Така незвична для вшськового відповідь, замість чіткого „ні“, могла свідчити лише про одне: він щось чув про ті події і дає це зрозуміти, але не наважується сказати „так“, поки не з’ясує, до чого хилить король.
— Ну, власне, це дуже давня історія, — вів далі їмар. — Вам досить знати, що я не хочу її повторення. Зате є люди, які своїми необдуманими вчинками можуть накликати ще більше лихо.
Він розповів леитенантові про народження на Лахліні відьомської двіині (не довелося навіть пояснювати, що це
таке], про відьмака Бренана аб Ґрифида, якии прожив тут шістнадцять років, потім утік на Абрад, а нещодавно намагався забрати до себе своїх родичів — і про те, як сумно ця спроба закінчилася. Коли Імар говорив про помилування, запропоноване верховним поборником для двох менших кузин відьмака, у зелених Фергасових очах промаину- ли лиховісні блискавки, а на звістку про те, якого облизня спіимав Аивар аб Фердох, леитенантове обличчя, досі похмуро-незворушне, трохи проясніло.
Насамкінець Імар виклав свої міркування щодо згубних намірів верховного поборника і сказав:
— Гадаю, тепер ви розумієте, як важливо позбутися цих дівчат. Мабуть, іншии король на моєму місці визнав би за краще примусити поборників стратити їх разом з рештою родичів, але я для цього надто сентиментальний і коли вже випала можливість урятувати їм життя, так і вчинив. Тепер треба завершити розпочату справу і доправити обох, цілими та неушкодженими, в Дінас Ірван. Це завдання я збираюся доручити вам.
— Я готовии виконати ваш наказ, государю, — без наи- менших вагань відповів Фергас аб Ґвиртир.
— У цьому я не сумнівався, леитенанте, і вже наказав скласти список кередіґонських суден, що зараз стоять у порту. Певен, що серед них буде принаимні одне, яке відпливає завтра на світанку. Проте раджу вам сісти на корабель ще сьогодні, щоб ніяка прикра випадковість не завадила вашіи подорожі.
Леитенант з розумінням кивнув:
— Так, государю. Я поїду в порт, щоино мені передадуть... гм, помилуваних злочинниць.
— Взагалі, — додав Імар, — можна було б просто віддати їх під опіку капітана корабля, він би про все подбав. Проте я не хочу спокушати наших відважних поборників на необачні вчинки, а ваша присутність на кораблі, як мого повноважного представника, вбереже їх від цього. Водночас, я не маю наміру наражати вашу душу на ризик, примушуючи вас до спілкування з відьмами. Тому ви відвезете дівчат до резиденції кередіґонського короля і попросите про зустріч із. Прошу вас, леитенанте, щоб я не кликав сюди маистра Леолана, скажіть иому, хаи піде з’ясує ім’я начальника тамтешньої двірської варти.
Фергас аб Ґвиртир виишов до приимальні. Звідти долинула иого коротка розмова з секретарем, потім почувся стукіт зовнішніх двереи — це маистер Леолан пішов виконувати доручення, — а леитенант повернувся до кабінету.
— Тепер нас ніхто не почує, — промовив їмар. — Ска- жіть-но, Фергасе, тільки чесно: ви шкодуєте, що не погодились тоді на відпустку? На Абраді було б однаково, дезертир ви чи просто втікач.
— Мені було б не однаково, государю, — відповів леите- нант, дивлячись иому просто в очі. — Слово „честь“ для мене багато важить. Але ваша правда, я шкодую про це. Мені слід було взяти відпустку, відвезти Мірне до Таркаррая и посадовити на корабель. А потім повернутися в роту и чекати на звільнення зі служби. — Він помовчав, продовжуючи так само пильно дивитися на їмара. — Мабуть, я маю подякувати вам. Коли надшшов наказ про моє переведення до Ханґована, я саме планував убивство тих мерзотників, яких не встигла вбити Мірне. Я и зараз хочу їхньої смерті, але розумію, що міи тодішніи план був невдалии. Поборники лише чекали цього, щоб викрити мене.
— Ви ще матимете нагоду вбити поборників,— пообіцяв иому їмар. А про себе додав: „Поки вони не повбивають нас..“
Розділ XVI
Спалах Темної Енерґії
Див один — Китраилів багато.
Ці чотири слова, теза та антитеза, міцно засіли в Ярла- ховіи голові и упродовж останніх трьох тижнів* не давали
Нагадуємо читачеві, що абрадськии тиждень триває вісім днів, а місяць — п'ять тижнів.
иому спокою. Попервах маґістр лякався та лютував, згодом страх минув, залишилася тільки лють — але не на відьом, що вигадали ці слова, а на істоту, якої вони стосувалися. Темнии Володар ніби навмисне робив усе так, щоб підтвердити слушність відьомського
