З повагою до вас.
З братерською любов’ю до Ейгана, Айрен та Кілана.
А Марвен і Ґрайне перекажіть, що я їх міцно цілую.
Ваш небіж Бренан.
І ще одне. Ви могли подумати, що я наразив вас на смертельну небезпеку вже тим, що надіслав цього листа. Заспокойтеся. Леді Моркадес, що зголосилася допомогти мені, усе передбачила. Моряк, з яким уже домовлено, знає тільки те, що має передати листа. Він кожного рейсу відвозить листи від кередіґонських лахлінців до їхніх родичів у Дервезі, і цей для нього нічим не відрізнятиметься від решти. А сам лист леді Моркадес особливим чином зачарує на мій родинний зв’язок із вами. Я й сам гаразд не розумію, яким чином, просто тутешня відьма, леді Елайн, узяла краплину моєї крові, дослідила її й надіслала леді Моркадес її формулу — щось на зразок детального опису. Якщо конверт розкриє хтось сторонній, на аркушах з’явиться інший текст, також написаний мною. Там я розповідаю, що добре влаштувався, гарно заробляю, познайомився з чудовою дівчиною, і все таке інше, про що може писати звичайний хлопець мого віку. Коли так станеться, що портові наглядачі обшукають моряка і прочитають мого листа (для них він буде цілком невинного змісту), то вам це нітрохи не зашкодить, а нам просто доведеться повторити спробу.
На цьому закінчую. Дуже сподіваюся, що ви зробите все, як я написав. Якщо не задля себе, то задля ваших дітей.
Щасти вам!
Б. Ґ.
„А таки ні,“— змінив свою думку Імар. — „Відьмак ні в чому не винен, він намагався все передбачити. І леді Моркадес не могла помилитися з чарами — бо яка ж тоді вона відьма. Схоже, дядько з тіткою були такі дурні, що не послухалися племінника и побігли з каяттям до поборників. Хоча не виключено, що поборники нагодилися до них з обшуком
відразу після отримання листа...“
Утім, останнє було малоИмовірно. На Абраді, особливо в Кередіґоні, мешкало чимало лахлінців, час від часу вони листувалися з родичами, а оскільки Лахлін не укладав домов- леностеи з абрадськими сусідами про співпрацю поштових служб, то роль листонош виконували моряки, які на цьому непогано підробляли. Інколи наглядачі затримували їх у порту, розкривали та читали листи, але робили це нечасто, зазвичаи просто обмацували конверти и переконувалися, що там немає нічого, крім паперу. І вже тим більше не було сенсу влаштовувати обшуки в оселях усіх лахлінців, що мали родичів по тои бік Кередіґонського моря. Певна річ, вони перебували на особливому рахунку в поборників, проте пильну увагу привертали лише ті, хто регулярно отримував листи з Абраду.
Імар узяв зі стола дзвоник, калатнув у нього і до появи секретаря встиг написати на клапті паперу кілька слів. Передав цю цидулку секретареві, тои уклонився и виишов, а Імар неквапно зібрав докупи пом’яті аркуші. Верховнии поборник, вочевидь, уже втомився здригатися від кожного доторку короля до „опоганеного“ паперу і тепер лише докірливо дивився на нього, всім своїм виглядом демонструючи осуд за таку легковажність.
А Імар із сумом думав про Киннаха аб Еига та Лінед бан Киннах, які з дурості та впертості прирекли на смерть не лише себе, а и усіх своїх дітеи — та ще, мабуть, і невістку. А це помилування для менших двох дочок — інакше, як знущальним, він назвати иого не міг,— було ще гіршою карою, ніж страта на вогнищі. На каторзі бідолашних дівчат щодня ґвалтуватимуть і наглядачі, і в’язні! Як довго вони протримаються? Скільки триватиме ця жахлива аґонія, поки смерть зглянеться на них і забере в свої рятівні обіими?...
Марвен і Ґраине... Меншу звали так само, як Імарову дружину, що теж стала жертвою нелюдських лахлінських порядків та дурості родичів. Її могли б урятувати абрадські ліки, і за великого бажання їх можна було роздобути. Проте саме тоді Імар перебував на півдні країни, а в столиці порядкував дядько Броґан, якии, зачувши таку пропозицію від головного медика, відразу взяв иого під арешт і виставив біля королевиних покоїв посилену охорону, щоб ніхто іншии не надумав нишком пронести їи „нечестиве зілля“. А коли Імар повернувся до Ханґована, було вже запізно. Королева Ґраине вмерла ще до свого двадцятиріччя, не залишивши чоловікові ні сина, ні дочки.
Відтоді минуло понад п’ять років, а біль досі не вщух. Щоправда, останнім часом иому дедалі дужче подобалася юна Елвен вер Каилем, двоюрідна сестра иого покшної дружини, але Імар усіма силами боровся зі своїми почуттями, прагнув задушити їх у самому зародку. Він не збирався знову одружуватись і заводити дітеи, приречених на життя в цьому пеклі, що називалося Лахліном.
— Коли ви арештували цих людеи?— запитав Імар у Аивара аб Фердоха.
— П’ятого монфовіра, ваша величносте. А вже наступного дня всіх вісьмох посадовили на тюремнии корабель і доправили з Дервеґа до Ханґована.
— Вісьмох? Отже, ви схопили и невістку?
