де працюють вигнані з Москви першодрукарі Іван Федоров та Петро Мстиславець. У 1569 році вони видали Учительне Євангеліє – збірник повчань на євангельські тексти, а в 1575 році надрукували Псалтир.
У ті часи виходець із Москви князь Курбський, що переховувався від гніву царя Івана Грозного на Волині в Ковлю, збирав навколо себе тямущих людей, які перекладали на вкраїнську мову праці грецьких отців, та вів листування з найзначнішими людьми України й Білорусі, переконуючи їх як ніколи міцно триматися православ'я.
У 1580-х роках подібні заходи здійснював князь Юрій Луцький. Ним також була заснована невеличка школа i друкарня.
А найбільш активну діяльність розгорнув князь Костянтин Острозький. Він володів значною, найбільш заселеною частиною Волині та великими поселеннями в Галичині. Під його патронатом знаходилося більш як тисяча церков! Костянтин Острозький користувався великою повагою серед української шляхти, міщан, вищого духовенства. Мав серед них чимало однодумців. Не шкодуючи фінансів, він у 1578 році заснував у власнім маєтку друкарню, керувати якою запросив Івана Федорова. Розіслані по всіх усюдах посланці позбирали давні тексти Святого Письма, у друкарні їх упорядкували, що треба переклали i у 1581 році випустили першу в Україні повну Біблію. Слава Богу!
Також Костянтин Острозький заснував школи в Турові та Володимирі. А близько 1580 року відкрив ще й так звану Острозьку Академію, де викладачами стали такі тогочасні інтелектуали, як шляхтич Гедеон Смотрицький, священик Дем'ян Наливайко, чернець Василь Суразький (випускник італійських університетів), безіменний Клірик Острозький. З діяльністю академії був пов'язаний Кирил Лукарис, що згодом став патріархом константинопольським. За якісним рівнем Острозька Академія була не гіршою за єзуїтські колегії.
Маючи таких патріотів України й православ'я, один сучасник поспішив сказати: “I знову, як сонце, засяяла наша православна віра, освідченні мужі повернулися до Божої церкви i множаться друковані книги”. Та у 1608 році князь Острозький помер i продовжувача гідної справи не знайшлося. Його внучка, фанатична католичка, передала академію єзуїтам.
БРАТСТВА
Ополячення та покатоличення різні верстви українського суспільства сприймали й переживали по різному. Як уже говорилося, деякі багатії були навіть раді, бо швидко знюхалися з польськими можновладцями й зуміли випросити собі елітні чини i посади, стали своїми в найтитулованiших компаніях. Селяни хоч i не були задоволені ходом подій, але надто голосного невдоволення не виказували. Весь час свого життя були заклопотані пошуком хліба щоденного. Але був ще й середній клас – міщани. Саме вони – торговці та ремісники – почали засновувати так звані братства – осередки допомоги православній церкві.
Найперше братство було утворене при Успенському соборі у Львові. Братство налічувало лише тридцять членів, бо саме стільки українських родин тоді мали право на проживання в місті. Але погляньмо чого змогла досягти ця незначна за чисельністю група!
Братчики збирали кошти для підтримки православних храмів, постачали їм свічки, ікони, побудували красиву церкву, лікарню, матеріально допомагали найбіднішим побратимам. Коли до Львова приїхав Іван Федоров, братство допомогло йому влаштувати друкарню (у 1574 році в ній вийшов друком “Апостол”). Коли ж на першодрукаря напосіли кредитори, то братство викупило друкарню, чим перетворило місто на центр православного книгодрукування. Братство успішно протистояло ідеї введення григоріанського календаря.
В кінці XVI ст. братство заснувало власну школу. В її статуті говорилося, що учитель має бути “набожним, мудрим, скромним, стриманим, а не пиякою, гулякою, хабарником”. Цим якостям відповідали Зизаній Тустановський, Кирило Ставровецький, майбутній митрополит Іов Борецький, учений грек Арсеній... До Львівського братства зверталися представники інших братств із Галича, Рогатина, Стрия, Комарна, Ярослава, Холма, Луцька, Києва з проханням надати пораду, надіслати вчителів, проповідників, передати літературу, підручники... Ті книги вагомо підбадьорювали народ у тяжку годину.
Наприкінці 1585 року Львівське братство відвідав патріарх Антiохiйський Iоаким. Він був надзвичайно радий зустріти такий оазис щирого православ'я, а тому надав братству нечувані повноваження. Братчики мусили наглядати, контролювати за духовним, моральним здоров'ям не лише мирян, а й духовенства! З цим погодився i патріарх Константинопольський.
КОПИСТЕНСЬКИЙ І БАЛАБАН
Скрізь в Україні знаходилися люди, що боронили віру своїх предків. Надумав король прибрати до рук найсильнішу православну твердиню – Києво-Печерську Лавру. Відправив про це наказ київському воєводі Костянтину Острозькому. Але той тільки відмахнувся, як від набридливої мухи. Тоді король прислав військо. I що ж? Печерський архімандрит Никифор Тур підняв на оборону київських військовиків, до яких приєдналося чимало добровольців. Спільними зусиллями вони відстояли Лавру та маєтки. Так само було вiдборено Жидичiвський монастир – найбільший з монастирів Волині.
З усіх ієрархів зосталися вірними православ'ю тільки двоє єпископів: Перемиський владика Михайло Копистенський i Львівський Гедеон Балабан. Як пам'ятаємо, останній був серед ініціаторів церковного об'єднання, але у вирішальний час відмовився. I хоч як владці манили його – не погоджувався. За непослух їх обох Собор позбавив кафедр.
У 1607 році Гедеон Балабан помирає, а у 1610 році упокоївся i Михайло Копистенський. Заплакали-затужили люди: Хто ставитиме священників православних? Хто святитиме церкви? Хто нас боронитиме? Он уже в Бересті братство розпустили!..
УТИСКИ
Польський уряд, єзуїти, добре розуміли, що допоки українці матимуть хоч якісь контакти з Константинопольським патріархом, плани повного підкорення нації залишаться лише чорнильними візерунками на папері. Отож, вони перешкоджали усіляким православним зв'язкам. Король Сигизмунд III наказував: “Бачачи, як багато безпека держави залежить від того, щоб ніхто із чужинців, а особливо із людей грецького закону та із земель турецьких, не приходив у наші володіння, ми бажаємо від усеїдної вірності вашої, щоб ті, які мають у своїй владi українські землі, прилежно доглядали аби ніхто з осіб, направлених із листом чи яким-небудь посольством від грецьких патріархів до єпископів грецької віри чи іншому кому в нашу державу, не пропускався”. Тих, кому вдавалося перейти кордон, шалено переслідували, а піймавши, оголошували турецькими шпигунами i вкидали до в'язниць.
КОНТАКТИ З МОСКВОЮ
Відтоді, як 1458 року митрополія розкололася на Київську i Московську, до кінця XVI ст. між ними не спостерігалося особливих відносин. Але поляки, обрубуючи нам усі зв'язки з Константинополем, тим самим, хоч i мимоволі, штовхали українців на пошуки зв'язків із Московією – найближчою православною державою-сусiдом.
Ще у 1570-х роках Львівське братство спорядило до московського царя перших посланців. В Москві, звичайно, були б раді, якби мали в Україні спільників, а тому гарно зустріли делегацію та надали щедру матеріальну допомогу. За прикладом львів'ян ще деякі українські церкви та монастирі також зверталися за допомогою до північного сусіда.
РЕЛІГІЙНА ПОЛЕМІКА
Кінець XVI ст. відзначився i гострою релігійною полемікою між католиками i православними. У 1577 році єзуїт Петро Скарга видав книгу “Про єдність Церкви Божої під одним пастирем i про грецьке від цієї держави відступлення”. У цьому трактаті він на повен голос вихваляв католицьку церкву i нещадно бичував православну, звинувачував її у відсталості. Скарга доводив, що православ'я перебуває у зовсім безнадійному становищі. “Греки одурили тебе, о руський народе, – писав він, – бо, давши тобі святу віру, вони не дали грецької мови, змусивши тебе використовувати слов'янську, аби ти ніколи не міг дійти до правдивого розуміння i знання... адже за допомогою слов'янської мови ніколи не можна пізнати істину”...
У ті часи виходець із Москви князь Курбський, що переховувався від гніву царя Івана Грозного на Волині в Ковлю, збирав навколо себе тямущих людей, які перекладали на вкраїнську мову праці грецьких отців, та вів листування з найзначнішими людьми України й Білорусі, переконуючи їх як ніколи міцно триматися православ'я.
У 1580-х роках подібні заходи здійснював князь Юрій Луцький. Ним також була заснована невеличка школа i друкарня.
А найбільш активну діяльність розгорнув князь Костянтин Острозький. Він володів значною, найбільш заселеною частиною Волині та великими поселеннями в Галичині. Під його патронатом знаходилося більш як тисяча церков! Костянтин Острозький користувався великою повагою серед української шляхти, міщан, вищого духовенства. Мав серед них чимало однодумців. Не шкодуючи фінансів, він у 1578 році заснував у власнім маєтку друкарню, керувати якою запросив Івана Федорова. Розіслані по всіх усюдах посланці позбирали давні тексти Святого Письма, у друкарні їх упорядкували, що треба переклали i у 1581 році випустили першу в Україні повну Біблію. Слава Богу!
Також Костянтин Острозький заснував школи в Турові та Володимирі. А близько 1580 року відкрив ще й так звану Острозьку Академію, де викладачами стали такі тогочасні інтелектуали, як шляхтич Гедеон Смотрицький, священик Дем'ян Наливайко, чернець Василь Суразький (випускник італійських університетів), безіменний Клірик Острозький. З діяльністю академії був пов'язаний Кирил Лукарис, що згодом став патріархом константинопольським. За якісним рівнем Острозька Академія була не гіршою за єзуїтські колегії.
Маючи таких патріотів України й православ'я, один сучасник поспішив сказати: “I знову, як сонце, засяяла наша православна віра, освідченні мужі повернулися до Божої церкви i множаться друковані книги”. Та у 1608 році князь Острозький помер i продовжувача гідної справи не знайшлося. Його внучка, фанатична католичка, передала академію єзуїтам.
БРАТСТВА
Ополячення та покатоличення різні верстви українського суспільства сприймали й переживали по різному. Як уже говорилося, деякі багатії були навіть раді, бо швидко знюхалися з польськими можновладцями й зуміли випросити собі елітні чини i посади, стали своїми в найтитулованiших компаніях. Селяни хоч i не були задоволені ходом подій, але надто голосного невдоволення не виказували. Весь час свого життя були заклопотані пошуком хліба щоденного. Але був ще й середній клас – міщани. Саме вони – торговці та ремісники – почали засновувати так звані братства – осередки допомоги православній церкві.
Найперше братство було утворене при Успенському соборі у Львові. Братство налічувало лише тридцять членів, бо саме стільки українських родин тоді мали право на проживання в місті. Але погляньмо чого змогла досягти ця незначна за чисельністю група!
Братчики збирали кошти для підтримки православних храмів, постачали їм свічки, ікони, побудували красиву церкву, лікарню, матеріально допомагали найбіднішим побратимам. Коли до Львова приїхав Іван Федоров, братство допомогло йому влаштувати друкарню (у 1574 році в ній вийшов друком “Апостол”). Коли ж на першодрукаря напосіли кредитори, то братство викупило друкарню, чим перетворило місто на центр православного книгодрукування. Братство успішно протистояло ідеї введення григоріанського календаря.
В кінці XVI ст. братство заснувало власну школу. В її статуті говорилося, що учитель має бути “набожним, мудрим, скромним, стриманим, а не пиякою, гулякою, хабарником”. Цим якостям відповідали Зизаній Тустановський, Кирило Ставровецький, майбутній митрополит Іов Борецький, учений грек Арсеній... До Львівського братства зверталися представники інших братств із Галича, Рогатина, Стрия, Комарна, Ярослава, Холма, Луцька, Києва з проханням надати пораду, надіслати вчителів, проповідників, передати літературу, підручники... Ті книги вагомо підбадьорювали народ у тяжку годину.
Наприкінці 1585 року Львівське братство відвідав патріарх Антiохiйський Iоаким. Він був надзвичайно радий зустріти такий оазис щирого православ'я, а тому надав братству нечувані повноваження. Братчики мусили наглядати, контролювати за духовним, моральним здоров'ям не лише мирян, а й духовенства! З цим погодився i патріарх Константинопольський.
КОПИСТЕНСЬКИЙ І БАЛАБАН
Скрізь в Україні знаходилися люди, що боронили віру своїх предків. Надумав король прибрати до рук найсильнішу православну твердиню – Києво-Печерську Лавру. Відправив про це наказ київському воєводі Костянтину Острозькому. Але той тільки відмахнувся, як від набридливої мухи. Тоді король прислав військо. I що ж? Печерський архімандрит Никифор Тур підняв на оборону київських військовиків, до яких приєдналося чимало добровольців. Спільними зусиллями вони відстояли Лавру та маєтки. Так само було вiдборено Жидичiвський монастир – найбільший з монастирів Волині.
З усіх ієрархів зосталися вірними православ'ю тільки двоє єпископів: Перемиський владика Михайло Копистенський i Львівський Гедеон Балабан. Як пам'ятаємо, останній був серед ініціаторів церковного об'єднання, але у вирішальний час відмовився. I хоч як владці манили його – не погоджувався. За непослух їх обох Собор позбавив кафедр.
У 1607 році Гедеон Балабан помирає, а у 1610 році упокоївся i Михайло Копистенський. Заплакали-затужили люди: Хто ставитиме священників православних? Хто святитиме церкви? Хто нас боронитиме? Он уже в Бересті братство розпустили!..
УТИСКИ
Польський уряд, єзуїти, добре розуміли, що допоки українці матимуть хоч якісь контакти з Константинопольським патріархом, плани повного підкорення нації залишаться лише чорнильними візерунками на папері. Отож, вони перешкоджали усіляким православним зв'язкам. Король Сигизмунд III наказував: “Бачачи, як багато безпека держави залежить від того, щоб ніхто із чужинців, а особливо із людей грецького закону та із земель турецьких, не приходив у наші володіння, ми бажаємо від усеїдної вірності вашої, щоб ті, які мають у своїй владi українські землі, прилежно доглядали аби ніхто з осіб, направлених із листом чи яким-небудь посольством від грецьких патріархів до єпископів грецької віри чи іншому кому в нашу державу, не пропускався”. Тих, кому вдавалося перейти кордон, шалено переслідували, а піймавши, оголошували турецькими шпигунами i вкидали до в'язниць.
КОНТАКТИ З МОСКВОЮ
Відтоді, як 1458 року митрополія розкололася на Київську i Московську, до кінця XVI ст. між ними не спостерігалося особливих відносин. Але поляки, обрубуючи нам усі зв'язки з Константинополем, тим самим, хоч i мимоволі, штовхали українців на пошуки зв'язків із Московією – найближчою православною державою-сусiдом.
Ще у 1570-х роках Львівське братство спорядило до московського царя перших посланців. В Москві, звичайно, були б раді, якби мали в Україні спільників, а тому гарно зустріли делегацію та надали щедру матеріальну допомогу. За прикладом львів'ян ще деякі українські церкви та монастирі також зверталися за допомогою до північного сусіда.
РЕЛІГІЙНА ПОЛЕМІКА
Кінець XVI ст. відзначився i гострою релігійною полемікою між католиками i православними. У 1577 році єзуїт Петро Скарга видав книгу “Про єдність Церкви Божої під одним пастирем i про грецьке від цієї держави відступлення”. У цьому трактаті він на повен голос вихваляв католицьку церкву i нещадно бичував православну, звинувачував її у відсталості. Скарга доводив, що православ'я перебуває у зовсім безнадійному становищі. “Греки одурили тебе, о руський народе, – писав він, – бо, давши тобі святу віру, вони не дали грецької мови, змусивши тебе використовувати слов'янську, аби ти ніколи не міг дійти до правдивого розуміння i знання... адже за допомогою слов'янської мови ніколи не можна пізнати істину”...
Вы читаете Історiя християнства в Україні
