— Раніше мене ніколи не просили про часткове помилування засуджених за злочини проти віри. Завжди пропонувалося лише повне звільнення від покарання.
Коли Дивлін аб Ґалховар читав текст клопотання, Іма- рові здалося, що иого очі на мить гнівно зблиснули. Чи, може, це була просто гра світла та тіні.
— Це справді досить незвично, государю, — сказав міністр, поклавши документ на краи столу. — Проте я не вбачаю тут нічого неправомірного. І ви, і ваші попередники неодноразово дарували часткове помилування у кримінальних справах, пом’якшуючи покарання. Жоден закон не забороняє так само вчинити и щодо засуджених за злочини проти віри.
Аивар аб Фердох помітно розслабився. „Зарано раді- єш,“— подумав Імар. Він якраз і чекав, що лорд Дивлін обґрунтує правомірність такого клопотання, пославшись на прецедент із кримінального права.
— У цих випадках, — промовив король, ретельно добираючи слова,— я міг на свіи розсуд визначати ступінь пом’якшення вироку. А нова міра покарання, що пропонувалася в клопотанні, мала лише рекомендацшнии характер. Інколи я взагалі скасовував вирок і дарував повне помилування. Тому прошу вас, лорде Дивліне, надати мені висновок, чи поширюється така рекомендацшність на справи, пов’язані зі злочинами проти віри.
— Безумовно, поширюється, государю, — відповів Дивлін аб Ґалховар твердо і впевнено. — Порядок помилування засуджених за кримінальні злочини та злочини проти віри визначається однією статтею закону, різниця полягає лише в переліку суб’єктів подання таких клопотань. Тому численні випадки, коли ви та ваші попередники на власнии розсуд змінювали пропоновану міру покарання для кримінальних злочинців, можна застосувати, як прецедент, і до злочинів проти віри. Сам акт клопотання означає, що засудженого передають на милість короля. Якщо ваша воля, я негаино підготую письмовии висновок з належними посиланнями на закони.
— Дякую, лорде Дивліне, — кивнув Імар. — Чекатиму на ваш висновок.
Міністр уклонився и виишов з кабінету, навіть не глянувши на верховного поборника, якии сидів на своєму високому стільці весь побуряковілии, приголомшении таким несподіваним розвитком подіи.
— Ваша величносте.— заговорив був він, але король урвав иого.
— Зачекайте, лорде Аиваре. Я зараз.
їмар поклав перед собою клопотання, взяв із чорнильниці перо і став писати:
Дарувати повне помилування з огляду на юний вік і пов’язану з цим неспроможність розгадати пекельну сутність відьмака Бренана аб Ґрифида.
Разом з тим, враховуючи тривале спілкування Марвен вер Киннах і Ґрайне вер Киннах з вищезгаданим відьмаком, що не могло не заплямувати їхні дитячі душі, постановляємо позбавити обох дівиць права проживати на благословенній лахлінській землі і прирікаємо їх на довічне вигнання за межі Королівства Лахлін.
Імар, король.
Закінчивши, він не відмовив собі в задоволенні прочитати резолюцію вголос, після чого вкрадливо, з удаваною лагідністю запитав:
— Маєте якісь зауваження, лорде Аиваре?
— Ні, государю,— пересиливши себе, відповів верхов- нии поборник. Він мав час усвідомити, що сам загнав себе в пастку, і тепер мусив скоритися обставинам.
— Це добре, — задоволено кивнув їмар. — Мені було б прикро, якби ви намагалися заперечувати. Перешкоджання королівському правосуддю — надзвичаино тяжкии злочин, і надто ж нелогічно це виглядало б після того, як ви самі передали дівчат до моїх рук. Невдовзі я надішлю до Палацу Святої Віри людеи, які заберуть їх і подбають про те, щоб вони чимшвидше залишили нашу благословенну землю. Сподіваюся, з боку ваших підлеглих не виникне жодних заперечень, а дівчата будуть цілими и неушкодженими... Я дуже на це сподіваюся, бо нехтування королівською волею — також тяжкии злочин, за якии карають на смерть.
— Я розумію, ваша величносте,— хрипко мовив Аивар аб Фердох.
Його обличчя, яке ще хвилину тому було густо-червоним від обурення, тепер стало сірувато-блідим. Проте Імар не обманювався — це не від страху, а від гніву. Поборники аж навісніли, коли їм хтось суперечив, навіть король. І особливо король — бо лише він один мав змогу на рівних протистояти їм. За чотирнадцять з гаком сторіч, що минули від часу заснування Конґреґації, було чимало конфліктів між королівською владою та поборниками. Здебільшого вони обмежувалися затяжною підкилимною боротьбою, але іноді набували гострих форм і завершувались або передчасною смертю короля, або тим, що він підминав під себе Конґреґацію, встановивши контроль над Поборчою Радою і всадовивши в крісло верховного поборника слухняну маріонетку. Однак це вдавалося лише королям, що мали підтримку більшості рядових поборників, а отже, були ревними фанатиками — чи просто вдавали із себе таких. Іма- рові вже пізно було прикидатися апологетом Святої Віри, за ним міцно закріпилася репутація вільнодумця, якої він не позбудеться до кінця свого життя. Можливо,
