просто- людців у багряних рясах.

Мабуть, саме в армшському середовищі Імар мав наи- більше однодумців, проте вони старанно приховували свої погляди, отож відрізнити офіцерів, які вважали лахлін- ськии шлях хибним, від тих, що просто ненавиділи поборників, було неможливо. А наиприкріше полягало в тому, що досі ніхто — ні з армії, ні з цивільної знаті, — не відкрився Імарові, хоч иого вільнодумство не було великим секретом. Упродовж останніх років у вищих колах подеикували, що після жінчиної смерті їхніи король втратив віру, щоправда, жодна жива душа не здогадувалася, як глибоко він загруз у трясовині єресі. Якби поборники бодаи запідозри- ли, що Імар не просто сумнівається в істинності Святої Віри, а вже давно зрікся її, иого б не врятував навіть коро- лівськии сан. Звичаино, вони б не наважилися офіцшно висувати проти нього звинувачення, це могло призвести до непередбачуваних наслідків, але напевно подбали б про те, щоб у результаті якогось нещасного випадку або внаслідок раптової хвороби трон чимшвидше звільнився для Імаро- вого дядька Броґана. Хоча, треба зазначити, принц Броґан аб Лавраин не влаштовував вище керівництво поборників ще більше, ніж Імар. Він був надзвичаино побожною людиною, що в поєднанні з діяльною натурою и неабиякою харизмою лідера робило иого небезпечним суперником як для Аивара аб Фердоха, так і для всієї Поборчої Ради. Вони боялися иого впливовості та популярності, а Імар ненавидів свого дядька всіма фібрами душі.

Тека перед верховним поборником поступово порожніла, а натомість зростала висота стосу паперів ліворуч від короля. Після ознаиомлення з урядовими постановами та проектами указів він здебільшого підписував їх і лише деякі відхиляв або повертав на доопрацювання, вказавши свої зауваження. Хаи і дуже неохоче, але Імар таки визнавав, що з державними справами лорд Аивар порається набагато краще, ніж це робив покшнии Деван аб Ґрин, і за рік иого керівництва урядом стан лахлінської економіки трохи поліпшився, хоч і залишався хронічно важким — утім, легким життя на Лахліні не було ніколи.

Нарешті діишло до клопотань про помилування, і ті з них, що стосувалися людеи, обвинувачених у єресі та потуранні чаклунству, Імар читав особливо уважно. Слідчі поборників дуже неохоче відпускати затриманих за відсутністю доказів провини, а Трибунали Святої Віри за останні чотириста років узагалі жодного разу не виносили виправдувальних вироків. У випадках, коли підсудних з тих або інших причин вирішували випустити на свободу, було заведено вдаватися до королівської амністії. На жаль, у питаннях, пов’язаних зі злочинами проти віри, Імар міг скористатися своїм правом помилування лише за поданням верхов- ного поборника, тому був безсилии допомогти справжнім єретикам — таким, як Колім аб Тидир, безмаєтнии шляхтич із Бланаха.

Навесні минулого року цеи юнак на п’яну голову побився з сином одного впливового тамтешнього вельможі, і обставини склалися так невдало, що тои татків синок від побоїв помер. Колім розумів, що вельможа не подарує иому синової смерті, проте не хотів скінчити своє життя так безславно — на одніи шибениці з розбшниками та вуличними злодюжками. Вочевидь, він вирішив піти красиво, за серио- зну справу, тому на суді зробив заяву, що причиною сварки, яка зрештою призвела до бшки, стала розбіжність у ре- ліґіиних поглядах. Мовляв, иого опонент стверджував, що свого часу Китраил був одним з диннеші, але повстав проти свого Творця, за що Великии Див скинув иого з Небес у вічну пітьму Ан Нувіну; а насправді ж, як добре відомо всім розумним людям, Китраил є лише локальним уособленням Абсолютного Зла, і иого влада не простягається за межі Нового Світу.

Зачувши цю єресь — і не просту єресь, а відьомську єресь, — налякании суддя негаино припинив розгляд справи, а за годину прибули поборники и забрали Коліма аб Тидира до місцевого Палацу Святої Віри, у підземеллі якого була в’язниця, призначена для утримання запеклих грішників. Згодом вони гірко пошкодували, що не дозволили стратити юнака за звичаине вбивство. Колім використав проти них їхнє ж власне правило, яке вимагало спершу розтлумачити єретику всю хибність иого поглядів, щоб дати иому можливість розкаятись і перед сходженням на вогнище знову навернутися до Святої Віри. Як виявилося, він не просто повторив при нагоді тезу, яку піддавали анафемі не лише лахлінські проповідники, а и усі абрадські духівники. Дев’ятнадцятирічнии Колім аб Тидир відмінно орієнтувався в ціи темі і впродовж десяти місяців вів тривалі диспути зі слідчими, час від часу ніби и погоджувався з їхніми аргументами, але замість уже спростованих висував нові єретичні тези — і все починалося спочатку.

Імар пильно стежив за перебігом цього процесу, навіть надіслав до Бланаха свого представника і мало не щодня отримував від нього депеші з протоколами дізнання. Через таку увагу з боку короля поборники не могли відступити від правил і завершити слідство дочасно. А тишком- нишком убити такого надокучливого обвинуваченого їм не дозволяла гордість — адже цим самим вони б визнали свою поразку. Та врешті-решт Колімові забракло сил на подальше протистояння, наприкінці літа він відмовився продовжувати дискусію і, водночас, відмовився від каяття та навернення до Святої Віри. А потім вогонь поглинув мужнього хлопця, що не захотів помирати вбивцею и обрав для себе терновии вінок мученика. Єдине, що Імар міг зробити для Коліма, це захистити від переслідування иого рідних — дарма що юнак ще чотири роки тому пішов від батьків, поборники все одно мали намір притягти їх до відповідальності за сприяння єретикові.

Отож Імарові залишалося шукати вільнодумців серед амністованих. Проте поборники були надто жадібні, вони не випускали зі своїх лабетів жодну жертву, щодо якої мали наименшу підозру. Так і сьогодні, перелік щасливців, яким поталанило обштися легким переляком, був типовии. Сільська повитуха, що не вберегла дитину. Згорьовані батьки зопалу звинуватили її в чаклунстві, а потім схаменулись і на суді вже не були такими категоричними. Трибунал постановив, що повитуха просто недбало помолилася перед пологами, и засудив її до семи років каторжних робіт. А оскільки на каторзі від старої жінки не було б ніякої користі, її пропонували помилувати. Далі ишов чоловік, на якого доніс ріднии син, буцім тои чистив зуби чаклунським порошком. Насправді ж сталося непорозуміння — порошок був звичаинии креидянии, просто мав якусь домішку, що надавала иому ледь помітного бірюзового відтінку. Студент єдиного на Лахліні Ханґованського Університету, звинува- чении своїм викладачем у єресі. Як виявилося, професор домагався хлопця, а після рішучої відмови поквапився написати наклеп, поки тои першии не побіг на нього доносити. Професора стратили за мужеложство... Власниця крамниці, що нібито продавала тухле („зурочене“] м’ясо. Ії банально переплутали з іншою крамаркою. Двадцятитрирі- чнии молодик, що звабив дівчину, але не захотів одружитися з нею. Скривджена дівчина поскаржилася поборникам, що він заморочив ї и голову чарами. До резолюції про помилування Імар додав вимогу, щоб молодик одружився зі звабленою дівчиною — вони були одне одного варті.

А от остання справа була незвичаиною. Це стало зрозуміло вже із зосередженого виразу обличчя Аивара аб Фердоха, коли тои мовчки, без будь-яких пояснень, передав Імарові клопотання, де мовилося про двох дівиць — Мар- вен, одинадцяти років, і Ґраине, дев’яти років, дочок Кин- наха аб Еига, теслі з Дервеґа. Учора ввечері, на своєму таємному засіданні, Наивищии Трибунал Святої Віри засудив їх до страти на вогнищі за зв’язок із відьмою Шаиною вер Брі та відьмаком Бренаном аб Ґрифидом. Верховнии поборник просив короля замінити це покарання на довічні каторжні роботи.

Дочитавши текст клопотання, Імар не зміг стриматися. Кожен присуд бісових Трибуналів триклятої Святої Віри викликав у нього затамовании гнів, але порівняно з цією справою, всі попередні видавалися мало не взірцем милосердя.

— Та ви просто з глузду з’їхали, лорде Аиваре! — обурено вигукнув він. — Невже вам бракує тих несусвітніх дурниць, що їх наші піддані охоче всмоктують із пальця? Вирішили вигадати щось таке гостреньке, аж переперчене! І якому це розумнику наверзлося звинуватити двох малих дівчат, ще дітеи, у зв’язках із відьмою? Так вам і цього здалося замало — приплели и відьмака! Останніи з них жив на світі казна-коли, та наш народ довірливии, проковтне и не вдавиться. Але ж і міру треба знати! І в серці мати бодаи крихту чогось людського, бо лише цілковитии нелюд, бездушне чудовисько, може вважати милістю заміну смертної кари на довічну каторгу.

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату
×