— Аз вашої вимови, — зауважив він, коли вечеря була в самому розпалі, і присутні вже перестали ловити кожне їхнє слово, — я б ніколи не подумав, що ви з Лахліну. У вас швидше північно-західний акцент, івидонсько-міне- ганськии.
— Я просто намагаюся говорити, як відьми, — пояснив Бренан із властивою йому безхитрісною прямотою. — Раніше вдавав із себе кередіґонця, це було легко. Тепер прикидаюся мінеганцем, що набагато складніше.
— А проте, непогано виходить. Та й з ваших манер я б не здогадався, що ви зросли в тій варварській країні. До рівня Тір Мінегану вони поки не дотягують, але для півночі Алпайну цілком годяться. Так і уявляю невеличкий замок десь посеред тамтешніх гір і вас у картатому пледі, неодмінно з мечем на боці. Алпайнські горяни не розлучаються зі зброєю навіть уві сні; це суворі люди, хоробрі та вправні вояки. Коннахтці, лоигірці и рівнинні алпаинці часто кепкують з них, а от у мене вони викликають велику повагу. В давні часи був період, коли Катерлахська їмперія захопила весь Лоигір і зазіхала на північ Коннахту та південь Алпаину. Проте алпаинська армія, кістяк якої складали гірські полки, дощенту розбила наше вшсько і гнало иого аж до Бла- кліаха. Відтоді почався занепад Імперії... Утім, я нітрохи не шкодую про її загибель. Катерлах контролював завелику територію, щоб нормально розвиватися. Держава, яка тримається докупи лише силою зброї, неефективна и недовговічна. А ви як гадаєте?
— Я згоден з вашою світлістю, — відповів Бренан; у Ка- терласі не було заведено називати короля „вашою величністю“. — Людеи має об’єднувати щось більше, ніж просто примус.
— ї що саме? Які спільні риси роблять мешканців Фир- шама та Мерхира катерлахцями і водночас відрізняють їх від довранців, що є підданими торфаинської корони? Нічого ви не знаидете. За великим рахунком, усі кордони на Абраді є умовністю, а насправді реальна лише відстань — що далі, то помітніші відмінності. Оту Старому Світі, як засвідчують наидавніші літописи, було чимало різних народів. Різних не в нашому розумінні, а в набагато глибшому — вони розмовляли геть несхожими мовами, мали інакші звичаї, їм були притаманні якісь зовнішні особливості. Ми ж усі є нащадками шінанців, які в часи Мор Деораху заселили Абрад, звільнивши иого від нечисті. Певна річ, за ці сімнадцять століть ми також стали різними, особливо відчутна відмінність між північанами та південцями, між мешканцями материка та острів’янами. Проте, взявши навмання будь-яку окрему країну, легко побачити, що вона зліплена штучно і з таким самим успіхом її можна розділити на дві, натри, на чотири країни, або взагалі стерти з карти, віддавши всю територію сусідам. Як мені відомо, лорде Бренане, ви півтора року подорожували Північним Абрадом. Чи збігаються ваші спостереження з моїми словами?
— І так, і ні, государю. Це залежить від конкретної країни. Скажімо, мешканці південних ґрафств Кередіґону були б тільки раді стати ґвидонедцями, бо в Ґвидонеді значно менші податки. А на північних околицях Ґулад Хамрайґу ситуація зовсім інша. Той самий Ґвидонед здавна зазіхає на цю територію, але місцеве населення нітрохи не хоче йти під руку ґвидонедського короля. На сході Тір Алминаху багато розмов про те, що годі вже коритися Дин Гаїлу, настав час відродити Королівство Шелтайн. Зате на півночі сусіднього Ан Валіну згадують Шелтайн лише як частину історії і не прагнуть його повернення. Та загалом, простим людям більше важить їхня належність до місцевої громади — міста або села, де вони мешкають, ніж до того чи іншого королівства.
— У тім-то й річ, — кивнув Енгас аб Брайт. — Люди можуть любити свою родину, свій дім, місцевість, де живуть, але любити цілу країну — це понад їхнє розуміння. Пересічному ридихенцеві ніяк не поясниш, чому Дінас Талбот, розташований за п’ятсот миль на північ, має бути ближчим йому, ніж Ейхал, до якого менше сотні миль. По той бік тор- файнського кордону живуть такі ж прості люди, і розмовляють вони так само, як на півдні Катерлаху; а от на півночі вже інша говірка. Кожен король мусить усвідомлювати, що лише невелика частина його підданих сприймає всю країну як самодостатню цінність. Це передовсім шляхта, духовенство й вище міщанство. Також він може спиратися на столичних мешканців, які через особливість свого становища почувають певну причетність до загальнодержавних справ. А народові з провінцій однаково, хто ним править і звідки; головне, щоб не заважав жити та працювати. Якщо королівська влада забезпечить людям мир, спокій та добробут, вони будуть лояльні до неї, справно платитимуть податки й надсилатимуть синів до війська. А як ні — стануть поглядати в бік сусідів або згадають, що колись їхні пращури жили в окремому королівстві.
— Перепрошую, ваша світлосте, — озвалася Ейрін, — та, здається, ви надто категоричні. Я зустрічала чимало простих людей, селян і городян, які щиро люблять свою країну.
— Якщо йдеться про ваш Леннір, леді Ейрін, то це цілком можливо. Така мала країна в уявленні людей збігається з поняттям рідної землі, батьківщини. А я кажу про великі території. Можливо, заможнии катерлахськии селянин або успішнии івидонськии ремісник і скаже вам, що любить свою країну, та насправді він любить себе в ніи, цінує свіи добробут і шанує державу, яка своєю зваженою політикою забезпечила иому гарне життя. Проте від бідняків ви цього не почуєте.
— Ні, таки можна почути, — після деяких вагань заперечив Бренан. — І не в якіись маліи країні, а у великіи. Маю на увазі Лахлін.
— І що ж на Лахліні? — запитав король.
— Маиже всі лахлінці, від багатіїв до жебраків, люблять Лахлін. Не окрему иого частину, де народилися и живуть, а всю країну цілком. Називають її благословенною землею — і щиро вірять у те, що вона справді благословенна. Я жив на півдні, в Дервезі, це велике портове місто, де часто можна зустріти абрадських моряків та торговців, переважно з Кередіґону. Дервеґці здавна звикли до їхньої присутності, проте ставляться до них, як до чужинців, а от мешканців північного Ініс Клиґану мають за своїх, хоч до нього плисти на сто миль далі, ніж до кередіґонських берегів, та и самі клиґанці в Дервезі велика рідкість. Але вони все одно свої — бо їхніи маленькии острівець належить до Королівства Лахлін, а тамтешнє населення сповідує Святу Віру. Ре- ліґія для лахлінців надзвичаино важлива, вона відіграє величезну роль у їхньому житті. На Абраді такого и близько немає. Чи не наисериозніше обмеження, з яким я тут зустрічався, це заборона на продаж книжок, не схвалених Духовною Радою. Та и то в чаклунських книгарнях на неї нітрохи не зважають.
— У багатьох звичаиних також, — сказав Енгас аб Браит. — Принаимні тут, у Катерласі. Ми не даємо духівникам розгулятися, бо на прикладі Лахліну бачимо, до чого це може призвести. Навіть найпобожніший король не хоче одного чудового ранку прокинутись і побачити, що в його країні порядкують попи. У цьому питанні Північ та Південь єдині — духівники мають заиматися духовними справами, а до політики їм зась. Адже так, леді Еирін?
— Саме так, — підтвердила вона. — Південні правителі тримаються з духівниками ще жорсткіше, ніж північні, бо на Півдні народ реліґіинішии. Дід Тирнан завжди заохочував мене до суперечок із превелебним Еваном аб Гивелом і дуже радів, коли мені вдавалося загнати иого в глухии кут.
В очах короля замерехтіли вогники зацікавлення.
