— Атож, — кивнула Івін. — І дуже добре, що це не так.
Розділ XV
Золота клітка
У ніч із третього на четверте гедрева крижании півні- чнии вітер приніс із Океану Туагар важкі хмари, і на ранок увесь Ханґован опинився в сніговому полоні. Почалася зима — яка на більшіи частині Лахліну триває чотири довгі місяці, маиже півроку. На тлі завалених кучугурами снігу вулиць та площ міста видавалося мало не знущанням твердження абрадського календаря, що зараз лише середина осені. Цеи календар було розроблено на Ініс Шінані, він ідеально відповідав тамтешньому кліматові — три літні місяці и по два для осені, зими та весни. Загалом, він годився і для всього Абраду — від південного Ан Каваху, де слово „зима“ означало лише холоднішу, ніж інші, пору року, і аж до Івидону з Алпаином, яких узимку зігрівала тепла західна течія з Океану Івирид. Не влаштовував такии календар хіба що мешканців Финніру та північнихраионів Тір н-Ґалу з Ке- редіґоном. А для Лахліну взагалі слід було б вигадати щось інше, наприклад, забрати місяць у літа и віддати иого зимі, проте в жодного з лахлінських королів ніяк не доходили до цього руки. Ім усім вистачало и інших турбот.
Імар аб Ґалвин, чотирнадцятии король Лахліну з роду О’Тигелвах, шістдесят сьомии за ліком правитель острова, також не мав наміру заиматися реформою календаря. Щільно запнувши підшиту хутром мантію, він стояв біля вкритого памороззю вікна и спостерігав за роботою слуг, що прибирали сніг з двірської площі Каир Ґвалхалу — палацу лахлінських королів. Ледве стримуючи тремтіння від холоду, думав про те, що їм, мабуть, тепліше, ніж иому, бо вони працюють і від цього зігріваються. Навіть трохи заздрив їм, хоча и розумів, що иого заздрість безглузда. Порівняно з холодом у тих комірчинах, де мешкала палацова обслуга, в королівських покоях, можна сказати, панувала справжнісінька спека.
Імар відвернувся від вікна и люто зиркнув на нещодавно розпалении камін. Усе иого тепло негаино поглинали холодні та вогкі стіни, цеи клятии кабінет ніколи не прогрівався, і всеньку зиму тут доводилося сидіти загорненим у хутро. Не набагато краще було і в решті приміщень, навіть у королівськіи спальні. Сьогодні Імар прокинувся ще вдосвіта і вже не зміг заснути. Понад годину лежав у ліжку, ловив дрижаки і впивався крамольними мріями про те, як було б добре мати при дворі бодаи одного чаклуна, щоб тои своїми чарами захищав палац від суворої зими.
Тридцятирічнии король уже давно розгубив свою дитячу віру в праведність лахлінського способу життя, а після втрати дружини, що вмерла п’ять років тому від запалення легенів, узагалі проинявся лютою ненавистю до своїх підданих, які з віслючою впертістю дотримувалися дурних заповітів, залишених їм у спадок від так званих Перших Святих. Сам Імар вважав батьків-засновників лахлінської держави боягузами та дезертирами, котрі, замість скористатися унікальними умовами острова, щоб перетворити иого на надіинии плацдарм для боротьби з нечистю, просто сховалися тут від усіх небезпек і для виправдання своєї легкодухості вигадали казочку про Дивове благословення, що буцімто зіишло на Лахлін завдяки їхнім молитвам.
Пролунав стукіт у двері, а вже наступної секунди, не чекаючи дозволу, до кабінету прошмигнув низенькии мир- шавии чоловік років п’ятдесяти, у багряніи сутані и такого ж кольору п’ятикутніи шапці. Він уклонився Імарові, але зробив це підкреслено неохоче, всім своїм виглядом демонструючи, що не звик схиляти голову ні перед ким — за винятком, певна річ, Великого Дива.
А ще торік Аивар аб Фердох з неабияким завзяттям відбивав поклони і королю, і членам королівської родини, і своєму попередникові, Деванові аб Ґринові. Тоді він був лише одним із шістдесяти восьми членів Поборчої Ради, до того ж обіимав там досить скромну посаду. Його обрання верховним поборником Святої Віри и головним проповідником Істинного Слова Дивового стало для Імара несподіванкою — причому несподіванкою вкраи неприємною. Імарів дід, король Лавраин, навчав онука, що циніки та лицеміри, на зразок Девана аб Ґрина, хоч і гидкі через свою безпринципність, зате зручні та надшні, бо ними легко керувати — у кожного завжди знайдуться досить сериозні гріхи, щоб зробити иого вразливим і поступливим. Наипомітнішим із таких гріхів покіиного лорда Девана було злісне недотримання обов’язкової для всіх поборників обітниці цнотливості; власне, він і помер в одному з ханґованських борделів, переоцінивши витривалість свого старечого серця.
Зате Аивар аб Фердох гріхів за собою не мав. Він був ревним фанатиком, так само вимогливим до себе, як і до всіх інших, а єдине, що иому можна було поставити на карб, то це погорда, з якою він сприиняв свіи стрімкии кар’єрнии стрибок. Ставши другою, після короля, людиною на Лахліні (а за деякими ознаками, навіть першою], лорд Аивар розцінив це, як милість Небес, і поводився так зухвало, ніби верховним поборником иого призначив сам Див. Працювати з ним було просто нестерпно. Імар радше погодився б мати справу з десятком таких негідників, як Деван аб Ґрин, аніж з одним Аиваром аб Фердохом.
— Ваша величносте,— промовив верховнии поборник, — я прибув на ваш виклик.
Насправді Імар иого не викликав. Аивар аб Фердох приходив до нього щоранку и приносив на підпис цілу пачку документів. Вірніше, документи приносив не він сам, за ним їх ніс помічник, що зараз стояв на порозі королівського кабінету и переступав з ноги на ногу, не наважуючись увіити, як иого начальник, без дозволу. Імар ствердно кивнув иому, помічник нарешті ввшшов, поклав грубеньку теку на краи письмового столу, а потім, уклоняючись, позадкував до виходу и зачинив за собою двері.
Імар привільно розсівся в широкому м’якому кріслі і з деякою зловтіхою став спостерігати, як коротун Аивар аб Фердох вибирається на сидіння високого стільця, звідки иого ноги не діставали до підлоги. Ще на початку цього року Імар наказав прибрати зі свого кабінету всі стільці, що пасували до зросту нового верховного поборника. Кілька разів лорд Аивар надсилав поперед себе лакея з підставкою для ніг, проте иого, за королівським наказом, щоразу перехоплювала варта. Ходити ж по палацу в супроводі слуги з підставкою Аивар аб Фердох визнав нижчим своєї гідності, тому мусив примиритися з цією незручністю.
Вмостившись на стільці, верховнии поборник розкрив теку и почав передавати королю документи, супроводжуючи їх докладними коментарями. Формально, до повноважень поборників належали лише питання чистоти віри і боротьби з чаклунством та відьомством, але на практиці це призводило до маиже тотального контролю над усіма сферами державного управління. Зокрема, над фінансами — нібито для того, щоб уберегти королівську скарбницю від підробного чаклунського золота. Над торгівлею — щоб перешкоджати поширенню будь- яких товарів, виготовлених із застосуванням маґії. Над зв’язками з іншими країнами — адже всі вони перебували під владою чаклунів та відьом, а тамтешнє населення сповідувало єретичні віровчення. Також поборники мали великии вплив на охорону порядку та систему правосуддя, а чи не єдиною інституцією, яка вперто відмовлялась коритися їм, була армія і, особливо, флот. Віиськові офіцери — усі, за рідкісним винятком, представники шляхти, — бачили своїм головним командиром лише короля і не бажали виконувати накази вискочнів-
