Історiя християнства в Україні

Недалеко від тодішніх київських стін знаходилося село Берестове, в якому була церква Спаса. Священиком там був Іларіон – чоловік благочестивий і мудрий. Аби ніщо не відволікало від особистого спілкування з Богом, він викопав у горі над Дніпром невеличку, сажні на дві, печеру в якій часто усамітнювався для палкої молитви. От його князь і призначив митрополитом Київським.
Іларіон був чоловіком надзвичайно освіченим та ерудованим. До нашого часу збереглася його блискуча промова “Слово о законі й благодаті”: “Що бо в інших книгах писано і вам відомо, те тут викладати було б зарозумілістю і славопрагненням. Не до невігласів бо пишемо, а до таких, що досхочу наситилися солодощами книжними; не до ворогів Божих чужовірних, а тільки до синів Його, не до сторонніх, а до таких, що приймуть у спадок небесне царство... Отак, чужинцями бувши, ми людьми Божими нареклися; і ворогами бувши, синами Його прозвалися. І не іудейське хулимо, а християнське благословляємо; радимося не про те, як розіп'ясти, а про те, як розіп'ятому поклонитися; не розпинаємо Спаса, а руки до Нього здіймаємо, не пробиваємо ребра Його, а з них п'ємо, як із джерела нетління; не тридцять срібників беремо за Нього, а один одного і все життя наше Йому вручаємо: “Христос воскрес із мертвих!”. Не кажемо, що вкрадено Його було, а стверджуємо, що вознісся Він туди, де й був... Тоді почав морок ідольський од нас одходити, і зорі благовір'я з'явилися; тоді пітьма бісослугування погибла, і слово євангельське землю нашу осіяло. Капища рушилися, і церкви ставилися, ідоли крушилися, ікони святих з'являлися, біси розбігалися, хрест міста освячував. Пастухи словесних овець Христових, єпископи, стали перед святим вівтарем, жертву безскверну возносячи. Попи і диякони і всі клірошани прикрасили і пишнотою наповнили святі церкви. Апостольська труба і євангельський грім над всіма городами пролунали. Феміам Богу воскурявся, повітря освячуючи. Монастирі на горах постали. Чорноризці з'явилися. Мужі й жони, і малі і великі, всі люди наповнили святі церкви, славословлячи: “Єдиний святий, єдиний Господь Ісус Христос! На славу Богу-Отцю амінь! Христос переміг! Христос подолав! Христос воцарився! Христос прославився! Великий єси, Господи, і чудесні діла Твої, Боже наш! Слава Тобі!”... Хоч і добрих діл не маємо, та заради щедрої милості Твоєї спаси нас! Ми бо люди Твої, і вівці отари Твоєї, і стадо, яке щойно почав Ти пасти, вирвавши із пагуби ідолослужіння. Пастирю добрий! Поклавши душу за овець Твоїх, не зостав нас, хоч і блудимо ще! Не одкинь нас, хоч і грішимо ще перед Тобою, як новокуплені раби, не здатні у всьому догодити панові своєму! Не погребуй, хоч і мале стадо, а мов до нас: “Не бійся, черідко мала! Бо благоволить Отець ваш небесний дати вам царство!” (Луки 12.32).
РОЗДІЛЕННЯ ЦЕРКВИ
Коли Київська Русь стала християнською державою, то по всьому світу Христова Церква була єдиною. Вона складалася з п'яти патріархатів: Єрусалимського, Антіохійського, Олександрійського, Римського і Константинопольського. Християнський центр знаходився в столиці Візантійської імперії Константинополі (нині Стамбул, Туреччина). Там була резиденція Церковного глави, який призначав керівників для підвладних йому митрополій. Та хоч Візантійська імперія була сильною, могутньою і заможною, але, як і всяка інша імперія, була приречена на розпад. І сталося це наприкінці IV століття, а саме 395 року.
Римський патріархат опинився за кордоном, і став розвиватися власним, відмінним шляхом. Можна довго розмірковувати про те, що хтось із церковних керівників був занадто впертим, комусь забракло терпимості, але факт залишиться фактом – у 1054 році єдина Церква розділилася також. Одна, Західна, Римська, частина стала називатися Католицькою (тобто Вселенською), інша, Східна, Константинопольська – Православною (що значить: правильно славлячою Бога).
Так як Київська Русь була союзником Константинополя, шанувала Константинопольського патріарха, то й сама стала Православною. Уся територія нашої церкви була поділена на єпархії, на чолі яких стояли єпископи, які підкорялися безпосередньо митрополиту. Кожний єпископ керував священиками ввіреної йому єпархії.
ПЕЧЕРСЬКИЙ МОНАСТИР
Коли Київським митрополитом став Іларіон, його печера на Дніпровій кручі опустіла... Але не надовго! Скоро в ній оселився монах Антоній. Там, в постійній молитві і строгому пості (їв лише сухий хліб, та і то через день), звершував свій подвиг віри. Біля Антонія стали збиратися люди, які шукали строгого життя для тіснішого єднання з Богом. Коли монахів було дванадцять, вони викопали кілька печер-келій і простору печеру-церкву.
Щоб не відволікатися на побутову суєту, Антоній призначив замість себе ігуменом (настоятелем) Варлаама, а сам усамітнився в окремій печері, яку не полишав тридцять років, аж доки не почив у Бозі. Чутка про Антонія дійшла й до вух князя і він не раз приходив до святого старця. На прохання чорноризців, князь Ізяслав подарував їм усю гору.
Отож, ченці жили в печерах, а тому і монастир називався Печерським. А першим храмом монастиря побудованим на поверхні стала церква Богородиці. Історія її зведення надзвичайно цікава. Почну здалеку. В землі Варязькій був князь Африкан. Він зробив великий дерев'яний хрест і на ньому зобразив подобу Христа заввишки ліктів із десять. Віддаючи шану образу цьому, князь возложив на стегна Ісуса пояс вагою у п'ятдесят гривнів золота, а на голову вінець золотий. Коли ж Африкан помер, його брат прибрав до рук його землі, а княжого сина Шамона прогнав геть. Тікаючи, хлопець підбіг до хреста, щоб взяти пояс з Ісуса і вінець із голови Його. І почув тоді голос від образу:
– Ніколи не клади цього вінця на свою голову, а неси його на місце, йому вготоване, де преподобний Феодосій зведе церкву во ім'я Матері Моєї. Віддай його в руки Феодосію, щоб він повісив його над Моїм жертовником.
Від несподіванки Шимон упав і якийсь час лежав, неначе мертвий. Коли отямився, то схопив пояс і вінець й помчав на пристань, щоб сісти на який-небудь корабель. Потрапив на судно, що пливло на Русь. Під час плавання почався сильний шторм, що був ладен потопити судно. Злякавшись за своє життя Шимон почав кричати:
– Господи, прости мене! Я помираю тепер через цей пояс, бо зняв його з чесного Твого й людиноподібного образу.
І раптом серед грозових хмар побачив він церкву і почув голос із неба:
– Ось церква, яку збудує преподобний Феодосій во ім'я Божої Матері. Ти бачиш її обсяжність і висоту: якщо розміряти її тим золотим поясом, то в ширину вона буде двадцять поясів, а в довжину – тридцять, висота стін разом із верхом – п'ятдесят. У цій церкві ти й лежатимеш.
Буря стихла і корабель благополучно пристав до нашого берега. Шимон вступив до війська князя Ізяслава, де зажив значної слави.
У 1068 році напали на нашу землю половці. Вирушаючи в похід проти загарбника, Ізяслав прийшов з військом (у якому був і Шимон) до Антонія просити благословення. Після спільної молитви Антоній сказав сумне пророцтво, що багато їх загине у битві з чужинцями. Почувши такі слова Шимон упав на коліна і почав просити підказати, як уберегтися йому від такої біди.
– Сину мій! – відповів Антоній. – Багато загине від вістря меча, і коли втікатимете ви від ворогів ваших, будуть вас топтати, заподіювати вам рани, топити в воді. Але ти врятуєшся, і покладуть тебе в церкві, яку тут буде зведено.
Так усе і сталося. Лежав Шимон на полі бою поранений, скривавлений. Раптом побачив на небі серед хмар велику церкву (саме ту, що бачив під час шторму!). З останніх сил почав він шепотіти молитву:
– Господи! Вибав мене од гіркої смерті молитвами Твоєї Матері і святих Антонія і Феодосія!
І тієї ж миті отримав зцілення від усіх ран своїх і встав цілим і здоровим. Діставшись до Києва Шимон розповів Антонію про чудо, яке сталося з ним і про бачену церкву. І віддав золотий пояс і вінець блаженному Антонію. Старець прославив Бога за це і мовив:
– Сину мій! Віднині не будеш ти називатися Шимоном, але Симон буде твоє ім'я.
І покликавши Феодосія, продовжив:
– Ось, Симон, той, хто церкву побудує.
І віддав Феодосію пояс і вінець. І велику любов мав Симон до святого Феодосія і давав великі кошти на впорядкування монастиря.
А невдовзі після того, прийшли до блаженних Антонія і Феодосія чотири зодчих з Константинополя. Вони розповіли, як однієї ночі явилася їм Божа Мати і сказала: