вірними способами – одна сторона не перестане турбувати другу, переслідувати судом i утискувати”.
Для збереження спокою Петро Могила в жовтні 1636 року звернувся до православних братств із закликом помиритися з уніатами. Думка про досягнення “універсальної унії” також неодноразово обговорювалося Петром Могилою з греко-католицьким митрополитом Йосифом-Вiльямом Рутським.
Звичайно, найголовнішим досягненням Петра Могили була Київська Академія. Спочатку, ще у 1631 році, він відкрив Лаврську школу, яку наступного року було об'єднано з школою Київського братства. Внаслідок цього з'явився новий навчальний заклад, що з 1633 року став називатися Києво-Могилянською колегією.
Також Петро Могила чимало сприяв розвитку книгодрукування, був упорядником та редактором багатьох книг. А своєю власною літературною роботою заохотив i багатьох інших до праці на цій ниві. Помираючи, Петро Могила більшу частку всього свого майна заповів Церкві. А всім поколінням українців залишив у спадок ряд книг. Його перу належать твори: “Євангеліє учительне”, “Православне iсповiдання віри”, “Катехізис”, “Великий Требник”, “Лiтос або Камінь” та інші. Зокрема, він старанно записував почуті від людей розповіді про благочестивих мужів, про даровані Господом чудеса, що траплялися в Україні у ті часи. Хочете – читайте, а не хочете – пропустіть, але я наведу одну таку, занотовану ним, оповідку.
ПУСТЕЛЬНИК ГРИГОРІЙ
Року 1620 четверо мисливців вийшли з міста ловити звірів i рибу в Орельськiй пущі [ліс над річкою Орель, правою притокою Дніпра, Полтавщина – авт.], i там бродили. Коли ж схотіли повертатися, то, з Божої волі, заблудилися i, не знаходячи дороги до свого міста, тинялись, блукаючи, зо два тижні по пущі, i вже не мали чого їсти, бо вичерпався їхній харч.
Коли ходили вони так, журячись, пущею, натрапили на стежечку ново протоптану i, здивувавшись та зрадівши, пішли нею. Аж раптом побачили хатинку, з димаря якої куріло. I, ввійшовши в неї, знайшли стіл, накритий до трапези, а на ньому груші розкішні, в меду i варені, i піч невеличку, в землі викопану, а в ній теж груші, для сушіння вкинені, i горнець маленький із грушевим узваром. Побачивши се, злякалися i, ні до чого не доторкнувшись, скоренько вийшли, подумавши, що се розбійницьке пристанище.
Двоє із них одійшли по один бік хати, а двоє – по другий, i, сховавшись, дожидали із самопалами приходу розбійників.
Коли бачать, виходить із пущі чоловік святолiпний, бородатий, з довгим волоссям, в одежі, з лика сплетеній, довгій, за коліна, з рукавами по лікті, у високих, до половини гомілок, плетених личаках, із чернечим, теж сплетеним із лика, пiдкапком на голові i з сокирою в руці. Наблизившись до хатки, він одразу духом відчув присутність людей i метнувся назад у пущу. Ті ж, побачивши його i зрозумівши, що се пустельник, кинулись за ним навздогін, гукаючи:
– Не тікай од нас, чоловіче Божий, підожди, змилуйся над нами, християни єсьмо, з дороги збилися.
I сказали з якого міста вони.
Той же, почувши, що християнами суть, зупинився.
Вони ж наблизились i поклонилися йому до землі.
А він, привітавши їх Христовим іменем, сказав:
– Господь i Бог наш Ісус Христос, благословенний вовіки, хай благословить i помилує вас, дітоньки!
Вони ж відповіли:
– Амінь!
Пустельник увів їх у хатку i, молитву сотворивши, дав їм тих груш попоїсти, що в хатці були.
Як повечоріло (пiзно-бо вже було, коли пустельник прийняв їх у хатку свою), став старець на молитву. I вони з його повеління стали. Казав їм стояти, не озираючись ні туди, ні сюди, ні на нього, тільки з благоговінням, додолу очі опустивши, на землю дивитись i слухати молитву.
Коли ж молились, один із них, не втерпівши, глянув на старця і побачив, що той не на землі стоїть, а на повітрі, руки простягає до неба, а ноги його, вище колін, на повітрі стоять.
Невдовзі, скінчивши молитву, повелів пустельник їм спати. А сам, трохи посидівши, вийшов з хати i цілу ніч, стоячи на повітрі, слізно молився.
Один же із них, той, що стеріг своїх товаришів, які спали (такий-бо звичай мисливці мають), те бачив.
Як почало світати, ввійшов до них пустельник i, розбудивши, сказав:
– Вставайте, час уже Богу молитись i виводити вас із пущі.
I знову, молячись, бачили, як він на повітрі стояв.
По молитві рушили – повів той їх із пущі.
Ішли вони попереду. А старець розпитував про церкви православні i повчав їх, щоб завжди молились, доброчинно жили, нікого ні в чому не зобиджали, а в правовiр'ї щоб були тверді й непохитні. Розпитав i про Печерський та Межигірський монастирі, як вони утримуються, i про архімандрита печерського Єлисея, чи живий ще (тоді-то ще живий був).
Один же із тих козаків, котрий позаду йшов, позначки робив на деревах, куди вони йшли, щоб по тому можна було розпізнати дорогу до старця.
I за два дні вивів той їх із пущі, показав пряму дорогу до їхнього міста i, благословивши їх іменем Господнім, знову хотів заглибитись у пущу.
Ті ж, поклонившись йому, Богом наставлені, аби такий дорогоцінний скарб, у пущі знайдений, безпам'ятно знову в пущі невідомістю покритий не зостався, зі сльозами почали умовляти старця, іменем Господнім заклинаючи, аби сказав їм, хто він такий, звідки i як прийшов у пущу сю, i чи багато часу минуло, відколи він у ній живе.
Той же, заохочений ними, помалу почав казати їм таке:
– Я, – мовив, – дітки, чернець із Межигірського монастиря. I там живучи, зваблений дияволом, у гріх упав. Та Бог благодаттю Своєю, не бажаючи смерті грішникові, привів мене до тями. I я, побачивши своє падіння, почав каятися i молити Бога, аби наставив мене на покуту. I коли я молився, спала мені на серце думка: “Піди з монастиря i йди в пущу, там i знайдеш покуту”. Прийнявши сю думку за Боже оповіщення, я мовив: “Ти, Господи, Котрий хочеш спасіння усім людям, настав мене волею Своєю, аби пішов я вказаною Тобою дорогою”. Отож, молячись, пішов я, i за Божим промислом i наставлянням прийшов у пущу сю, i вже тринадцять літ, не спіткавши жодної людини, сам-самiсiнький, як мене бачите, благодаттю Його пробуваю в хаті тій, що в ній побували, плодами лісовими живлячись.
Запитали вони, яке ім'я йому.
Той же сказав:
– Грішний i непотребний раб Божий Григорій я.
Вони, поклонившись, благословення у нього попросили.
Для збереження спокою Петро Могила в жовтні 1636 року звернувся до православних братств із закликом помиритися з уніатами. Думка про досягнення “універсальної унії” також неодноразово обговорювалося Петром Могилою з греко-католицьким митрополитом Йосифом-Вiльямом Рутським.
Звичайно, найголовнішим досягненням Петра Могили була Київська Академія. Спочатку, ще у 1631 році, він відкрив Лаврську школу, яку наступного року було об'єднано з школою Київського братства. Внаслідок цього з'явився новий навчальний заклад, що з 1633 року став називатися Києво-Могилянською колегією.
Також Петро Могила чимало сприяв розвитку книгодрукування, був упорядником та редактором багатьох книг. А своєю власною літературною роботою заохотив i багатьох інших до праці на цій ниві. Помираючи, Петро Могила більшу частку всього свого майна заповів Церкві. А всім поколінням українців залишив у спадок ряд книг. Його перу належать твори: “Євангеліє учительне”, “Православне iсповiдання віри”, “Катехізис”, “Великий Требник”, “Лiтос або Камінь” та інші. Зокрема, він старанно записував почуті від людей розповіді про благочестивих мужів, про даровані Господом чудеса, що траплялися в Україні у ті часи. Хочете – читайте, а не хочете – пропустіть, але я наведу одну таку, занотовану ним, оповідку.
ПУСТЕЛЬНИК ГРИГОРІЙ
Року 1620 четверо мисливців вийшли з міста ловити звірів i рибу в Орельськiй пущі [ліс над річкою Орель, правою притокою Дніпра, Полтавщина – авт.], i там бродили. Коли ж схотіли повертатися, то, з Божої волі, заблудилися i, не знаходячи дороги до свого міста, тинялись, блукаючи, зо два тижні по пущі, i вже не мали чого їсти, бо вичерпався їхній харч.
Коли ходили вони так, журячись, пущею, натрапили на стежечку ново протоптану i, здивувавшись та зрадівши, пішли нею. Аж раптом побачили хатинку, з димаря якої куріло. I, ввійшовши в неї, знайшли стіл, накритий до трапези, а на ньому груші розкішні, в меду i варені, i піч невеличку, в землі викопану, а в ній теж груші, для сушіння вкинені, i горнець маленький із грушевим узваром. Побачивши се, злякалися i, ні до чого не доторкнувшись, скоренько вийшли, подумавши, що се розбійницьке пристанище.
Двоє із них одійшли по один бік хати, а двоє – по другий, i, сховавшись, дожидали із самопалами приходу розбійників.
Коли бачать, виходить із пущі чоловік святолiпний, бородатий, з довгим волоссям, в одежі, з лика сплетеній, довгій, за коліна, з рукавами по лікті, у високих, до половини гомілок, плетених личаках, із чернечим, теж сплетеним із лика, пiдкапком на голові i з сокирою в руці. Наблизившись до хатки, він одразу духом відчув присутність людей i метнувся назад у пущу. Ті ж, побачивши його i зрозумівши, що се пустельник, кинулись за ним навздогін, гукаючи:
– Не тікай од нас, чоловіче Божий, підожди, змилуйся над нами, християни єсьмо, з дороги збилися.
I сказали з якого міста вони.
Той же, почувши, що християнами суть, зупинився.
Вони ж наблизились i поклонилися йому до землі.
А він, привітавши їх Христовим іменем, сказав:
– Господь i Бог наш Ісус Христос, благословенний вовіки, хай благословить i помилує вас, дітоньки!
Вони ж відповіли:
– Амінь!
Пустельник увів їх у хатку i, молитву сотворивши, дав їм тих груш попоїсти, що в хатці були.
Як повечоріло (пiзно-бо вже було, коли пустельник прийняв їх у хатку свою), став старець на молитву. I вони з його повеління стали. Казав їм стояти, не озираючись ні туди, ні сюди, ні на нього, тільки з благоговінням, додолу очі опустивши, на землю дивитись i слухати молитву.
Коли ж молились, один із них, не втерпівши, глянув на старця і побачив, що той не на землі стоїть, а на повітрі, руки простягає до неба, а ноги його, вище колін, на повітрі стоять.
Невдовзі, скінчивши молитву, повелів пустельник їм спати. А сам, трохи посидівши, вийшов з хати i цілу ніч, стоячи на повітрі, слізно молився.
Один же із них, той, що стеріг своїх товаришів, які спали (такий-бо звичай мисливці мають), те бачив.
Як почало світати, ввійшов до них пустельник i, розбудивши, сказав:
– Вставайте, час уже Богу молитись i виводити вас із пущі.
I знову, молячись, бачили, як він на повітрі стояв.
По молитві рушили – повів той їх із пущі.
Ішли вони попереду. А старець розпитував про церкви православні i повчав їх, щоб завжди молились, доброчинно жили, нікого ні в чому не зобиджали, а в правовiр'ї щоб були тверді й непохитні. Розпитав i про Печерський та Межигірський монастирі, як вони утримуються, i про архімандрита печерського Єлисея, чи живий ще (тоді-то ще живий був).
Один же із тих козаків, котрий позаду йшов, позначки робив на деревах, куди вони йшли, щоб по тому можна було розпізнати дорогу до старця.
I за два дні вивів той їх із пущі, показав пряму дорогу до їхнього міста i, благословивши їх іменем Господнім, знову хотів заглибитись у пущу.
Ті ж, поклонившись йому, Богом наставлені, аби такий дорогоцінний скарб, у пущі знайдений, безпам'ятно знову в пущі невідомістю покритий не зостався, зі сльозами почали умовляти старця, іменем Господнім заклинаючи, аби сказав їм, хто він такий, звідки i як прийшов у пущу сю, i чи багато часу минуло, відколи він у ній живе.
Той же, заохочений ними, помалу почав казати їм таке:
– Я, – мовив, – дітки, чернець із Межигірського монастиря. I там живучи, зваблений дияволом, у гріх упав. Та Бог благодаттю Своєю, не бажаючи смерті грішникові, привів мене до тями. I я, побачивши своє падіння, почав каятися i молити Бога, аби наставив мене на покуту. I коли я молився, спала мені на серце думка: “Піди з монастиря i йди в пущу, там i знайдеш покуту”. Прийнявши сю думку за Боже оповіщення, я мовив: “Ти, Господи, Котрий хочеш спасіння усім людям, настав мене волею Своєю, аби пішов я вказаною Тобою дорогою”. Отож, молячись, пішов я, i за Божим промислом i наставлянням прийшов у пущу сю, i вже тринадцять літ, не спіткавши жодної людини, сам-самiсiнький, як мене бачите, благодаттю Його пробуваю в хаті тій, що в ній побували, плодами лісовими живлячись.
Запитали вони, яке ім'я йому.
Той же сказав:
– Грішний i непотребний раб Божий Григорій я.
Вони, поклонившись, благословення у нього попросили.
Вы читаете Історiя християнства в Україні
