— Тепер ясно, — сказала Еирін. — Я и раніше знала, що на Тір Мінегані мешкають чаклунки, а в Абервені є навіть школа для дівчат із чаклунським хистом. Проте досі не могла зрозуміти, навіщо вам це потрібно. А коли запитала в маистра Іґана, нашого чаклуна, то він мені сказав, що ви робите так на зло чаклунам, а чаклунок використовуєте як особисту прислугу.
Шаина тихенько, але від душі розсміялася.
— Повір, ми не такі пихаті дурепи, щоб брати собі за покоївок чаклунок. Вони не служниці, а наші помічники.
— Отже, маистер Іґан збрехав?
— Я так не думаю. Мабуть, він сам щиро в це вірить. Багато чоловіків-чаклунів не люблять відьом і засуджують тихчаклунок, що співпрацюють із нами. Вочевидь, ваш маистер Іґан саме з таких чаклунів. Він навіть не приишов привітати мене, коли я приїхала, хоча цього и вимагали елементарні правила ввічливості.
— Зараз иого немає в замку, — пояснила Еирін. — Учора він поїхав на день у Бентраи, сусіднє містечко, де мешкає иого рідня. Надвечір має повернутися.
— То он воно що, — кивнула Шаина. — Виходить, я поквапилася з висновками.
— Маистер Іґан дивна людина,— промовила Фінне- ла. — Служить тут уже тридцять з гаком років, за цеи час завів дружину, дітеи, але так і не забрав їх до Кардуґала. Скільки себе пам’ятаю, лише два чи три рази на місяць відвідує їх у Бентраї.
— Чоловіки-чаклуни всі такі. За натурою своєю самотні вовки. Навіть ті з них, що одружені, все одно воліють жити окремо від родини.
— А чаклунки?
— Вони не такі затяті самітниці, хоча заміж виходять далеко не всі. На світі мало чоловіків, ладних зв’язати своє життя з чаклункою. Звичаино, все було б інакше, якби хист до чарів передавався у спадок, тоді б чаклуни та чаклунки більше дбали про продовження роду.
— Дід Тирнан казав, — зауважила Еирін, — що в такому разі вся знать, і на Півночі, і на Півдні, давно б стала чаклунською.
— Мабуть, що так, — погодилась Шаина. — І один лише Див знає, добре це було б чи погано. Проте чаклунськии хист не успадковується, і жодної закономірності иого появи поки з’ясувати не вдалося. Тому більшості чоловіків- чаклунів баидуже, будуть у них діти чи ні, а чаклунки, хоч і прагнуть завести сім’ю, не завжди знаходять собі пару. Певна річ, це не стосується чаклунок знатного роду, а надто ж принцес — як от ти, Фіннело. У нас на Півночі до кожної з них шикується ціла черга претендентів. Будь-якии король, не кажучи вже про князів, мріє запопасти собі дружину або невістку з таким посагом.
— У нас на Півдні так само, — сказала Еирін. — Дядько Ріс просто не знає, що робити з пропозиціями, які сиплються на нього зусібіч. А нещодавно Ґвилім аб Кілан, король Літриму, запропонував одружити з Фіннелою свого наименшого сина Лавраса. Хоче влаштувати подвшне весілля — адже наприкінці літа иого дочка Ріаннон виходить заФіннелиного брата Лоґана. Проте дядько не поспішає погоджуватися, чекає на кращии варіант.
— Кращим за молодшого принца може бути лише стар- шии принц, — зауважила Шаина.
— Або король,— додала Еирін.— Падраиґ аб Міредах із Ферманаху. Нещодавно иому минуло шістнадцять, і ко- ролева-матір, Блодвен вер Феиґлім, зараз шукає для нього наречену.
— А я чула, що короля Падраиґа сватають до тебе.
— Ну.— завагалася Еирін.— Все було трохи інакше. Навесні, коли скінчилася жалоба за покшним королем Мі- редахом, міи батько зробив пропозицію леді Блодвен. Вона відповіла принциповою згодою, але висунула умову, щоб одночасно я виишла за Падраиґа. А для батька це було не- приинятно.
— Чому?
— Бо я наступниця престолу, і якби иого шлюб із леді Блодвен виявився бездітним, то леннірську корону успадкував би наш із Падраиґом старшии син. А батько и дід Тир- нан не для того так довго добивалися для Ленніру статусу королівства, щоб зрештою зробити иого провінцією Ферманаху.
— Розумію, — сказала Шаина. — Ти, либонь, шкодуєш про це? І справді, було б заманливо стати королевою такої великої країни, як Ферманах.
