Історiя християнства в Україні

Потім була війна князя з агарянами. І переміг їх Святополк, і заволодів землею їхньою. В “Києво-Печерському патерику” говориться, що то була “у Руській землі Богом дарована перемога”. Відтоді Святополк, як ішов на війну чи на полювання, завжди заходив у монастир вклонитися іконі пресвятої Богородиці і всім святим отцям.
МИРОТВОРЦІ
Служителі Церкви нерідко виступали в ролі миротворців. Вони примирювали князів і наставляли їх на шлях правди. Так, коли у Києві княжив Святополк, затіяли правителі землі нашої чергову сварку. Князі Володимир, Давид і Олег вже хотіли перейти Дніпро, аби війною піти на Київ проти брата свого Святополка. Отоді митрополит Никола сприяв укладенню миру між ворогуючими сторонами.
Коли ж Святополк захопив у Бересті Ярослава Ярославовича і закованого в кайдани привів у Київ, то митрополит й ігумени дуже просили за нього. І вблагали! Так що Святополк відпустив брата, заприсягнувшись біля гробниць святих Бориса і Гліба не чинити тому ніякої кривди. Воістину “Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть” (Матвія 5.9).
ПОЛОВЕЦЬКА БІДА
Ярослав мудро заповідав, щоб після нього сини жили мирно, дружно, допомагаючи один одному. Тоді християнська мораль уже достатньо закріпилася в душах людей, а тому битв на повне винищення, як це бувало раніше, не виникало.
На жаль, після Ярослава Мудрого, наступні князі вже не приділяли такої великої уваги будівництву церков, поширенню та розвитку віри. Потроху між ними почали виникати непорозуміння, викликані заздрощами та пихатістю... А сказано: “Бо від кожного, кому дано багато, багато вимагається; і кому багато довірено, з того більше спитають” (Луки 12.48). Тому за гріхи Бог насилав на країну кару – стали на нас зазіхати половці, печеніги, хозари...
У 1096 році, під час Святополкового князювання напали на землю Київську половці. Можливо, вони і не посміли б такого вчинити, але побачили, що князь посварився з братами і вирішили скористатися моментом. Літописець Нестор пише: “Це на нас Бог наслав поганих, не їх милуючи, а нас караючи, щоб ми відсахнулися від злих справ, так карає нас нашестям поганих, бо це батіг Божий, щоб ми опам'ятавшись, утримувалися від злого шляху...”
Половці розбійничали довго і повернулися до Торчевська (нині село Трипілля Обухівського району Київської області). В місті люди були геть знесилені від голоду і здалися нападникам. Літописець Нестор пише: “Половці ж, захопивши город, запалили вогнем, а людей розділили і повели їх у вежі до сердоболів своїх і родичів своїх. Змучені зимою, сковані, голодні і спраглі, і з поблідлими в нещасті лицями, і почорнілі тілом, у чужій землі, із запаленими язиками, йшли, голі і босі, маючи зранені терням ноги. Із сльозами відповідали одне одному, промовляючи: “Я був із цього города”, а другий: “Я з цього села”. І так, перемовляючись, із сльозами, розповідали про рід свій, зводили очі на небеса до Всевишнього, знаючого тайне. Хай ніхто не посміє сказати, що Бог ненавидить нас! Бо кого ще так любить Бог, як нас возлюбив? Кого ще так пошанував, як нас: прославив і возніс? Нікого! Через те найбільше гнів Свій підніс до нас, що більше за інших пошановані були, а найгірші гріхи содіяли, що більше за інших освічені були і волю Владики знали, а зневажили її красу. І за це більше за інших покарані”.
20 червня, в п'ятницю, підійшли половці до Києва. Не зумівши прорватися за міські мури, вони почали нищити, палити пониззя біля міста. Спалили села, Стефанів та Спасо-Берестовецький монастирі. А тоді “прийшли до монастиря Печерського, коли ми після заутрені відпочивали, – продовжує Нестор, – і вигукували побіля монастиря, і поставили два стяги перед воротами монастирськими, а ми втікали поза монастир, а інші втікали на дзвіниці. Безбожні ж сини Ізмаїлови вирубали ворота монастирські і кинулися по келіях, вирубуючи двері, виносили все, що знаходили в келіях, а після цього запалили дім святої Владичиці Богородиці, і прийшли в церкву, і запалили південні двері, і другі, що з півночі, і влізли у притвор, де гроб Федосіїв, і, взявши ікони, підпалили двері, і оскверняли Бога і закон наш. Бог же терпів, ще-бо не настав кінець гріхам їхнім і беззаконню їхньому, а тому і говорили: “Де їхній Бог? Хай допоможе їм і захистить їх від нас”. І іншими словами хулу говорили на святі ікони, насміхаючись і не знаючи, як Бог карає рабів своїх напастями і війнами, щоб ставали вони як золото, в горнилі випробовувань: адже християнам через безліч скорбот і печалей належить ввійти в царство небесне, а цим поганим хулителям, які на цьому світі прийняли веселість і привілля, на тому світі дістанеться мука від диявола і огонь вічний. Тоді ж підпалили і двір Красний, що його поставив благовірний князь Всеволод на горі, що над Видубичами, – все те окаянні половці спалили вогнем. Ось тому і ми, ідучи за пророком, просимо: “Боже мій! Оберни їх в колесо, як вогонь проти вітру, що випалює діброви, так пожени їх бурею Твоєю, понівеч лиця їхні досадою” (Пс. 84.14-17). Це ж бо вони осквернили і спалили святий дім Твій, монастир Матері Твоєї, і прах рабів Твоїх. Убили декілька братів наших оружжям безбожні сини...”
НЕСТОР-ЛІТОПИСЕЦЬ
Як тільки орда чужинців відкотилася, в Україні почалося стрімке відродження християнської духовності й культури: відбудовувалися храми, монастирі... А так як саме ченці були найосвіченішими людьми, тогочасною культурною елітою, то розуміли, що необхідно укладати літописи, аби зберегти для наступних поколінь пам'ять про минуле держави.
Вивчаючи українську історію, якось мимоволі, подумки, завжди дякуєш тим людям, які стояли на зорі історичної науки. Вище я часто цитував літописця Нестора, а тепер прийшла черга розповісти і про нього самого.
Народився він у 1056 році. Маючи сімнадцять літ, був прийнятий до Києво-Печерського монастиря. Спочатку, звичайно ж, був послушником, а потім став монахом-чорноризцем. Тобто ченцем, який веде особливо скромне, з підсиленими молитвами й постом, життя. Нестор користувався повагою й авторитетом серед братства, а тому був обраний ігуменом. Маючи гострий розум і хорошу пам'ять, Нестор багато читав. Література була не тільки релігійною, а й філософською, історичною... Брався за перо і сам. До нашого часу збереглося три його праці.
Першим було “Житіє Бориса і Гліба”. Завдяки Нестору імена цих юних княжичів не були забуті. Потім було “Житіє святого Феодосія Печерського”. Твір написаний просто і доступно. Він дає величезний матеріал про життя святого, наводить уривки з його повчань, розповідає про історію монастиря. Твір значною мірою вплинув на східнослов'янську житійну літературу.
І нарешті, літопис “Повість врем'яних літ”. Нестора надзвичайно цікавила історія рідної землі. Він читав і перечитував усе, що міг знайти по цій темі: дивом вцілілі літописні згадки своїх попередників (ігуменів Никона та Іоанна), твори грецьких авторів, в яких були свідчення про Русь (Григорій Амартол), а також не залишав без уваги народні перекази... Та окремо кожний твір давав лише епізодичні відомості. Тоді Нестор вирішив написати таку книгу, яка, опираючись на праці попередників, відтворювала повну історичну картину.
Усамітнившись у своїй келії, взявши в руку перо, при тьмяному мерехтінні свічки, Нестор писав Історію! При написанні кожен факт ретельно обмірковувався й перевірявся, щоб не припуститися помилки. Робота тривала протягом 1110 – 1112 років.
Про що ж твір? “Літописець Руський, з Богом починаємо. Отче, благослови!.. З чого пішла Руська земля і чого такою стала” – такі слова вивів Нестор на початку. Далі розповідає, як після всесвітнього потопу сини Ноя розселилися по всій землі... Змальовує, як із євангельською проповіддю приходив в Україну святий апостол Андрій... Детально розповідає про князювання Аскольда й Діра, Олега, Ігоря, Ольги... Зупиняється на хрещенні Володимира і всього народу... Розповідає про дипломатичні стосунки Київської Русі з іншими країнами... З гіркотою й болем оповідає про іноземні зазіхання та княжі міжусобиці...
Нестор закликає співвітчизників до миру і єднання. Загалом про Русь-Україну автор говорить, як про окрему, самобутню, ні від кого незалежну державу, яка має своє особливе місце серед інших країн. Правда, із сумом зазначає, що хоч “земля наша велика й багата, але ладу в ній нема”. Та автор оптимізму не втрачає. Прикладами з минулого показує, що зло завжди буде переможене. Також у “Повісті...” багато географічних даних, розповідається про сонячні затемнення, землетруси, що відбувалися у ті часи... В творі рясно наводяться цитати з Біблії.
У 1114 році Нестор помер і був похований у рідному монастирі. Літописання було передано у Видубицький Михайлівський монастир, де ігумен Сильвестр переробив заключні статті твору, довівши розповідь до 1117 року.
“Повість врем'яних літ” є цікавою і особливо цінною ще й тому, що про деякі історичні факти тепер можна дізнатися лише із неї. Високо цінував літопис Михайло Грушевський. Він писав, що Нестор був великий ерудит, високообдарований дослідник, який створив першу наукову концепцію історії України.