О, полякам як всипали було в двадцятому році, то вони без пам яті тікали. А які, знаєте, інтересні розмови вони вели між собою тоді!

Стоять вони ото в нашому селі, наладились тікати далі, поглядають весь час на шлях та й балакають:

— Ото большевик незносне чолов'єк, то ж но помисліць — сам голе, босе, карабін на мотузку, а так цясно біє!

А другий йому:

— Е, проше пана, уцекали ми без болота і рови, же би зостаться здрови, а терас тшеба уцекаць через гори і доли, ліш би не зостацься без глови!

* * *

Коли з червоними воювали поляки, то все сміялись і говорили:

— Пий, пан, млєко, єщо большовицьке войсько далеко.

Коли більшовицьке військо підійшло, то Пілсудський скомандував:

— Панове, по конях!

А один стоїть та й каже:

— А у мене кобила!

— Кобила не кобила, а команда єдна била! Тікай, пан, пшисько, бо большевік близько!

А коли прийшли червоні, то тікали поляки і піші, і конні.

Тоді подає пан Пілсудський команду:

— Ховайсь, пан, за демба!

А їх і за дубом спіймали та чортів так дали, що аж до самої Варшави тікали.

ЯК НАША НЮРКА ТЕЛЯТ ШУКАЛА

В партизанському загоні Альохіна була з нами і Нюрка Койда, сирота. Така маленька, шустра, як метелик.

Коли ми відступали, Нюрку оставили тут, у Кахівці, на дозори. Вона побула днів три і переправилась до нас у Берислав. Приїхала, розказала, що де і як. В боях була завжди з нами.

А під Забір'ям (ще на Київщині) білі стояли за лісом. Треба було дізнатись про їхні сили. Кого ж послати на розвідку? Нюрку. Переоділи її у дрантя, торбу через плече повісили, чубик білий висмукнули з-під хустки, щоб прикрив її бистрі очі, і послали в ліс «телят шукати».

Не було Нюрки довго. Думали, що вже піймалась.

Коли це надвечір щось гуркотить. Дивимось, наша Нюрка мчить у повній бойовій готовності: кулеметна тачанка, на тачанці Нюрка в обнимку з кулеметом, а одною рукою розвіває своєю хусткою й співає: «Мы смело в бой пойдем...»

Не встигла тачанка зупинитись, як ми всі схопили Нюрку на «ура». Підкидаємо, а вона кричить:

— Та спідницю, ідоли, не порвіть!

Хлопці регочуть. Нюрка сміється.

— Ну, а як же це ти відвоювала «максимку»?

— Еге, як?! Відвоювала! Іду я ото лісом, попід кущі заглядаю та мурчу собі під ніс: «А стонадцять чортів, прокляті телята!» (ніби я телят шукаю). Іду, іду — та прямо на тачанку оцю. А біля неї аж троє «телят».

— Стой!

Я й стала, як укопана, та очима кліпаю.

— Чого тут лазиш?

— Та я, дядьку, телят шукаю.

Чую один каже: “Задержать!», а другий: «Та на кой чорт, щеня зінське!» Та як скомандують:

— Ступай за телятами!

Я тоді сміливіше приступаю, роздивляюсь оцю цяцьку, вроді — зроду не бачила. Роздивляюсь, обмацую, а сама слухаю, що вони між собою говорять. А вони й не підозрівають, як самі карти мені й одкрили. Як я вже все вивідала, думаю: «А ну, дай візьму їх «на пушку».

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату