– Хочу Я побудувати для Себе церкву на Русі, в Києві, і отож велю вам це зробити... Я Сама прийду подивитися на церкву і в ній жити буду... Богородицина церква буде.
Потім Богородиця дала чоловікам мощі святих мучеників: Артемія й Полієвкта, Леонтія, Акакія, Арефи, Якова, Феодора, наказавши покласти їх у підвалини церкви, та ікону.
Після такої розповіді було твердо вирішено будувати церкву. Але де? В якому точно місці?
Антоній сказав:
– Будемо молитися три дні, і Господь покаже нам місце.
І в першу ніч, коли він молився, з'явився йому Господь і сказав:
– Знайшов ти благодать переді Мною.
Антоній вигукнув:
– Господи! Якщо я знайшов благодать перед Тобою, нехай буде вся земля в росі, а місце, яке Тобі угодно освятити, нехай буде сухим!
Наступного дня побачили, що роса не покрила одну ділянку землі. Другої ночі знову молився Антоній і казав:
– Господи! Нехай уся земля буде сухою, а на місці святому – роса.
На ранок побачили, що так усе і є. І помолившись, виміряли золотим поясом довжину й ширину майбутньої церкви. Антоній, здійнявши руки до неба, сказав голосно:
– Послухай мене, Господи, послухай мене, познач мені місце вогнем! Нехай зрозуміють усі, що воно Тобі угодне.
І впав вогонь з неба і спалив дерева й терня й росу злизав, проклав долину, схожу на глибокий рів.
Того ж 1073 року і було закладено церкву. Сам князь Ізяслав поклав перші камені фундаменту і дав сто гривень золотом на будівництво.
І звели церкву велику і прикрасили її іконами гарними. А також келій багато побудували і весь монастир огорожею обнесли. А так як доти монахи жили в печерах, то за монастирем закріпилася назва Києво-Печерський.
Але чи то від заздрості, чи ще чомусь, та задумав Ізяслав заснувати ще один монастир (на ім'я святого Димитрія), який би затьмарив монастир Печерський. На будівництво фінансів не шкодувалося – уділяв і князь, і бояри. Ізяслав навіть зумів переманити Варлаама і призначив його настоятелем. Та сказано в Писанні: “Не робіть нічого підступом або з чванливості” (Фил. 2.3). І новий монастир швидко зачах, а Печерський продовжував розквітати, бо будувався не сріблом та золотом, а невтомною молитвою, постом і працею.
Коли ігуменом був Феодосій, то монахів налічувалося близько ста. Феодосій справедливо вважав, що користі буде більше, коли життя монастиря підпорядковуватиметься чітким, справедливим правилам. В той час новим митрополитом був призначений Георгій (знову візантієць). З ним приїхав монах Михаїл, який запропонував Феодосію монастирський устав Візантії. Устав прижився у Печерському монастирі і його почали запроваджувати і по всіх інших монастирях України.
Києво-Печерський монастир подарував Україні 119 святих, які і сьогодні стоячи перед Господом моляться за нас.
УКРАЇНСЬКА ІКОНА
Важливу роль у православному житті відіграють ікони. Талановиті художники-іконописці мали в серці глибоку любов до Бога, до Його вірних апостолів, пророків, святих мучеників та угодників.
Поки храмів на землі нашій було небагато, то їх прикрашали ікони, привезені з Візантії. Та коли кількість церков почала стрімко зростати, справу ікономалювання стали освоювати українці. В ХІ ст. було започатковане київське ікономалювання. Спочатку школа існувала в Софіївському соборі, потім в Печерській Лаврі. Маючи за взірець візантійські ікони, наші художники спершу їх просто копіювали, але потім створили власний, самобутній український іконописний стиль. При митрополиті Іларіоні найвідомішим майстром ікони був Алімпій.
Кілька знаменитих ікон створених українськими іконописцями, стали національними святинями інших народів. Так, ікона Божої Матері з Вишгорода на Київщині була силоміць забрана 1155 року князем Андрієм Боголюбським до Росії, міста Володимира на Клязьмі. Там її перейменували на “Владімірскую”.
ПРОХОР ЛОБОДНИК
Києво-Печерський монастир славний багатьма своїми ченцями, які були настільки благочестиві, святі і праведні, мали таку сильну віру, що Господь нагородив їх чудесними дарами пророцтва, зцілення... Про одного такого ченця мені і хочеться розповісти.
Було це в часи, коли у Києві князював Святополк. Незважаючи на таке ім'я, святістю князь не відзначався. Навпаки, багатьом людям чинив усілякі утиски, деякі сім'ї знищив зовсім та заволодів їхнім майном. За гріхи князя Бог попустив, щоб усе більше нападали на Русь половці. І були тоді на землі нашій убогість і голод.
Ігумен Печерського монастиря Іоанн не раз картав князя за ненаситну жадобу до багатства та насильства. Але той і не подумав узятися за розум. Він і далі продовжував чинити злочини, а Іоанна вислав до Турова. Лише дякуючи заступництву Володимира Мономаха, Святополк звільнив його і в 1098 році повернув до Києва.
Якраз тоді зі Смоленська прийшов до Іоанна один чоловік. Він висловив бажання стати ченцем, а тому й був пострижений під ім'ям Прохор. Він жив надзвичайно скромно й так себе у всьому обмежував, що навіть не їв пшеничного чи житнього хліба. А збирав він лободу, висушував її, розтирав і з того випікав собі якісь паляниці. За це його прозвали Лободником. Він ні на що не нарікав, бо жив “неначе птах небесний, що ні сіє, ні жне, але Отець Небесний годує його” (Лук. 6.26). Вбачаючи таку послушність, Господь підтримував Прохора, перетворюючи йому гірку ту їжу на солодку.
Коли почався великий голод, то Прохор почав ще більше збирати лободу, щоб нагодувати всіх голодних. І був той хліб із лободи смачнішим за пшеничний! І що цікаво – коли хтось крав у Прохора той хліб, то їсти його не міг, бо гірким він видався, як полин.
У той час Святополк затіяв чергову війну. І заборонив він купцям із Галича й Перемишля, що завжди привозили сіль, потикатися в наш край. І не стало солі по всій Русі, а почалися розбої, грабежі...
Торгувати сіллю князь дозволив лише тим купцям із якими приятелював. Користуючись дефіцитом, ті продавали сіль по сильно завищених цінах.
Тоді блаженний Прохор позбирав з усіх келій попіл, помолився над ним, і перетворився попіл на сіль! Її Прохор роздавав нужденним. І чим більше він роздавав, тим більше її залишалося. Тоді невдоволені торгаші примчали до князя і давай скаржитися:
– Прохор, чернець Печерського монастиря, відібрав у нас велике багатство: дає сіль усім, хто до нього приходить, нікому не відмовляє, і ми від цього зубожіли.
– Заради вас пограбую ченця, – відповів князь. І послав озброєний загін, який відібрав геть усю сіль у блаженного старця. Але диво! Як тільки сіль опинилася в руках грабіжників, вона знов перетворилася на попіл.
Прохор же сказав людям:
– Коли викинуть її, ви прийдіть і заберіть для себе.
І справді, коли грабіжники викинули попіл, він знову перетворився на чисту сіль, яку радо підібрав народ.
Після таких подій стало Святополкові дуже соромно. І пішов він до ігумена і покаявся перед ним. І дякуючи такому диву дуже полюбив князь монастир і святих отців Антонія і Феодосія. І ченця Прохора став дуже поважати.
Коли, через багато років, Прохор Лободник помирав, то покликав до себе Святополка. І довго повчав князя про милостиню, про грядущий суд, про вічне життя праведників і вічну муку грішників...
Вы читаете Історiя християнства в Україні
