Історiя християнства в Україні

I діти її в силі всегда процвітати!
Козаки третину від своїх прибутків віддавали православним церквам, монастирям.
Із силою цих безстрашних, свободолюбивих хлопців були змушені рахуватися польські можновладці. Вони вважали за краще для себе не сваритися з козаками. I не безпідставно! Так, коли уніатський митрополит Потій направив у Київ свого намісника, козацький гетьман Григорій Тискиневич застеріг, щоб той не кривдив, не неволив православних. А на випадок, коли уніат ослухається, дав наказ своїм хлопцям “де-небудь здибавши, як пса вбити”. Уніата Антонія Грековича, який забороняв проводити богослужіння в Софiївському соборі, одного зимового дня козаки спіймали та й утопили в ополонці на Дніпрі.
В 1603-1605 роках під тиском православних, польський уряд вилучив із відання уніатського митрополита Києво-Печерський монастир i повернув його православній громаді. Саме завдяки козацтву, приблизно з десятих років XVII ст. Київ знову стає центром суспільно- політичного життя України. Велику справу зробили козаки, коли у 1612 році привезли до Києва грецького митрополита Неофіта. Він виконував владичi функції: освячував церкви, призначав священників...
Козаки дуже шанували Православну Церкву. Сивовусі діди розповідали історику Дмитру Яворницькому, що козаки “молилися не так, як тепер ми, грішні, – а як стане на схід, то далеко чуть, як молиться... I не такі молитви, як у нас, а стариннi, козацькі, i все про Миколу i Покрову”.
КОЗАЦЬКА ПАРАФІЯ
Чим більш сильним ставало козацтво, тим дужче непокоївся Польсько-шляхетський уряд. Аби убезпечити себе та мати контроль над вільним військом, в кінці XVI ст. козакам було запропоновано перейти на службу Речі Посполитій, зайнявшись охороною її кордонів. Кількасот козаків пристали на таку пропозицію. Цим зареєстрованим козакам поляки жалували містечко Трахтемирiв. Козаки побудували там свою церкву, яка стала першою парафією українського козацтва.
Потім, коли край був охоплений селянсько-козацькими повстаннями, вона була спустошена i занепала. Тоді з 1688 року парафією для запорожців став Межигірський монастир у Вишгороді біля Києва. Кожен козак вважав справою честі, хоч двічі за життя побувати у ньому. Запорожці дарували монастиреві вози риби, солі, хутра, вина, худобу, породистих коней... Давали щедрі гроші на утримання монастирського шпиталю, притулку.
В обов'язок монастиря входило готувати для січових церков священиків. Вони повинні були відзначатися тверезістю, красномовністю, мати гарний голос. Проповіді необхідно було вести без папірця i щирою українською мовою. На Січ священиків направляли строком на один рік (із вересня по вересень), але як хтось особливо припадав до душі громаді, того залишали найдовше. Священик мусив скласти присягу кошу i в усьому йому підкорятися. За найменше порушення невдаху відсилали назад.
Запорізька Січ, її духовенство та церква підлягали Київському митрополиту i через нього визнавали верховне главенство Вселенського Єрусалимського патріарха.
САГАЙДАЧНИЙ
В історії України та в долі української православної церкви велику роль зіграв Петро Конашевич-Сагайдачний. Родом він був із Самбора (Львівщина). Освіту здобув у школі князя Острозького. З молодих літ пройнявся симпатією до козацтва, а тому i сам вступив до війська. Сходивши у безліч походів, побувавши у битвах із татарами i турками опанував нелегку військову науку. За свої здібності у 1614 році був обраний козаками гетьманом запорізького війська. Він зумів створити з козацьких загонів прекрасну багатотисячну армію, потужний флот. Іноді, в далекий морський похід виходило понад триста чайок, екіпаж яких налічував до двадцяти тисяч чоловік! Під керівництвом Сагайдачного козаки здобули ряд важливих перемог на суші i морі. З'являлися козаки навіть біля берегів спекотної Африки!
Видатний талант Сагайдачного визнавали навіть противники. Поляк Яків Собеський так писав про нього: “То була людина смілива розумом, яка шукала небезпеки, нехтувала життям, перша у нападі, а у відступі – остання, рука його ніколи не давала промаху, він був пильний у таборі, не полюбляв розпещеності й ніякою мірою не був відданий пияцтву... На нарадах був обережний i в усяких розмовах маломовний”.
Як вірного сина України Сагайдачного дуже непокоїло, що народ усе більше ополячується, а від православної церкви не лишається й сліду. Треба було щось робити, але яку вибрати тактику? Іти проти поляків війною? Сагайдачний розсудив, що з цього ще хтозна чи вийде щось добре, а от лихо власному народу війна принесе. Тому вирішив мирним способом узятися за відродження української національної та релігійної самобутності.
На початку 1614 року він приїхав у Київ i разом із своїм земляком-галичанином Борецьким та ігуменом Києво-Печерського монастиря Плетенецьким узявся здійснювати задуману справу. Монастирським коштом вони викупили в Стрятинi друкарню Балабанів, що на той час уже стояла пусткою, розібрали її i перевезли до Києва. Також була заснована i власна папірня. Уже у 1615 році видрукували першу книгу. За п'ятнадцять років свого існування Києво-Печерська друкарня випустила понад тридцять видань, тобто більше, ніж усі інші українські друкарні разом узяті! Побачили світ такі солідні книги, як “Псалтир”, “Часословець”, “Анфологiн”, “Книга про віру єдину”, “Божественна Літургія”, “Номокатон”, “Повчання Івана Златоуста” та ще багато інших. Тексти були написані звичною для тих часів церковнослов'янською мовою. Інколи паралельно йшов текст на українській розмовній мові. А часом на полях друкувалися переклади чи пояснення деяких слів. Головним друкарем був Памво Беринда.
Тоді ж року було засноване Київське Богоявленське братство. У 1616 році до братства разом із “усім військом Запорізьким” вступив i гетьман Петро Сагайдачний. Двері братства були відкриті для всіх свідомих людей, що мали за мету відродження України.
ГАЛШКА ЛОЗКИНА
З братством співпрацювала i дружина маршалка Мозирського повіту Галшка Лозкина. У 1615 році вона зі своїх власних володінь виділила чималу ділянку землі на якій розпорядилася побудувати православний монастир. При монастирі було зведено також школу для дітей шляхтичів i міщан та будинок для “странникiв духовних”.
ВІДНОВЛЕННЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ІЄРАРХІЇ
Петро Сагайдачний, як особа авторитетна та впливова активно займався питаннями відродження та укріплення української православної церкви. За погодженням із Київським Богоявленським братством він розпочав роботу по відновленню православної ієрархії.
У 1620 році з Москви в Царгород направився Єрусалимський патріарх Феофан. Козаки не могли пропустити таку нагоду i запросили владику до Києва. Усю дорогу високу духовну особу супроводжували козацькі загони. Як тільки патріарх прибув до Києва, розпочалася нарада представників з усіх частин України та Білорусі.
Козацькі та шляхетські учасники зібрання поскаржилися патріарху на перешкоди та утиски, яких зазнає православ'я від католиків та “почали раду чинити, жеби могли пастирів православних мати в церкві своїй”. Взялися висувати кандидатів на митрополичу i єпископські кафедри.
Патріарх не був готовий до такого повороту подій, але йому виставили мало не ультиматум: “Не будеш ти патріархом, не будеш добрим пастирем, не будеш намісником Христа i апостолів, якщо не висвятиш та не залишиш руському народу митрополита i єпископів, особливо побачивши нас гонимих”!
Трохи повагавшись, Феофан дав згоду. Було висвячено єпископів, а митрополитом Київським, Галицьким i всієї Русі обрано Іова Борецького. Так була відновлена православна ієрархія в Україні. Козаки запевнили патріарха, що будуть оборонцями нововисвячених владик. Після цього Сагайдачний зі своїм полком урочисто провів Єрусалимського владику та людей, що його супроводжували аж до молдавського кордону.
Цікаво, що більшість нововисвячених ієрархів були незнатного походження. Але вони мали надзвичайну відданість православ'ю, сповнені нелицемірної любові до Бога i українського народу.
Відродження Української православної ієрархії ще більше підняло авторитет козацтва. 28 квітня 1621 року владики виступили зі зверненням до народу. У ньому, зокрема, говорилося: “Щодо козаків, то про цих лицарських людей ми знаємо, що вони рід наш, наші браття