конфлікту основних прав між собою, нечіткості правових текстів або коли окремі положення нормативно-правового акта неможливо застосувати без порушення панівної у суспільстві концепції справедливості. Тому традиційне позитивістське бачення правосуддя як застосу¬вання факту до формалізованої норми, прийнятої авторитетним суб'єктом політичної влади, зазнає суттєвого коригування, коли йдеться про визнання су-дового прецеденту як джерела права.
На думку прихильників позитивістської теорії, фізичні особи не можуть бути активними суб'єктами застосування конституційних норм, проте саме їм адресу¬ються державно-владні веління, що формулюються у відповідному процесі. Іншими словами, у відносинах між державою та людиною остання займає підпо¬рядковане, «пасивне» становище і не може захистити в суді свої конституційні права лише на підставі Конституції України. Логічним наслідком такого підходу
94
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
до визначення юридичної природи та змісту конституційних прав є їх практична вилученість із судового процесу саме тому, що вони не мають самостійного юри¬дичного значення, оскільки вони лише «припасовуються» до відповідного конкретизуючого закону. Крім того, позитивістська теорія не визнає основних прав людини як засобу обмеження державної влади та державного суверенітету, і насамперед суверенітету парламенту.
Як зазначено у постанові Судової палати Веймарської Республіки (аналог сучасного Конституційного Суду), «законодавцеві належатиме вся повнота вла¬ди, він не зв'язаний ніякими обмеженнями, крім тих, які сам накладає на себе конституцією та іншими законами». Причому в Європі до 1950 р. під консти¬туцією розумівся тільки текст — сукупність конституційних норм та норм «кон¬ституційного законодавства». Визнання і практичне значення природного права, природних прав та неписаних правових принципів (маються на увазі специфічні правоположення, що не містяться у нормативних текстах, а формулюються суда¬ми у процесі тлумачення) як допозитивного та надпозитивного права повністю заперечувалося на офіційному рівні. Аналогічні тенденції ще й досі мають місце на теренах колишнього СРСР.
Підписання Конвенції 4 листопада 1950 р. викликало негативну загальноєвро¬пейську реакцію на правовий позитивізм. Така реакція була зумовлена не лише необхідністю пристосувати право до нових умов, модернізувати його відповідно до природно-правових ідей, що містять високий гуманістичний потенціал (розумність, справедливість, рівність, високі моральні стандарти, а й політико-правовою рефлексією на тотальне нехтування правами людини з боку фашистсь¬ких режимів, що постали на підвалинах необмеженої та брутальної державної влади. Це дало можливість німецьким теоретикам права прямо пов'язати безсил¬ля громадянського суспільства перед тоталітарною державною владою з теорією юридичного позитивізму. За словами відомого німецького науковця Г. Радбруха, «юридичний позитивізм відповідає за збочення права при націонал-соціалізмі, оскільки він своїм ствердженням «закон є закон» обеззброїв німецьких юристів перед його свавільним та злочинним змістом. Трактування юридичними пози¬тивістами влади як засадничого критерію чинності права означало готовність юристів до сліпої покори всім законодавчо оформленим приписам влади».
Головна мета прийняття Конвенції — забезпечити верховенство людини над державою, пріоритетність її прав перед будь-яким правовим актом держави, запобігти поверненню фашизму та перешкодити наступові комунізму.
Починаючи з 1950 p., людина, за влучним висловом відомого юриста-міжнарод-ника Г. Лаутерпахта, перетворилася з об'єкта міжнародного співчуття на суб'єкт міжнародного права. Тому з моменту ратифікації Конвенції в Україні питання за¬безпечення верховенства людини над державою, перетворення її на суб'єкт не тільки конституційного, а й міжнародного права, набуває практичного характеру.
Конвенція підтвердила наявність загальноєвропейської тенденції побудови конституційної демократії, яка з 1953 р. є додатковим інструментом для захисту основних прав не тільки від свавілля держави в цілому, а й для усунення обмежень свободи, які встановлені не свавільно, а в інтересах суспільства, згідно з легітим¬ною метою, але з диспропорційним або нечесним тягарем, що покладається на окремих осіб.
Необхідність забезпечення прямої дії норм Конвенції, в якій закріплено права людини та основні свободи, практично полягає не тільки у визнанні їх природно-правового характеру, тобто такими, які не надаються державою, а є «невідчужува-ними» та «непорушними». Йдеться про встановлення нових стандартів правосуд-
95
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
дя при тлумаченні тих норм Конвенції, яга з огляду на специфіку юридичної при¬роди прав людини не можуть бути сформульовані абсолютно чітко, не потребу¬ють додаткового та конкретизуючого тлумачення, оскільки існують у вигляді «відкритого тексту» з метою вирішення майбутніх проблем.
Цій меті максимально прислужилося створене Європейським судом з прав людини прецедентне право, яке надає правам людини необхідної конкретизації, визначає їхню юридичну природу, універсалізує їх розуміння і надає чіткості та ясності розуміння тексту Конвенції.
Це стало можливим завдяки широкому застосуванню практичних підходів щодо прийняття судових рішень, запозиченому в країн загального права (com¬mon law). Саме це забезпечило безпосередню дію норм Конвенції шляхом суддівського формулювання певних юридичних конструкцій — силогізмів, відповідно до яких вирішуються справи і які наповнюють права людини новим морально-етичним та гуманітарним змістом. Адже узагальнення практичного досвіду — це й використання судових рішень у справах щодо захисту прав лю¬дини, загальноправових принципів, міжнародних звичаїв, а також наукової до¬ктрини. Як зазначено, наприклад, у п. d ч. 1 ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН, Суд повинен застосовувати судові рішення та роботи найкваліфіко-ваніших науковців різних націй як додатковий засіб визначення принципу, згідно з яким має бути вирішена справа (rules of law).
Приведення національних механізмів захисту прав людини за формою і змістом до європейського рівня проходить, у тому числі, через подолання термі¬нологічних розбіжностей між національним законодавством і міжнародними договорами з прав людини.
Так, національні суди мають звертатися до значення конвенційних слів і термінів необхідно встановлювати в значенні, визначеному цими нормами та тлумаченнями, наданими Судом. Суди України також використовують у своїй правоінтерпретаційній діяльності щодо прав і свобод людини та їх гарантій прин¬ципи, методи, правила тлумачення конвенційних норм, які вироблені Євро¬пейським судом з прав людини.
Україна, ратифікувавши Конвенцію, започаткувала процес зміни панівної позитивістської парадигми права, що спричинило виникнення у правовій теорії та правозастосуванні необхідного для подальшого розвитку плюралізму. Ні в ко¬го не викликає сумнівів юридична своєрідність Конвенції, оскільки країни, які її підписали, не розглядають її виключно як текст, що містить норми про права лю¬дини. Така дещо спрощена думка набула поширення тільки у країнах колишньо¬го радянського табору, де протягом радянської історії насаджувався «пози-тивістсько-командний» погляд на право, зокрема і на права людини.
Конвенція, на відміну від інших міжнародних договорів, є комплексним та складним правовим механізмом захисту прав людини, який включає власне кон¬венційні норми, а також рішення Європейської комісії з прав людини та Коміте¬ту міністрів Ради Європи, судову практику Європейського суду з прав людини, прецедентне право, загальновизнані принципи та норми міжнародного права, специфічні методи тлумачення Конвенції, наукову доктрину з питань її застосу-вання тощо. Усе це визнала Україна 17 липня 1997 p., прийнявши Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 p., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» за № 475/97-ВР. У пункті 1 цього Закону зазначено, що Україна повністю визнає на своїй території дію ст. 46 Конвенції про захист прав і основоположних свобод лю¬дини 1950 р. щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юри-
96 ,
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
сдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлу¬мачення і застосування Конвенції.
Як додаткову аргументацію на користь такого положення можна навести ч. 4 ст. 55 Конституції України: «Кожен має право після використання всіх національ¬них засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнарод¬них організацій, членом або учасником яких є Україна»; ст. 26 Віденської кон¬венції «Про право міжнародних договорів» від 23 травня 1969 р. (ратифікована Україною 14 травня 1986 р. у складі СРСР): «Кожен чинний договір є обов'язко¬вим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись» (pacta sunt servan¬da); ст. 27: «Учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього пра¬ва як на виправдання для невиконання ним договору»; а також підпункти (а) та (Ь) п. З ст. 31 Конвенції, в яких спеціально наголошується на тому, що разом із текстом міжнародного договору враховується практика його застосування та тлу¬мачення, якщо на це є згода сторін договору. 17 липня 1997 р. Верховна Рада Ук¬раїни, ратифікувавши Конвенцію, дала таку згоду.
Прецедентне право Європейського суду з прав людини є допоміжним засобом при тлумаченні й визначенні змісту та обсягу основних прав людини й принципів Основного Закону. Цікаво зазначити, що у Великій Британії — країні, яка була одним із ініціаторів прийняття Конвенції, прецедентне право Європейського суду з прав людини досить довго при винесенні судових рішень не визнавалося як авторитетне джерело з огляду на принцип парламентського суверенітету та традиційний консерватизм суддівського корпусу. Це призвело до того, що у 1994 р. Велика Британія стала лідером за кількістю програних справ у Європейсь¬кому суді з прав людини (понад 50) серед держав, які підписали Конвенцію. Таким чином, необхідність зменшення кількості випадків порушення основних прав законом, захисту від дій державної бюрократії тощо зумовили прийняття Закону України «Про права людини», затвердженого королевою Єлизаветою II у листопаді 1998 р.
Мета цього Закону — «надання людям юридичної можливості захищати їхні конвенційні права від держави у британських судах, замість довгого очікування і значних судових витрат під час підготовки та розгляду справи в Європейському суді з прав людини». Закон інкорпорує всі конвенційні права, включаючи ті, які містяться в протоколах до Конвенції, та надає право судам Великої Британії на їх безпосереднє застосування. Він вимагає від суддів брати до уваги права людини при розгляді справ і тлумачити чинні закони з урахуванням цих прав, а також бра¬ти до уваги рішення та прецедентне право Європейського суду з прав людини, висновки і рішення Комісії, рішення Комітету міністрів Ради Європи з цих питань.
Оскільки Конвенція як комплексний механізм має пряму дію у межах юрис¬дикції української судової системи, принципи тлумачення Конвенції, що засто¬совуються Європейським судом з прав людини, мають особливе значення та цінність для українських суддів.
При застосуванні та тлумаченні конвенційних норм українські судді перш за все мають враховувати загальні принципи тлумачення міжнародних договорів. Вони містяться у статтях 31—34 Віденської конвенції «Про право міжнародних договорів», яка інкорпорує загальноприйняті принципи міжнародного права. Конвенція має добросовісно тлумачитися відповідно до загального значення, що його слід надавати термінам цього міжнародного договору в їхньому контексті, а також відповідно до об'єкта і цілей Конвенції. Потрібно брати до уваги й
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
відповідну судову практику та норми міжнародного права, які застосовуються у відносинах між державами, які ратифікували Конвенцію. Термінам, що містять¬ся у Конвенції, можна надавати спеціального значення в
На думку прихильників позитивістської теорії, фізичні особи не можуть бути активними суб'єктами застосування конституційних норм, проте саме їм адресу¬ються державно-владні веління, що формулюються у відповідному процесі. Іншими словами, у відносинах між державою та людиною остання займає підпо¬рядковане, «пасивне» становище і не може захистити в суді свої конституційні права лише на підставі Конституції України. Логічним наслідком такого підходу
94
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
до визначення юридичної природи та змісту конституційних прав є їх практична вилученість із судового процесу саме тому, що вони не мають самостійного юри¬дичного значення, оскільки вони лише «припасовуються» до відповідного конкретизуючого закону. Крім того, позитивістська теорія не визнає основних прав людини як засобу обмеження державної влади та державного суверенітету, і насамперед суверенітету парламенту.
Як зазначено у постанові Судової палати Веймарської Республіки (аналог сучасного Конституційного Суду), «законодавцеві належатиме вся повнота вла¬ди, він не зв'язаний ніякими обмеженнями, крім тих, які сам накладає на себе конституцією та іншими законами». Причому в Європі до 1950 р. під консти¬туцією розумівся тільки текст — сукупність конституційних норм та норм «кон¬ституційного законодавства». Визнання і практичне значення природного права, природних прав та неписаних правових принципів (маються на увазі специфічні правоположення, що не містяться у нормативних текстах, а формулюються суда¬ми у процесі тлумачення) як допозитивного та надпозитивного права повністю заперечувалося на офіційному рівні. Аналогічні тенденції ще й досі мають місце на теренах колишнього СРСР.
Підписання Конвенції 4 листопада 1950 р. викликало негативну загальноєвро¬пейську реакцію на правовий позитивізм. Така реакція була зумовлена не лише необхідністю пристосувати право до нових умов, модернізувати його відповідно до природно-правових ідей, що містять високий гуманістичний потенціал (розумність, справедливість, рівність, високі моральні стандарти, а й політико-правовою рефлексією на тотальне нехтування правами людини з боку фашистсь¬ких режимів, що постали на підвалинах необмеженої та брутальної державної влади. Це дало можливість німецьким теоретикам права прямо пов'язати безсил¬ля громадянського суспільства перед тоталітарною державною владою з теорією юридичного позитивізму. За словами відомого німецького науковця Г. Радбруха, «юридичний позитивізм відповідає за збочення права при націонал-соціалізмі, оскільки він своїм ствердженням «закон є закон» обеззброїв німецьких юристів перед його свавільним та злочинним змістом. Трактування юридичними пози¬тивістами влади як засадничого критерію чинності права означало готовність юристів до сліпої покори всім законодавчо оформленим приписам влади».
Головна мета прийняття Конвенції — забезпечити верховенство людини над державою, пріоритетність її прав перед будь-яким правовим актом держави, запобігти поверненню фашизму та перешкодити наступові комунізму.
Починаючи з 1950 p., людина, за влучним висловом відомого юриста-міжнарод-ника Г. Лаутерпахта, перетворилася з об'єкта міжнародного співчуття на суб'єкт міжнародного права. Тому з моменту ратифікації Конвенції в Україні питання за¬безпечення верховенства людини над державою, перетворення її на суб'єкт не тільки конституційного, а й міжнародного права, набуває практичного характеру.
Конвенція підтвердила наявність загальноєвропейської тенденції побудови конституційної демократії, яка з 1953 р. є додатковим інструментом для захисту основних прав не тільки від свавілля держави в цілому, а й для усунення обмежень свободи, які встановлені не свавільно, а в інтересах суспільства, згідно з легітим¬ною метою, але з диспропорційним або нечесним тягарем, що покладається на окремих осіб.
Необхідність забезпечення прямої дії норм Конвенції, в якій закріплено права людини та основні свободи, практично полягає не тільки у визнанні їх природно-правового характеру, тобто такими, які не надаються державою, а є «невідчужува-ними» та «непорушними». Йдеться про встановлення нових стандартів правосуд-
95
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
дя при тлумаченні тих норм Конвенції, яга з огляду на специфіку юридичної при¬роди прав людини не можуть бути сформульовані абсолютно чітко, не потребу¬ють додаткового та конкретизуючого тлумачення, оскільки існують у вигляді «відкритого тексту» з метою вирішення майбутніх проблем.
Цій меті максимально прислужилося створене Європейським судом з прав людини прецедентне право, яке надає правам людини необхідної конкретизації, визначає їхню юридичну природу, універсалізує їх розуміння і надає чіткості та ясності розуміння тексту Конвенції.
Це стало можливим завдяки широкому застосуванню практичних підходів щодо прийняття судових рішень, запозиченому в країн загального права (com¬mon law). Саме це забезпечило безпосередню дію норм Конвенції шляхом суддівського формулювання певних юридичних конструкцій — силогізмів, відповідно до яких вирішуються справи і які наповнюють права людини новим морально-етичним та гуманітарним змістом. Адже узагальнення практичного досвіду — це й використання судових рішень у справах щодо захисту прав лю¬дини, загальноправових принципів, міжнародних звичаїв, а також наукової до¬ктрини. Як зазначено, наприклад, у п. d ч. 1 ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН, Суд повинен застосовувати судові рішення та роботи найкваліфіко-ваніших науковців різних націй як додатковий засіб визначення принципу, згідно з яким має бути вирішена справа (rules of law).
Приведення національних механізмів захисту прав людини за формою і змістом до європейського рівня проходить, у тому числі, через подолання термі¬нологічних розбіжностей між національним законодавством і міжнародними договорами з прав людини.
Так, національні суди мають звертатися до значення конвенційних слів і термінів необхідно встановлювати в значенні, визначеному цими нормами та тлумаченнями, наданими Судом. Суди України також використовують у своїй правоінтерпретаційній діяльності щодо прав і свобод людини та їх гарантій прин¬ципи, методи, правила тлумачення конвенційних норм, які вироблені Євро¬пейським судом з прав людини.
Україна, ратифікувавши Конвенцію, започаткувала процес зміни панівної позитивістської парадигми права, що спричинило виникнення у правовій теорії та правозастосуванні необхідного для подальшого розвитку плюралізму. Ні в ко¬го не викликає сумнівів юридична своєрідність Конвенції, оскільки країни, які її підписали, не розглядають її виключно як текст, що містить норми про права лю¬дини. Така дещо спрощена думка набула поширення тільки у країнах колишньо¬го радянського табору, де протягом радянської історії насаджувався «пози-тивістсько-командний» погляд на право, зокрема і на права людини.
Конвенція, на відміну від інших міжнародних договорів, є комплексним та складним правовим механізмом захисту прав людини, який включає власне кон¬венційні норми, а також рішення Європейської комісії з прав людини та Коміте¬ту міністрів Ради Європи, судову практику Європейського суду з прав людини, прецедентне право, загальновизнані принципи та норми міжнародного права, специфічні методи тлумачення Конвенції, наукову доктрину з питань її застосу-вання тощо. Усе це визнала Україна 17 липня 1997 p., прийнявши Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 p., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» за № 475/97-ВР. У пункті 1 цього Закону зазначено, що Україна повністю визнає на своїй території дію ст. 46 Конвенції про захист прав і основоположних свобод лю¬дини 1950 р. щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юри-
96 ,
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
сдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлу¬мачення і застосування Конвенції.
Як додаткову аргументацію на користь такого положення можна навести ч. 4 ст. 55 Конституції України: «Кожен має право після використання всіх національ¬них засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнарод¬них організацій, членом або учасником яких є Україна»; ст. 26 Віденської кон¬венції «Про право міжнародних договорів» від 23 травня 1969 р. (ратифікована Україною 14 травня 1986 р. у складі СРСР): «Кожен чинний договір є обов'язко¬вим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись» (pacta sunt servan¬da); ст. 27: «Учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього пра¬ва як на виправдання для невиконання ним договору»; а також підпункти (а) та (Ь) п. З ст. 31 Конвенції, в яких спеціально наголошується на тому, що разом із текстом міжнародного договору враховується практика його застосування та тлу¬мачення, якщо на це є згода сторін договору. 17 липня 1997 р. Верховна Рада Ук¬раїни, ратифікувавши Конвенцію, дала таку згоду.
Прецедентне право Європейського суду з прав людини є допоміжним засобом при тлумаченні й визначенні змісту та обсягу основних прав людини й принципів Основного Закону. Цікаво зазначити, що у Великій Британії — країні, яка була одним із ініціаторів прийняття Конвенції, прецедентне право Європейського суду з прав людини досить довго при винесенні судових рішень не визнавалося як авторитетне джерело з огляду на принцип парламентського суверенітету та традиційний консерватизм суддівського корпусу. Це призвело до того, що у 1994 р. Велика Британія стала лідером за кількістю програних справ у Європейсь¬кому суді з прав людини (понад 50) серед держав, які підписали Конвенцію. Таким чином, необхідність зменшення кількості випадків порушення основних прав законом, захисту від дій державної бюрократії тощо зумовили прийняття Закону України «Про права людини», затвердженого королевою Єлизаветою II у листопаді 1998 р.
Мета цього Закону — «надання людям юридичної можливості захищати їхні конвенційні права від держави у британських судах, замість довгого очікування і значних судових витрат під час підготовки та розгляду справи в Європейському суді з прав людини». Закон інкорпорує всі конвенційні права, включаючи ті, які містяться в протоколах до Конвенції, та надає право судам Великої Британії на їх безпосереднє застосування. Він вимагає від суддів брати до уваги права людини при розгляді справ і тлумачити чинні закони з урахуванням цих прав, а також бра¬ти до уваги рішення та прецедентне право Європейського суду з прав людини, висновки і рішення Комісії, рішення Комітету міністрів Ради Європи з цих питань.
Оскільки Конвенція як комплексний механізм має пряму дію у межах юрис¬дикції української судової системи, принципи тлумачення Конвенції, що засто¬совуються Європейським судом з прав людини, мають особливе значення та цінність для українських суддів.
При застосуванні та тлумаченні конвенційних норм українські судді перш за все мають враховувати загальні принципи тлумачення міжнародних договорів. Вони містяться у статтях 31—34 Віденської конвенції «Про право міжнародних договорів», яка інкорпорує загальноприйняті принципи міжнародного права. Конвенція має добросовісно тлумачитися відповідно до загального значення, що його слід надавати термінам цього міжнародного договору в їхньому контексті, а також відповідно до об'єкта і цілей Конвенції. Потрібно брати до уваги й
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
відповідну судову практику та норми міжнародного права, які застосовуються у відносинах між державами, які ратифікували Конвенцію. Термінам, що містять¬ся у Конвенції, можна надавати спеціального значення в
