i правовірні християни. Це ж того покоління військо, що за Олега, монарха руського, по морю плавало i Константинополь штурмувало. Це їхні предки разом із Володимиром хрестились, віру християнську від Константинопольської Церкви прийняли”.
Польський уряд та уніати не мали від того радості, а тому офіційно православну церкву не визнавали. Як i підтверджували вряди годи права i привілеї деяких монастирів i церков, то знехотя, лише через побоювання козаків.
Щоб якось нашкодити, скомпрометувати православ'я, поляки почали тиражувати плітки, що православні ієрархи є резидентами чи то Константинополя, чи Єрусалиму, або ще когось. На все це не забарилася рішуча відповідь: “Ми не шпиги, а ні ховаємо шпигів. Ми – громадяни цієї землі... Заступаємося за те, що лишили нам предки наші, до чого нам дають право Боже i людські закони та звичаї i більш як шiстсотрiчне вживання. Проповідуємо ту саму віру, що й попередники наші. Ні на чиє життя i ні на чиє майно не наступаємо. Волостями, містами, замками не володіємо. Кривди, злочинств, насильств не чинимо. На війну на християн не зазиваємо, убивати не вчимо. Не на панування i розкоші пішли ми, i ніякий страх, ні кари, ні муки не відвернуть нас від справжньої віри i служби Богові”.
Але ті вигадували все нові нісенітниці, чинили усілякі перешкоди. Тому єпископ Володимирський Йосиф Курцевич, що через супротив поляків не зміг прийняти єпархію, переїхав до Москви. Рятуючись від уніатського гніту, туди втекло дуже багато ченців. Але полегшено зітхнути вони не змогли, бо з вогню потрапляли у полум'я. Там їх допитували, як були похрещені. Коли ж, щось було “не так”, відправляли на патріарший двір чи до найближчого монастиря на “виправлення”. Через кілька тижнів їх перехрещували.
Хтось з цим мирився, хтось зоставався невдоволеним, але назад вороття не було... В Україні з хвилюванням чекали новин від земляків, але вісті були невтішні. Мелетій Смотрицький i Касiян Сакович відверто писали, що усе московське суспільство пронизане жорстокою тиранією: “В Московському царстві живуть самі раби, там навіть старшину їхню катують батогами i засуджують до страти”. Такі повідомлення відбивали усіляку охоту контактуватися з Москвою.
КОПИНСЬКИЙ
I років із десять контактів практично не було. Але в липні 1631 року новим митрополитом обрали Iсайю Копинського. Він був переконаним прихильником розширення україно-московських стосунків. Король Сигизмунд III за допомогою заборон, репресій та принижень намагався припинити такі зв'язки. Але, як це часто буває, результат ставав зовсім протилежним.
ВОЛОДИСЛАВ IV
Наступний польський король, молодий Володислав IV хотів, щоб у його державі панував спокій. До того ж, планував піти війною на Москву. Україна ж могла дати добрих вояків, тому король став задобрювати своїх православних підданих. Щоб знайти прихильників, на одному з засідань сейму зробив натяк про можливість офіційного визнання Української Православної Церкви.
Зрозумівши, що треба кувати залізо доки воно гаряче, православні депутати польського сейму поставили питання руба – або уряд визнає нашу церкву, або ми не беремо участі в державних справах! Уніати також не змовчали i у парламенті затіялась така кипуча суперечка, що про законотворчу роботу годі було й думати. До яких катастроф призводить безлад у парламенті ми тепер добре знаємо. А тому, щоб уникнути парламентської кризи, Володислав пообіцяв добре обміркувати ситуацію.
Результатом того думання став скріплений печаткою папір під назвою “Пункти заспокоєння обивателів Корони i Великого Князівства Литовського народу руського релігії грецької”. Документ давав православним дозвіл відправляти Богослужіння, святі Таїнства, мати церкви, семінарії, школи, лікарні, братства. До православної митрополії входили Львівська, Луцька, Перемиська та Мстиславськi єпархії. Поверталися київські монастирі, крім Видубицького.
Сеймом була створена комісія в складі двох уніатів i двох православних, яка об'їхавши усі міста i села, мала чесно розділити церковне майно. Окремим пунктом зазначалося, що всі, хто буде помічений у розпалюванні міжрелігійної ворожнечі, будуть каратися по закону. 14 березня 1633 року король Володислав видав ще й грамоту, яка дозволяла православним вільно здійснювати богослужіння по всій території Речі Посполитої!
Ортодоксальним уніатам такі дії ох як не сподобалися! Вони гнівалися, шуміли, скаржилися на короля... Але він домігся від Римського папи мовчазної згоди на свої реформи. Король Володислав зумів схилити депутатів прийняти конституцію, яка гарантувала всім громадянам, що проживають на території Речі Посполитої, свободу віросповідання та визнавала Українську Православну Церкву!
ПЕТРО МОГИЛА
В історії України Петро Могила відіграв таку значну роль, що весь період, пов'язаний з його життям i діяльністю, дослідники полюбляють називати “Могилянською добою”.
Народився він у 1596 році в сім'ї молдавського воєводи Симеона Могили. Навчався у Львівській братській школі та західноєвропейських університетах. Будучи козаком, брав участь у походах гетьмана Сагайдачного. Надивившись на безодню людського горя, на ріки крові та моря журби, вирішив відійти від усепоглинаючої мирської суєти i постригся в ченці. Року 1627-го його було висвячено на архімандрита Києво-Печерської лаври.
Усю свою енергію i розум Петро Могила спрямував на відродження православ'я, на посилення його ролі в справах суспільства. Також прагнув якось примирити різні релігійні конфесії, а то вже люди й пісню склали:
О Боже мій несконечний, що ся тепер стало:
Як то віра, так то віра, а милості мало!
О Боже мій несконечний, дивитися горе,
Що тепера, на сім світі, віра віру боре...
Здавна українці ставилися терпимо до представників іншого віросповідання. “Сию та ону віру Бог дав” – говорили вони. А от через Реч Посполиту (i це було найбільш негативним явищем принесеним ополяченням) у людську свідомість проникли поняття вищості й нищості одної релігії перед іншою.
Аби виправити ситуацію, Могила поділяв ідею поєднання церков, діючих на українській землі. Разом із митрополитом Іовом Борецьким, він розглядав “Унiйний катехізис” Мелетія Смотрицького. Брав участь в Соборі 1627 року в Городку, що ухвалив “знайти спосіб, щоб утворити єдність Руси з Руссю, уніатів із неунiатами”.
Для нормального розвитку Церкви у такий складний час, було необхідно, щоб на її чолі стояв молодий, енергійний, ініціативний лідер. Усім цим якостям відповідав 36-річний Петро Могила, якого й обрали у 1632 році митрополитом Київським i Галицьким.
Будучи митрополитом, Петро Могила канонізував усіх Печерських угодників, мощі яких спочивали в печерах. Він зумів згуртувати навколо себе видатних учених, культурних та релігійних діячів свого часу. Серйозно зайнявся відбудовою, ремонтом церков, монастирів, що за час незгод прийшли до жалюгідного стану. Були поновлені та добудовані храми Софiївський, Василiвський, Спаса на Берестові... З руїн Десятинної церкви звелів побудувати новий кам'яний храм. Звів двоповерхову Конгрецiйну церкву.
Такі заходи вимагали значних капіталовкладень, а тому Петро Могила звертався до Московського царя Федора Олексійовича з проханням допомогти коштами й тямущими майстрами. Взамін пропонував найкращих учителів, які б заснували на Московщині школи. Але цар до науки був байдужий...
Апостол Павло говорив: “Чи посміє хто з вас, маючи справу до іншого, судитися в неправедних, а не в святих? Хіба ви не знаєте, що святі світ судитимуть? Коли ж будете ви світ судити, то чи ж ви негідні судити незначні справи? Хіба ви не знаєте, що ми будем судити анголiв, а не тільки життєве? А ви, коли маєте суд за життєве, то ставите суддями тих, хто нічого не значить у Церкві. Я на сором це вам говорю. Чи ж між вами немає ні одного мудрого, щоб він міг розсудити між братами своїми? Та брат судиться з братом, – i то перед невірними!” (1 Кор. 6.1-6). Отож Могила розіслав по Україні своїх намісників, яким надав право розглядати скарги, виносити рішення. Парафіянам було суворо заборонено звертатися до мирських суддів із скаргами на священиків. Для таких справ була створена митрополича Консисторія.
А от мир із греко-католиками якось не клеївся. Між двома конфесіями ні на день не припинялися сварки, що провокувалися перш за все майновими питаннями. Невсилi терпіти чвари своїх підданих, 5 вересня 1636 року король писав: “Доки ви не погодитеся між собою
Польський уряд та уніати не мали від того радості, а тому офіційно православну церкву не визнавали. Як i підтверджували вряди годи права i привілеї деяких монастирів i церков, то знехотя, лише через побоювання козаків.
Щоб якось нашкодити, скомпрометувати православ'я, поляки почали тиражувати плітки, що православні ієрархи є резидентами чи то Константинополя, чи Єрусалиму, або ще когось. На все це не забарилася рішуча відповідь: “Ми не шпиги, а ні ховаємо шпигів. Ми – громадяни цієї землі... Заступаємося за те, що лишили нам предки наші, до чого нам дають право Боже i людські закони та звичаї i більш як шiстсотрiчне вживання. Проповідуємо ту саму віру, що й попередники наші. Ні на чиє життя i ні на чиє майно не наступаємо. Волостями, містами, замками не володіємо. Кривди, злочинств, насильств не чинимо. На війну на християн не зазиваємо, убивати не вчимо. Не на панування i розкоші пішли ми, i ніякий страх, ні кари, ні муки не відвернуть нас від справжньої віри i служби Богові”.
Але ті вигадували все нові нісенітниці, чинили усілякі перешкоди. Тому єпископ Володимирський Йосиф Курцевич, що через супротив поляків не зміг прийняти єпархію, переїхав до Москви. Рятуючись від уніатського гніту, туди втекло дуже багато ченців. Але полегшено зітхнути вони не змогли, бо з вогню потрапляли у полум'я. Там їх допитували, як були похрещені. Коли ж, щось було “не так”, відправляли на патріарший двір чи до найближчого монастиря на “виправлення”. Через кілька тижнів їх перехрещували.
Хтось з цим мирився, хтось зоставався невдоволеним, але назад вороття не було... В Україні з хвилюванням чекали новин від земляків, але вісті були невтішні. Мелетій Смотрицький i Касiян Сакович відверто писали, що усе московське суспільство пронизане жорстокою тиранією: “В Московському царстві живуть самі раби, там навіть старшину їхню катують батогами i засуджують до страти”. Такі повідомлення відбивали усіляку охоту контактуватися з Москвою.
КОПИНСЬКИЙ
I років із десять контактів практично не було. Але в липні 1631 року новим митрополитом обрали Iсайю Копинського. Він був переконаним прихильником розширення україно-московських стосунків. Король Сигизмунд III за допомогою заборон, репресій та принижень намагався припинити такі зв'язки. Але, як це часто буває, результат ставав зовсім протилежним.
ВОЛОДИСЛАВ IV
Наступний польський король, молодий Володислав IV хотів, щоб у його державі панував спокій. До того ж, планував піти війною на Москву. Україна ж могла дати добрих вояків, тому король став задобрювати своїх православних підданих. Щоб знайти прихильників, на одному з засідань сейму зробив натяк про можливість офіційного визнання Української Православної Церкви.
Зрозумівши, що треба кувати залізо доки воно гаряче, православні депутати польського сейму поставили питання руба – або уряд визнає нашу церкву, або ми не беремо участі в державних справах! Уніати також не змовчали i у парламенті затіялась така кипуча суперечка, що про законотворчу роботу годі було й думати. До яких катастроф призводить безлад у парламенті ми тепер добре знаємо. А тому, щоб уникнути парламентської кризи, Володислав пообіцяв добре обміркувати ситуацію.
Результатом того думання став скріплений печаткою папір під назвою “Пункти заспокоєння обивателів Корони i Великого Князівства Литовського народу руського релігії грецької”. Документ давав православним дозвіл відправляти Богослужіння, святі Таїнства, мати церкви, семінарії, школи, лікарні, братства. До православної митрополії входили Львівська, Луцька, Перемиська та Мстиславськi єпархії. Поверталися київські монастирі, крім Видубицького.
Сеймом була створена комісія в складі двох уніатів i двох православних, яка об'їхавши усі міста i села, мала чесно розділити церковне майно. Окремим пунктом зазначалося, що всі, хто буде помічений у розпалюванні міжрелігійної ворожнечі, будуть каратися по закону. 14 березня 1633 року король Володислав видав ще й грамоту, яка дозволяла православним вільно здійснювати богослужіння по всій території Речі Посполитої!
Ортодоксальним уніатам такі дії ох як не сподобалися! Вони гнівалися, шуміли, скаржилися на короля... Але він домігся від Римського папи мовчазної згоди на свої реформи. Король Володислав зумів схилити депутатів прийняти конституцію, яка гарантувала всім громадянам, що проживають на території Речі Посполитої, свободу віросповідання та визнавала Українську Православну Церкву!
ПЕТРО МОГИЛА
В історії України Петро Могила відіграв таку значну роль, що весь період, пов'язаний з його життям i діяльністю, дослідники полюбляють називати “Могилянською добою”.
Народився він у 1596 році в сім'ї молдавського воєводи Симеона Могили. Навчався у Львівській братській школі та західноєвропейських університетах. Будучи козаком, брав участь у походах гетьмана Сагайдачного. Надивившись на безодню людського горя, на ріки крові та моря журби, вирішив відійти від усепоглинаючої мирської суєти i постригся в ченці. Року 1627-го його було висвячено на архімандрита Києво-Печерської лаври.
Усю свою енергію i розум Петро Могила спрямував на відродження православ'я, на посилення його ролі в справах суспільства. Також прагнув якось примирити різні релігійні конфесії, а то вже люди й пісню склали:
О Боже мій несконечний, що ся тепер стало:
Як то віра, так то віра, а милості мало!
О Боже мій несконечний, дивитися горе,
Що тепера, на сім світі, віра віру боре...
Здавна українці ставилися терпимо до представників іншого віросповідання. “Сию та ону віру Бог дав” – говорили вони. А от через Реч Посполиту (i це було найбільш негативним явищем принесеним ополяченням) у людську свідомість проникли поняття вищості й нищості одної релігії перед іншою.
Аби виправити ситуацію, Могила поділяв ідею поєднання церков, діючих на українській землі. Разом із митрополитом Іовом Борецьким, він розглядав “Унiйний катехізис” Мелетія Смотрицького. Брав участь в Соборі 1627 року в Городку, що ухвалив “знайти спосіб, щоб утворити єдність Руси з Руссю, уніатів із неунiатами”.
Для нормального розвитку Церкви у такий складний час, було необхідно, щоб на її чолі стояв молодий, енергійний, ініціативний лідер. Усім цим якостям відповідав 36-річний Петро Могила, якого й обрали у 1632 році митрополитом Київським i Галицьким.
Будучи митрополитом, Петро Могила канонізував усіх Печерських угодників, мощі яких спочивали в печерах. Він зумів згуртувати навколо себе видатних учених, культурних та релігійних діячів свого часу. Серйозно зайнявся відбудовою, ремонтом церков, монастирів, що за час незгод прийшли до жалюгідного стану. Були поновлені та добудовані храми Софiївський, Василiвський, Спаса на Берестові... З руїн Десятинної церкви звелів побудувати новий кам'яний храм. Звів двоповерхову Конгрецiйну церкву.
Такі заходи вимагали значних капіталовкладень, а тому Петро Могила звертався до Московського царя Федора Олексійовича з проханням допомогти коштами й тямущими майстрами. Взамін пропонував найкращих учителів, які б заснували на Московщині школи. Але цар до науки був байдужий...
Апостол Павло говорив: “Чи посміє хто з вас, маючи справу до іншого, судитися в неправедних, а не в святих? Хіба ви не знаєте, що святі світ судитимуть? Коли ж будете ви світ судити, то чи ж ви негідні судити незначні справи? Хіба ви не знаєте, що ми будем судити анголiв, а не тільки життєве? А ви, коли маєте суд за життєве, то ставите суддями тих, хто нічого не значить у Церкві. Я на сором це вам говорю. Чи ж між вами немає ні одного мудрого, щоб він міг розсудити між братами своїми? Та брат судиться з братом, – i то перед невірними!” (1 Кор. 6.1-6). Отож Могила розіслав по Україні своїх намісників, яким надав право розглядати скарги, виносити рішення. Парафіянам було суворо заборонено звертатися до мирських суддів із скаргами на священиків. Для таких справ була створена митрополича Консисторія.
А от мир із греко-католиками якось не клеївся. Між двома конфесіями ні на день не припинялися сварки, що провокувалися перш за все майновими питаннями. Невсилi терпіти чвари своїх підданих, 5 вересня 1636 року король писав: “Доки ви не погодитеся між собою
Вы читаете Історiя християнства в Україні
