• повернення вкладених коштів венчурним фінансистом здій-снюється в момент виходу цінних паперів фірми на відкритий ринок і залежно від частки участі в наданні коштів; • фінансові організації стають співвласниками венчурної фір-ми, а надані кошти — внесок у статутний фонд підприємства — часткою власних коштів останнього. Джерелами венчурного капіталу можуть бути: • вільні фінансові ресурси пенсійних, благодійних фондів; • державні структури; • корпоративний венчурний капітал; • приватні інвестори; • інвестиційні компанії малого бізнесу; • зарубіжні інвестори; • банки; • страхові компанії; • прибуток венчурних фондів, що реінвестується в інноваційні проекти. Розмір інвестицій різний — від 25 тис. дол. до кількох міль-йонів доларів. На відміну від американських фондів, західноєвропейські вкладають свої кошти в зрілі фірми, які себе добре зарекоменду-вали. Венчурні фонди Європи спрямовують свої інвестиції в такі галузі [100, 143]: • виробництво товарів народного споживання — 18,3 %; • виробництво промислової продукції — 18,4 %; • зв’язок, комп’ютери, електроніка — 15,5 %; • фінансові послуги — 6,3 %. Ризиковий капітал надається найчастіше двом категоріям малих фірм — тим, які викуплені у власників (їх називають «бай-аут»), і новим фірмам, заснованим співробітниками відомих наукоміст-ких корпорацій, націлених на реалізацію нових ідей і розробок («спін-оф»). Найважливішою ознакою, за якою класифікуються венчурні фірми, є вид спеціалізації (товарна, ресурсна, техноло-гічна); ступінь охоплення стадій інноваційного циклу «дослі-дження — упровадження» тощо. Малі венчурні фірми не випадково є головним об’єктом ризикового капіталу. Саме ці фірми дали путівку в життя таким винаходам, як електрографія, вакуумні лампи, кольоровий фотопапір, мікропроцесор, персональний комп’ютер. Статистика показує, що «бать¬ками» більш як 60 % великих нововведень ХХ ст. є венчурні фірми. Сучасні венчурні фірми — це гнучкі і мобільні структури, що характеризуються надзвичайно високою активністю, зумовленою залученням висококваліфікованих, талановитих спеціалістів і ство¬ренням відповідних стимулів для винахідницької діяльності. В Україні тільки народжується повноцінна індустрія венчур-ного капіталу. Потенційно великі банки можуть відігравати знач-ну роль у венчурному фінансуванні. Проте вони нині занепокоєні не стільки пошуком ризикових проектів, скільки забезпеченням повернення кредитів. Успішне функціонування малого інноваційного бізнесу можливе тільки за сприятливої інноваційної політики держави. В США, наприклад, для малих інноваційних структур установлено систему різноманітних пільг. В Україні прийнято багато законодавчих актів відносно інноваційної діяльності. Поки що у більшості українських підприємств внутрішніх ресурсів для фінансування інноваційних проектів не вистачає і тому завжди йдеться про залучення коштів із зовнішніх джерел. Позичкові інвестиційні ресурси в сучасних умовах використовують для фінансування проектів з низьким рівнем ризику та чітко визначеними шляхами успішної реалізації проекту. Комерційні банки не зацікавлені у фінансуванні інноваційної діяльності, бо вона потребує не коротко-, а довготермінового кредитування (більше одного року), а в сучасних умовах банки не мають наміру ризикувати. Крім того, ще й досі не існує доско-налої системи відбору ефективних конкурентоспроможних інно-ваційних проектів, не вжито заходів щодо стимулювання участі банків в інноваційному процесі. Тому навіть серед комерційних банків, які відповідно до назви причетні до інноваційної діяльно-сті (наприклад, Укрінбанк, «Авуар», Інкомбанк тощо), укладень в інноваційну діяльність практично немає. З усіх комерційних банків України інноваційну діяльність в обмежених сумах кредитує тільки Промінвестбанк, але йдеться про спільне з закордонними банками інвестування великих проектів. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України в 1992 р. бу-ло створено Державний інноваційний фонд на виконання Закону України «Про основи державної політики у сфері науки і науко-во-технічної діяльності». Завдання Держіннофонду — здійснювати інвестиційну, фі-нансову та матеріально-технічну підтримку заходів, спрямованих на впровадження науково-технічних розробок, новітніх технологій у виробництво, технічне його переоснащення, освоєння випуску імпортозамінної та конкурентоспроможної продукції. Джерелом формування Державного інноваційного фонду і галузевих інноваційних фондів були відрахування в розмірі 1 % від обсягу реалізації робіт (послуг) чи валового доходу підприємств. Фінансування інноваційних проектів здійснювалося за умов надання фірмами бізнес-планів інноваційних проектів та позитивних висновків державних експертиз, які являють собою комплексний фінансовий аналіз проектів. Інноваційні кредити надавались під-приємству-заявнику у вигляді безвідсоткової цільової інновацій-ної позики терміном від півтора до п’яти років, інвестиційного вкладу або лізингу. З початку діяльності Фонду (1993 р.) було профінансовано 1852 проекти на загальну суму 698 млн грн. У 1999 р. за рахунок Держіннофонду фінансувались іннова-ційні проекти 3,2 % підприємств (37,512 млн грн) в основному машинобудування, харчової, оборонної, медичної галузей, про-мисловості будівельних матеріалів. За результатами діяльності в 1999 р. до Держіннофонду на-дійшло 682,6 млн грн, або 73,9 % планових надходжень, зросла заборгованість за наданими кредитами, не виконано завдання на цей рік щодо повернення інноваційних позик (із запланованих 86,7 млн грн фактично надійшло 19,5 млн грн). З 1998 р. кошти Державного інноваційного фонду стали стабільним джерелом вирішення питань фінансування за зобов’язаннями Державного бюджету. 3 грудня 1999 р. Держіннофонд було ліквідовано і його правонаступницею стала Державна інноваційна компанія. З 1 червня 2000 р. відрахування інноваційного збору в розмірі 1 % переходять до розряду бюджетних платежів (з метою забез-печення дефіциту бюджету). Спочатку кошти надходили до бю-джету, а потім — на фінансування державних інноваційних про-грам. У законопроекті бюджету на 2001 р. статтю «відрахування до інноваційного фонду» було скасовано [57]. Отже, основними чинниками, які обмежують розвиток венчу-р¬ного бізнесу на Україні, є: дефіцит фінансових ресурсів, відсут-ність чіткої інноваційної політики держави, економічна нестабі-ль¬ність, відсутність економічної зацікавленості господарських суб’єктів у нових розробках, інноваціях, відсутність конкуренції науково-технічної продукції на внутрішньому ринку. 10.8. Науково-технічна кооперація. Стратегічні альянси Починаючи з 70—80-х років, у технічно розвинених країнах стали активно поширюватись різні форми спільного проведення науково-дослідних робіт, які перш за все спрямовані на забезпе-чення великих технологічних проривів. Вирішення таких завдань потребує виконання складних програм НДДКР, значних фінансо-вих, матеріально-технічних і людських ресурсів. Виникла міжфі-р¬мова науково-технічна кооперація в інноваційних процесах. Це тривалі об’єднання фірм різних розмірів між собою і/або з уні-верситетами на основі угоди про спільне
Вы читаете Інноваційний менеджмент
