художниками) пишалися щедрими золотими оздобами. Церковне начиння було прикрашене неперевершеним художнім різьбленням... Для старшини та найбільш шанованих старих козаків у церкві були спеціальні місця – пофарбовані в гарний яскраво-зелений колір різьблені лави, що стояли попід стінами. Мала церква 120 старовинних, ще рукописних, книг та стародруків. Книги були одягнені в гарні обкладинки, прикрашені перлами, коралами, бурштином... Церковна служба правилася кожен день.
Також у козаків були переносні церкви. Вони являли собою великий полотняний намет, який брали в похід i встановлювали для богослужіння, для молитви за щасливу путь i удачу в справах.
У ті часи Крим був під владою татар. Звідти бусурмани робили страшні набіги в Україну, грабували-нищили міста i села, а тисячі українців забирали у полон. Потім нещасних продавали в рабство. Невільничі ринки були по всіх значних містах Кримського ханства, а найбільший у Кафі (нині Феодосія). Невільники гірко тужили, адже були приречені довіку лишитися на чужині й ніколи не побачити рідного краю...
– Визволь, Боже, бідного невільника
На святоруський берег.
На край веселий,
Між люд хрещений!.. – молилися вони.
I приходила їм допомога! Мужні козаки робили відчайдушні наскоки на Крим, на своїх човниках чайкою діставалися Туреччини i оголивши шаблі, кидалися в бій аби звільнити безталанних земляків. За що народ i складав їм вдячні слова:
Помнож, Боже, на віки козацьку славу
I покори под нозі врагов наших главу!
Да будет всегда плодна козацькая мати