тому разі, коли встанов¬лено, що учасники мали такий намір.
Так, наприклад, Верховний суд Канади, при тлумаченні розділу першого Канадської хартії прав та свобод, яка проголошує, що права та свободи гаранту¬ються і можуть бути обмежені тільки в розумних межах згідно з правом, що може бути наочно виправдано у «вільному та демократичному суспільстві», спеціально наголосив, що «цінності і принципи, притаманні вільному та демократичному суспільству, зокрема, передбачають гідність людини з моменту її народження, відданість соціальній справедливості та рівності, різноманітність широкого спек¬тра світогляду і віросповідання, повага до культурної та групової самобутності, віру в соціальні й політичні інститути, через які особи та їхні об'єднання беруть участь у справах суспільства».
У рішенні у справі Klass v. Germany (1978) Суд зазначив, що одним із фунда¬ментальних принципів демократичного суспільства є принцип верховенства права, закріплений у Преамбулі до Конвенції. За цим принципом, втручання дер¬жавної адміністрації у сферу дії особистих прав має бути об'єктом ефективного контролю, що, як правило, здійснюється суддями, оскільки судовий контроль є найкращою гарантією незалежності, неупередженості та належної процедури.
Конвенція при її тлумаченні має сприйматися як єдине ціле, а не як сукуп¬ність окремих норм, для забезпечення «справедливого балансу між суспільним інтересом та вимогами захисту основних прав особи».
Юридичною основою для встановлення «справедливого балансу» є принцип пропорційності: обмеження на свободи, що гарантуються Конвенцією, мають бути «пропорційними законній меті, для якої застосовуються ці обмеження», а та¬кож «між засобами, що обираються, та законною метою, для якої встановлюють¬ся відповідні обмеження, має існувати розумне пропорційне співвідношення».
Власне, принцип пропорційності, який застосовується Судом при тлумаченні Конвенції, передбачає наявність цілої низки вимог до правових актів держави, що регулюють поведінку індивіда. Вони не можуть бути свавільними, нерозумни¬ми, несправедливими, необгрунтованими або зумовленими примхами законо¬давців. Обрані засоби мають органічно та раціонально співвідноситися з бажаним результатом, досягнення якого реалізується прийняттям державного рішення. Ці вимоги є гарантією від застосування проти особи свавільних і необгрунтованих дій державних органів, що чиняться на підставі антиправового акта.
У статтях 8—11 Конвенції закріплено обмеження на здійснення таких прав, як права на повагу до приватного і сімейного життя, житла і до таємниці листування, права на свободу думки, совісті і віросповідання, право на свободу вираження поглядів, право на свободу мирних зібрань та на свободу об'єднання з іншими. Обмежуючи ці права, держава зобов'язана довести, що будь-яке обмеження на¬кладається згідно із законом та є необхідним у демократичному суспільстві для певних суспільних цілей (захист публічного порядку, здоров'я та моралі, а також інтересів інших осіб).
Коли розглядаються справи щодо захисту цих прав, які обмежені державою «згідно із законом», державі необхідно довести, що вона діяла на підставі національного закону, під яким розуміється як статутне (акт парламенту), так і за¬гальне право. При цьому слід мати на увазі, що Конвенція «не просто відсилає до внутрішнього права, вона також покладається на якість цього права, вимагаючи його відповідності принципові верховенства права», і вимагає наявності «засобів
98
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
правового захисту у внутрішньому праві проти свавілля державних органів з метою захисту цих прав» там, де «закон надає виконавчій владі широкі дискреційні по¬вноваження». У справі Winterwerp v. the Netherlands (1979) Суд вирішив, що слова «згідно із законом» відсилають до внутрішньодержавного права і означають не¬обхідність дотримання існуючої в цьому праві процедури. Водночас, зауважує Суд, саме внутрішньодержавне право має відповідати Конвенції, зокрема викладеним у ній принципам або тим загальним принципам, що розуміються. У понятті «згідно із законом» мається на увазі справедлива та належна процедура, а саме — вимога, щоб будь-який захід, який позбавляє людину свободи, призначався та ви¬конувався відповідним органом і не був свавільним. З метою запобігання свавільним законам, на думку Суду, необхідно дотримуватися двох основних ви¬мог: 1) закон має бути загальнодоступним, щоб громадянин міг зрозуміти, за яких обставин застосовується саме цей закон; 2) норма не є нормою закону, доки вона не сформульована настільки чітко, щоб громадянин міг відповідно регулювати свою поведінку, а також, у разі надання йому кваліфікованої консультації, — розумно передбачити наслідки, до яких приведе його певна дія.
У справі Kruslin v. France (1990) Суд вирішив, що навіть у правовій системі кон-тинентального права прослуховування телефонних розмов може бути передбаче¬не законом тільки тому, що чинна правова норма була розвинута судовими рішеннями, оскільки «прецедентне право відіграє важливу роль у континенталь¬них країнах».
При тлумаченні слів «необхідні в демократичному суспільстві» потрібно врахо-вувати відповідне тлумачення Суду, який вважає, що, коли втручання держави виправдане нагальною суспільною необхідністю і при цьому є пропорційним визначеній законній меті, пояснення, які надаються представниками держави для виправдання своїх дій, мають виправдовувати цю необхідність і бути суттєвими.
Отже, коли конвенційні права обмежуються відповідним законом, не можна беззастережно вважати, що Конвенція не порушується. Державі необхідно дове¬сти, що цей закон не є свавільним і що він відповідає принципові пропорційності та верховенства права. Причому обов'язково слід мати на увазі, що «обмеження, які дозволяються цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, можуть засто¬совуватися тільки з тією метою, для якої вони передбачені» (ст. 18 Конвенції).
Одним із найважливіших принципів (методів) тлумачення Конвенції є прин¬цип stare decisis, або судового прецеденту. Судове прецедентне право становить органічну частину правової системи країн загального права, а тенденція до поши¬рення судового прецеденту спостерігається у країнах континентальної Європи протягом XX ст. Суд від самого початку став на позиції доктрини судового преце¬денту, посилаючись на попередню прецедентну практику у своїх рішеннях, оскільки ця доктрина є надійним інструментом захисту прав людини безпосе¬редньо на основі Конвенції. Судовий прецедент сприяє чіткості та універсалізації розуміння Конвенції, встановлює певні стандарти правосуддя, яких повинен до¬тримуватися Суд, конкретизує та розвиває конвенційні положення, дає змогу правильно зрозуміти їхню букву та дух, дисциплінує суддів, які ухвалюють рішен¬ня, обмежує суддівське свавілля. Власне, прецедентом вважається принцип (ratio decidendi), який сформулював суд і відповідно до якого вирішено справу. На відміну від континентальної правової системи, де основним джерелом права вважався закон, а судді вирішували справи, застосовуючи факти до норм, судді у країнах загального права застосовували факти до принципу, який вони формулю¬вали при винесенні рішення. Структурно у цей принцип входять норми статутно¬го права, попередні прецеденти, логічне розмірковування суддів, цитати з докт-
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
ринальних джерел тощо. Те, що надає цьому принципові обов'язкового характе¬ру, є його застосування Судом при вирішенні інших справ; інакше він не є преце¬дентом. Не можна вважати, що судовий прецедент міститься в резолютивній час¬тині рішення, оскільки він є одним із засобів мотивування ухваленого рішення, тобто він входить у мотивувальну частину.
Так, прецедентом у справі Lingens v. Austria (1986) є квінтесенція положень пунктів 39—47 рішення, зокрема стосовно розмежування понять публічної та приватної особи, тобто висновок Суду про те, що «межі допустимої критики є ширшими, коли вона стосується власне політика, а не приватної особи. На від¬міну від останньої, перший неминуче і свідомо відкривається для прискіпливого аналізу кожного свого слова і вчинку як з боку журналістів, так і громадського за¬галу і, як наслідок, повинен виявляти до цього більше терпимості. Безсумнівно, п. 2 ст. 10 дає можливість захищати репутацію інших осіб, тобто всіх людей, і цей захист поширюється і на політиків також, навіть коли вони не виступають як приватні особи; але у цьому разі вимоги такого захисту мають розглядатися у зв'язку з інтересами відкритого обговорення політичних питань».
Таким чином, Конвенція є важливим і надзвичайно впливовим чинником залучення у правову систему України європейських правових цінностей, які сто¬суються захисту прав людини і мають високий гуманітарний потенціал. Застосу¬вання Конвенції в Україні дає можливість змінити унітарні позитивістські погля¬ди на право і ввести в теорію та практику необхідний плюралізм, включаючи рецепцію природного права; застосувати нові та «динамічні» принципи і методи тлумачення норм про права людини; змінити стиль написання судових рішень; розвинути конституційну юриспруденцію основних прав людини.
3.2. Правова система України та європейська правова традиція,
У науковій літературі виокремлюють такі основні характеристики європейсь¬кої, як її ще називають — західної, традиції права:
1. Проводиться різке розмежування між правовими інститутами й установами (включаючи правові процеси: законодавство, правозастосування, у тому числі — здійснення правосуддя) та іншими типами установ. Хоча право залишається під сильним впливом релігії, політики, моралі, звичаю, але його можна відрізнити від них. Європейська традиція права виходить з того, що воно має власний характер, певну відносну самостійність.
2. Управління правовими установами надано спеціальному корпусу людей, які здійснюють дії, що мають юридичне значення на професійній основі за спеціаль¬ною юридичною освітою.
3. Названі характерні риси європейської традиції права розділяє й традиція римського права (яке й стало першоосновою для європейської традиції права), яка розвивалася у Римській республіці й Римській імперії з II ст. до н. є. до VIII ст. н. є. і пізніше.
4. В європейській традиції права закон сприймається як єдине ціле, єдина си¬стема, що розвивається у часі.
5. Співвіднесення між динамічністю і стабільністю права.
6. Визнання людини вищою соціальною цінністю, вироблення й застосування міжнародних стандартів прав людини.
Саме остання з названих рис набуває більш визначального значення, виступає інтегративною якістю, що об'єднує національні правові системи, які відповіда¬ють європейській правовій традиції.
100
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
Важливе значення для набуття українською національною правовою систе¬мою ознак європейської правової традиції має визначення місця європейських стандартів прав людини, закріплених у міжнародно-правових актах, у націо¬нальній правовій системі.
У науці міжнародного права існує два підходи до питання про співвідношення норм міжнародних договорів і внутрішньодержавних актів: моністичний і дуалістичний. Принципова відмінність цих теорій полягає в такому. Прибічники моністичної теорії визнають єдність двох систем права, а дуалістичної — запере¬чують її і наполягають на існуванні двох самостійних правових систем.
Ці напрями фактично включають чотири концепції. Прибічники першого із зазначених напрямів розподіляються на дві групи: одні моністи виходять із при¬мату міжнародного права над внутрішньодержавним, інші, навпаки, стверджу¬ють, що примат належить праву внутрішньодержавному. Дуалістичний же напрям полягає в затвердженні принципу рівності міжнародного договору і внутрішньодержавного закону. Проте серед представників дуалістичної теорії та¬кож немає єдності: одні з них дотримуються думки про те, що питання про пріоритет міжнародного або національного права не може виникнути, інші вва¬жають, що у процесі вирішенні цього питання перевага має надаватися фактору часу — пізніший акт скасовує попередній.
Перший із зазначених напрямів дуалістичної теорії, що виник наприкінці XIX ст., виходить з відокремлення норм міжнародного і внутрішньодержавного права і
Так, наприклад, Верховний суд Канади, при тлумаченні розділу першого Канадської хартії прав та свобод, яка проголошує, що права та свободи гаранту¬ються і можуть бути обмежені тільки в розумних межах згідно з правом, що може бути наочно виправдано у «вільному та демократичному суспільстві», спеціально наголосив, що «цінності і принципи, притаманні вільному та демократичному суспільству, зокрема, передбачають гідність людини з моменту її народження, відданість соціальній справедливості та рівності, різноманітність широкого спек¬тра світогляду і віросповідання, повага до культурної та групової самобутності, віру в соціальні й політичні інститути, через які особи та їхні об'єднання беруть участь у справах суспільства».
У рішенні у справі Klass v. Germany (1978) Суд зазначив, що одним із фунда¬ментальних принципів демократичного суспільства є принцип верховенства права, закріплений у Преамбулі до Конвенції. За цим принципом, втручання дер¬жавної адміністрації у сферу дії особистих прав має бути об'єктом ефективного контролю, що, як правило, здійснюється суддями, оскільки судовий контроль є найкращою гарантією незалежності, неупередженості та належної процедури.
Конвенція при її тлумаченні має сприйматися як єдине ціле, а не як сукуп¬ність окремих норм, для забезпечення «справедливого балансу між суспільним інтересом та вимогами захисту основних прав особи».
Юридичною основою для встановлення «справедливого балансу» є принцип пропорційності: обмеження на свободи, що гарантуються Конвенцією, мають бути «пропорційними законній меті, для якої застосовуються ці обмеження», а та¬кож «між засобами, що обираються, та законною метою, для якої встановлюють¬ся відповідні обмеження, має існувати розумне пропорційне співвідношення».
Власне, принцип пропорційності, який застосовується Судом при тлумаченні Конвенції, передбачає наявність цілої низки вимог до правових актів держави, що регулюють поведінку індивіда. Вони не можуть бути свавільними, нерозумни¬ми, несправедливими, необгрунтованими або зумовленими примхами законо¬давців. Обрані засоби мають органічно та раціонально співвідноситися з бажаним результатом, досягнення якого реалізується прийняттям державного рішення. Ці вимоги є гарантією від застосування проти особи свавільних і необгрунтованих дій державних органів, що чиняться на підставі антиправового акта.
У статтях 8—11 Конвенції закріплено обмеження на здійснення таких прав, як права на повагу до приватного і сімейного життя, житла і до таємниці листування, права на свободу думки, совісті і віросповідання, право на свободу вираження поглядів, право на свободу мирних зібрань та на свободу об'єднання з іншими. Обмежуючи ці права, держава зобов'язана довести, що будь-яке обмеження на¬кладається згідно із законом та є необхідним у демократичному суспільстві для певних суспільних цілей (захист публічного порядку, здоров'я та моралі, а також інтересів інших осіб).
Коли розглядаються справи щодо захисту цих прав, які обмежені державою «згідно із законом», державі необхідно довести, що вона діяла на підставі національного закону, під яким розуміється як статутне (акт парламенту), так і за¬гальне право. При цьому слід мати на увазі, що Конвенція «не просто відсилає до внутрішнього права, вона також покладається на якість цього права, вимагаючи його відповідності принципові верховенства права», і вимагає наявності «засобів
98
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
правового захисту у внутрішньому праві проти свавілля державних органів з метою захисту цих прав» там, де «закон надає виконавчій владі широкі дискреційні по¬вноваження». У справі Winterwerp v. the Netherlands (1979) Суд вирішив, що слова «згідно із законом» відсилають до внутрішньодержавного права і означають не¬обхідність дотримання існуючої в цьому праві процедури. Водночас, зауважує Суд, саме внутрішньодержавне право має відповідати Конвенції, зокрема викладеним у ній принципам або тим загальним принципам, що розуміються. У понятті «згідно із законом» мається на увазі справедлива та належна процедура, а саме — вимога, щоб будь-який захід, який позбавляє людину свободи, призначався та ви¬конувався відповідним органом і не був свавільним. З метою запобігання свавільним законам, на думку Суду, необхідно дотримуватися двох основних ви¬мог: 1) закон має бути загальнодоступним, щоб громадянин міг зрозуміти, за яких обставин застосовується саме цей закон; 2) норма не є нормою закону, доки вона не сформульована настільки чітко, щоб громадянин міг відповідно регулювати свою поведінку, а також, у разі надання йому кваліфікованої консультації, — розумно передбачити наслідки, до яких приведе його певна дія.
У справі Kruslin v. France (1990) Суд вирішив, що навіть у правовій системі кон-тинентального права прослуховування телефонних розмов може бути передбаче¬не законом тільки тому, що чинна правова норма була розвинута судовими рішеннями, оскільки «прецедентне право відіграє важливу роль у континенталь¬них країнах».
При тлумаченні слів «необхідні в демократичному суспільстві» потрібно врахо-вувати відповідне тлумачення Суду, який вважає, що, коли втручання держави виправдане нагальною суспільною необхідністю і при цьому є пропорційним визначеній законній меті, пояснення, які надаються представниками держави для виправдання своїх дій, мають виправдовувати цю необхідність і бути суттєвими.
Отже, коли конвенційні права обмежуються відповідним законом, не можна беззастережно вважати, що Конвенція не порушується. Державі необхідно дове¬сти, що цей закон не є свавільним і що він відповідає принципові пропорційності та верховенства права. Причому обов'язково слід мати на увазі, що «обмеження, які дозволяються цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, можуть засто¬совуватися тільки з тією метою, для якої вони передбачені» (ст. 18 Конвенції).
Одним із найважливіших принципів (методів) тлумачення Конвенції є прин¬цип stare decisis, або судового прецеденту. Судове прецедентне право становить органічну частину правової системи країн загального права, а тенденція до поши¬рення судового прецеденту спостерігається у країнах континентальної Європи протягом XX ст. Суд від самого початку став на позиції доктрини судового преце¬денту, посилаючись на попередню прецедентну практику у своїх рішеннях, оскільки ця доктрина є надійним інструментом захисту прав людини безпосе¬редньо на основі Конвенції. Судовий прецедент сприяє чіткості та універсалізації розуміння Конвенції, встановлює певні стандарти правосуддя, яких повинен до¬тримуватися Суд, конкретизує та розвиває конвенційні положення, дає змогу правильно зрозуміти їхню букву та дух, дисциплінує суддів, які ухвалюють рішен¬ня, обмежує суддівське свавілля. Власне, прецедентом вважається принцип (ratio decidendi), який сформулював суд і відповідно до якого вирішено справу. На відміну від континентальної правової системи, де основним джерелом права вважався закон, а судді вирішували справи, застосовуючи факти до норм, судді у країнах загального права застосовували факти до принципу, який вони формулю¬вали при винесенні рішення. Структурно у цей принцип входять норми статутно¬го права, попередні прецеденти, логічне розмірковування суддів, цитати з докт-
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
ринальних джерел тощо. Те, що надає цьому принципові обов'язкового характе¬ру, є його застосування Судом при вирішенні інших справ; інакше він не є преце¬дентом. Не можна вважати, що судовий прецедент міститься в резолютивній час¬тині рішення, оскільки він є одним із засобів мотивування ухваленого рішення, тобто він входить у мотивувальну частину.
Так, прецедентом у справі Lingens v. Austria (1986) є квінтесенція положень пунктів 39—47 рішення, зокрема стосовно розмежування понять публічної та приватної особи, тобто висновок Суду про те, що «межі допустимої критики є ширшими, коли вона стосується власне політика, а не приватної особи. На від¬міну від останньої, перший неминуче і свідомо відкривається для прискіпливого аналізу кожного свого слова і вчинку як з боку журналістів, так і громадського за¬галу і, як наслідок, повинен виявляти до цього більше терпимості. Безсумнівно, п. 2 ст. 10 дає можливість захищати репутацію інших осіб, тобто всіх людей, і цей захист поширюється і на політиків також, навіть коли вони не виступають як приватні особи; але у цьому разі вимоги такого захисту мають розглядатися у зв'язку з інтересами відкритого обговорення політичних питань».
Таким чином, Конвенція є важливим і надзвичайно впливовим чинником залучення у правову систему України європейських правових цінностей, які сто¬суються захисту прав людини і мають високий гуманітарний потенціал. Застосу¬вання Конвенції в Україні дає можливість змінити унітарні позитивістські погля¬ди на право і ввести в теорію та практику необхідний плюралізм, включаючи рецепцію природного права; застосувати нові та «динамічні» принципи і методи тлумачення норм про права людини; змінити стиль написання судових рішень; розвинути конституційну юриспруденцію основних прав людини.
3.2. Правова система України та європейська правова традиція,
У науковій літературі виокремлюють такі основні характеристики європейсь¬кої, як її ще називають — західної, традиції права:
1. Проводиться різке розмежування між правовими інститутами й установами (включаючи правові процеси: законодавство, правозастосування, у тому числі — здійснення правосуддя) та іншими типами установ. Хоча право залишається під сильним впливом релігії, політики, моралі, звичаю, але його можна відрізнити від них. Європейська традиція права виходить з того, що воно має власний характер, певну відносну самостійність.
2. Управління правовими установами надано спеціальному корпусу людей, які здійснюють дії, що мають юридичне значення на професійній основі за спеціаль¬ною юридичною освітою.
3. Названі характерні риси європейської традиції права розділяє й традиція римського права (яке й стало першоосновою для європейської традиції права), яка розвивалася у Римській республіці й Римській імперії з II ст. до н. є. до VIII ст. н. є. і пізніше.
4. В європейській традиції права закон сприймається як єдине ціле, єдина си¬стема, що розвивається у часі.
5. Співвіднесення між динамічністю і стабільністю права.
6. Визнання людини вищою соціальною цінністю, вироблення й застосування міжнародних стандартів прав людини.
Саме остання з названих рис набуває більш визначального значення, виступає інтегративною якістю, що об'єднує національні правові системи, які відповіда¬ють європейській правовій традиції.
100
3. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту...
Важливе значення для набуття українською національною правовою систе¬мою ознак європейської правової традиції має визначення місця європейських стандартів прав людини, закріплених у міжнародно-правових актах, у націо¬нальній правовій системі.
У науці міжнародного права існує два підходи до питання про співвідношення норм міжнародних договорів і внутрішньодержавних актів: моністичний і дуалістичний. Принципова відмінність цих теорій полягає в такому. Прибічники моністичної теорії визнають єдність двох систем права, а дуалістичної — запере¬чують її і наполягають на існуванні двох самостійних правових систем.
Ці напрями фактично включають чотири концепції. Прибічники першого із зазначених напрямів розподіляються на дві групи: одні моністи виходять із при¬мату міжнародного права над внутрішньодержавним, інші, навпаки, стверджу¬ють, що примат належить праву внутрішньодержавному. Дуалістичний же напрям полягає в затвердженні принципу рівності міжнародного договору і внутрішньодержавного закону. Проте серед представників дуалістичної теорії та¬кож немає єдності: одні з них дотримуються думки про те, що питання про пріоритет міжнародного або національного права не може виникнути, інші вва¬жають, що у процесі вирішенні цього питання перевага має надаватися фактору часу — пізніший акт скасовує попередній.
Перший із зазначених напрямів дуалістичної теорії, що виник наприкінці XIX ст., виходить з відокремлення норм міжнародного і внутрішньодержавного права і
