Шокована Фіннела мовчки втупилась у Шаину. А Еирін вражено промовила:
— Милостивии Диве! Я ніколи про це не чула. І ніде не читала.
— Ми вже понад тисячу років цього не допускаємо. Свого часу наші попередниці вели суперечку, чи варто силою забирати дівчат у надто непоступливих батьків, чи краще кинути їх напризволяще. Зрештою ж, Іскра не щезає після смерті відьми, а знаходить собі нового носія. Проте перемогла точка зору, що ми не маємо права прирікати на смерть наших малих сестер через дурість їхніх батьків. Та и усі ті страшні історії, що буцімто ми вбиваємо дівчат, якщо їх нам не віддають, виникли аж ніяк не на порожньому місці. Вони гинули при неконтрольованому пробудженні Іскри, а зго- рьовані батьки звинувачували в усьому відьом. Коли ж було вирішено в разі потреби вдаватися до сили, то виявилося, що вистачає однієї погрози її застосування.
— І часто доводиться погрожувати? — запитала Еирін.
— Ні, лише в поодиноких випадках. Спершу ми випробовуємо делікатніші підходи, а відверті погрози притримуємо для наиупертіших батьків, на яких не діють жодні інші арґументи. І тоді, поставши перед вибором — або погодитися на наші умови, або ж доньку в них однаково заберуть, не давши нічого навзамін, — вони стають значно поступливішими. Але, як правило, до цього не доходить. Скажімо, мої батьки дуже не хотіли зі мною розлучатися, адже я була їхнім первістком. Та врешті-решт їх переконали, вони віддали мене під опіку сестер, а самі одержали у винагороду великии маєток у Ґвидонеді.
— Ти підтримуєш із ними стосунки?
Після деяких вагань, Шаина відповіла:
— Це важко назвати стосунками. Ми лише зрідка листуємося, і цим усе обмежується.
— Ґвидонед таки далеченько від Мінегану, — промовила Еирін, уявивши карту Північного Абраду. — Та невже вони ні разу не відвідали тебе?
— Поки мені не минуло тринадцяти, це було заборонено. А потім... Гадаю, на тои час вони вже змирилися з тим, що нас пов’язує тільки кров, а в усьому іншому ми чужі одне одному. — Шаина говорила про це безпристрасно і маиже недбало. — До того ж мої батьки зовсім не самотні. Після мене в них народилося ще п’ятеро дітеи, два сина і три доньки.
— І ти не хочеш зустрітися з ними?
— Чому ж, хочу. Просто ще не випадало нагоди. Лише взимку я закінчила навчання і склала іспити, а невдовзі старша сестра Аиліш вер Нів узяла мене з собою в поїздку західним узбережжям. У Ґулад Данані наші шляхи розі- ишлися — Аиліш подалась до Евраха и відпливла на кораблі на Ініс Лівенах, а я отримала від тилахморського герцо- ґа Довналааб Конховара запрошення погостювати в нього. У Тилахморі пробула чотири місяці, згодом збиралася вирушити на північ, у Ґвидонед, проте обставини склалися так, що довелося їхати на південь. А втім, я не шкодую, мені подобається подорожувати.
— Ти вже багато відвідала країн?
— Ті, що були на моєму шляху. Івидон, Коннахт, Катер- лах, Торфаин, Ґулад Данан, Румнах, шматочок Літриму — і, нарешті, ваш Леннір. В Іхелдироиді не була, бо не захотіла їхати через Двар Кевандір, а попливла на кораблі з Евраха до Конві.
— А от я б охоче побувала в горах, — сказала Еирін. — До речі, ті троє охоронців, що приїхали з тобою, це перевдягнені ґвардіиці Тір Мінегану?
— Ні, ми з сестрою Аиліш подорожували без супроводу. А цих трьох мені нав’язав герцоґ Довнал, довідавшись, що я вирушаю до Південного Абраду. Зрештою, він мав рацію: коли люди бачать на дорозі самотню молоду жінку, в них відразу виникає підозра, що вона відьма. Я ж до пори до часу не хотіла виказувати себе, тому погодилася на охоронців — і це було правильне рішення. Наступного разу, як поїду на Південь, неодмінно візьму наших ґвардшців.
— Маєш тут іще якісь справи?
— Поки не маю, та згодом, може, з’являться. А якщо ні, то все одно поїду — просто з цікавості. Як я вже казала, мені подобається подорожувати, я хочу об’їхати весь Абрад, від Ан Каваху до Алпаину, і побувати на всіх довколишніх островах. За винятком, певна річ, Лахліну.
— А це правда, — озвалася Фіннела, — що Лахлін проклятии, і на ньому не народжуються відьми?
— Він не проклятии, а
