„Коли живеш у наикращому місті в світі,“— думав Ши- мас, неквапно простуючи широкою вулицею, що тяглася вздовж пологого схилу Еихенського пагорба, — „то немає сенсу подорожувати. Все одно нічого гарнішого не побачиш.“
Він нітрохи не захоплювався красою Манхаина, сеишан- ськоі столиці, иому було баидуже як до славетноі історіі цього міста, так і до величного сьогодення. Шимас хотів лише одного — чимшвидше опинитись у Кованхарі и повернутися до спокіиного та розміреного життя університетського викладача. Ярлах аб Конал уже не становив для нього ні наименшої загрози, бо п’ять днів тому вчинив самогубство, щоб не потрапити до рук відьом. Щоправда, на волі залишились інші чорні чаклуни, зокрема Феилан аб Мере- дид, проте Шимас був певен, що вони про нього не знають. Ярлах завжди був обачним, часом аж надміру перестраховувався, і якщо одна звістка про Первісну так налякала ио- го, то він, поза будь-яким сумнівом, до самої смерті тримав язика за зубами.
Тож тепер перед Шимасом постала непроста дилема. Прибувши до Кованхара, він міг, як і планував раніше, розповісти свою справжню історію — звичайно, не приплітаючи сюди диннеші; але так само міг вигадати що-небудь цілком невинне та буденне, жодним чином не пов’язане з маґістром аб Коналом. Другий варіант остаточно убезпечував його від можливої помсти з боку Ярлахових соратників, проте істотно послаблював його позиції у відстоюванні свого авторства в тлумаченні Пророцтва про Першу. То, може, Ріана була не така вже й наївна, коли задумала цей пла- ґіат? Може, вона з самого початку розгледіла мирну та безконфліктну Шимасову вдачу і передбачила, що в нього виникне спокуса сховатися в тінь, не привертати до себе зайвої уваги, і свій комфорт та душевний спокій він поставить вище амбіціи.
Нарешті Шимас полишив Ейхен, центральний район Манхайна, й опинився в Нижньому Місті. Розпитавши в перехожих дорогу і вислухавши пояснення, він пройшов вулицею ще два квартали, після чого звернув у короткий провулок, проминув його і вийшов на вузьку вуличку, встелену вже не бруківкою, а просто битим камінням.
Десь за два десятки кроків попереду, в тіні одного з будинків, стояло троє молодиків підозрілої зовнішності. Що саме в них було підозрілим, Шимас визначити не міг. Просто здавались вони підозрілими, і краи. Якось небезпечно зиркали на нього й дуже недобре шкірилися. Було очевидно, що його професорська мантія нічого їм не говорить. Або ж говорить тільки те, що її власник має грошенята.
Помітивши на дорозі величенький камінь, Шимас недбалим помахом руки змусив його відкотитися на узбіччя. Молодики миттю скисли й розчаровано відвернулися. Тільки останніи иолоп наважиться помірятися силами з чаклуном. Серед злодіїв такі йолопи велика рідкість — вони швидко потрапляють на шибеницю.
„От іще одне свідчення моєї безконфліктності,“— скрушно констатував Шимас. — „їншии чаклун на моєму місці дочекався б їхнього нападу. А потім задав би їм такого прочухана, що наступного разу вони б гарненько подумали, перш ніж чіпати мирних перехожих. Чи не тому я попхався сюди? Хочу довести самому собі, що я не безконфліктнии, що в разі потреби здатнии на рішучі вчинки..“
Вуличка вивела на ширшу вулицю, знову з бруківкою. Табличка на наиближчому будинку засвідчила, що Шима- сові правильно вказали дорогу і це саме та вулиця, яку він шукав. Тричісвятоблагодатна — треба ж таку назву вигадати! Власне, через це він її и запам’ятав.
З будинку навпроти виишла огрядна літня жінка у засмальцьованому фартусі, надягненому поверх не дуже чистої сукні з грубого домотканого полотна невизначеного сірувато-коричневого кольору. Тут-таки на ґанок забіг вели- кии чорнии кіт і став тертися об її ноги.
— Що, нагулявся, шибенику?— промовила вона сварливо і водночас лагідно. — Ну, заходь уже, заходь.
Кіт шаснув повз неї, а Шимас квапливо рушив через вулицю, поки жінка не повернулася до оселі. Він збирався сказати, що днями познаиомився з одним чаклуном, проте забув иого ім’я і пам’ятає лише, що тои мешкає десь на Три- чісвятоблагодатніи. Утім, вдаватися до хитрощів иому не довелося, бо жінка перша заговорила до нього:
— Ви, мабуть, шукаєте Колвина аб Девлаха?
— А звідки ви здогадалися? — вдав із себе здивованого Шимас.
— Так у вас, пане, на лобі написано, що ви чаклун, — пояснила жінка і скрипуче розсміялася. — Ну, якщо не на лобі, то на одязі точно. А ми тут маємо лише одного чаклуна, маистра Колвина. Дванадцятии будинок, — вона тицьнула пальцем праворуч від себе. — Це там.
— Дякую, шановна, — легко вклонився Шимас і пішов у вказаному напрямку.
Ще на Півдні, аналізуючи все, пов’язане з колишнім учителем, він пригадав один епізод чотирирічної давнини. Ярлах мав паскудну звичку залишати нотатки на полях книжок, а Шимас терпіти цього не міг, тому щоразу, коли брав із маґістрової бібліотеки чергову книгу, передовсім гортав її від початку до кінця і стирав зі сторінок усі зайві написи. Один з них, що містив чиюсь адресу, запам’ятався йому через чудернацьку назву вулиці. Щоправда, номера будинку він згадати не міг, але припускав (і, як виявилося, цілком слушно], що це була адреса якогось чаклуна. Інше питання, якого саме — просто Ярлахового знайомого чи, може, його колеґи-чорного.
Імовірність другого варіанту була не така вже й мала. Якщо в Кованхарі маґістр спілкувався з багатьма людьми, часом геть випадковими, то всі його контакти в інших містах Абраду заслуговували на пильну увагу. Відьми це розуміли, тому після невдалої спроби захопити Ярлаха живим обшукали його помешкання й вилучили всі папери, зокрема листи від знайомих, що мешкали поза межами Кованха- ра. Шимас дізнався про це вчора ввечері, коли разом з Рі- аною вер Шонаґ прибув до Манхайна. Дві тутешні відьми вже третій день вели стеження за однією молодою чаклункою, Деоріг бан Ґвинмор, чиї листи було знайдено серед кореспонденціїЯрлаха аб Конала, проте дуже сумнівалися, що з цього буде якась користь. Шимас підтвердив їхні сумніви, бо знав Деоріг, ще коли та називалася вер Шахнал і була
