студенткою Кованхарського Університету. Дівчина мала слабенький хист до ворожіння, але вважала себе видатною провидицею і впродовж чотирьох років навчання добряче набридла маґістрові своїми щоденними пророчими видіннями, в яких не було ні змісту, ні сенсу. Як тепер видно, не давала вона йому спокою й після свого від’їзду з Кованхара.
Деоріг була єдиною підозрюваною в усьому Манхайні. Та обставина, що під час обшуку відьми не знайшли в Яр- лахових паперах жодної згадки про мешканця вулиці Три- чісвятоблагодатної, дуже насторожила Шимаса. Звичайно, це міг бути просто випадковий знайомий, чия адреса так і не знадобилась Ярлахові; проте не виключено, що маґістр знищував його листи після прочитання — а отже, мав що приховувати.
Ясна річ, Шимас нічого не сказав відьмам. Він не збирався ділитися з ними свої ми непевними підозрами, які могли б завдати чимало прикрощів безневинніи людині. Спершу мусив сам з’ясувати, чи є підстави для бодаи наименших підозр, а далі видно буде.
Невеличкии будинок за номером дванадцять тулився між двома більшими — п’ятнадцятим та вісімнадцятим. Така плутанина свідчила про те, що на ціи вулиці неодноразово зносили помешкання, а натомість зводили нові и надавали їм перші-ліпші вільні номери. Та все ж це було краще, ніж на Півдні, де взагалі не існувало звичаю нумерувати будівлі, а в адресах писали: „такому и такому на вулиці такіи- то“ або „двоповерховии дім із червоної цегли на розі вулиць такої и сякої“.
Піднявшись на ґанок, Шимас відчув присутність охоронних чарів, тому не постукав у двері, а просто став чекати. Невдовзі в одному з вікон ворухнулась фіранка, трохи згодом по тои бік двереи почулися кроки, і до Шимаса виишов кремезнии рудоволосии чоловік середнього віку. Змірявши гостя швидким, але чіпким і прискіпливим поглядом, він запитав:
— Чим можу допомогти, професоре? — На останньому слові чаклун зробив легкии наголос, показуючи, що впізнав иого мантію і водночас пропонуючи назватися.
— Аб Неиван,— сказав Шимас.— Професор Шимас аб Неиван з кафедри пророцтв. Я працюю під керівництвом маґістра аб Конала. А ви, мабуть, маистер Колвин аб Девлах?
— Саме так, — відповів тои. — До ваших послуг, професоре.
Попри це запевнення, ні в голосі, ні в поведінці Колвина аб Девлаха не відчувалося особливого бажання догодити Шимасові. Він навіть не запросив иого ввіити — що було дуже незвично, бо неписані правила зобов’язували чаклунів гостинно зустрічати колеґ по цеху, що проїздом опинилися в їхніи місцевості. А Шимас, до всього іншого, був кованхар- ським професором, тому аж ніяк не чекав такого прохолодного прийому і навіть розгубився.
— Я прогулювався вашим чудовим містом і випадково потрапив на цю вулицю, — заговорив він, на ходу пристосовуючи заготовлену історію до нових обставин. — Ії назва досить примітна, і мені відразу згадалося, як кілька років тому, вже не пам’ятаю з якого саме приводу, маґістр аб Ко- нал сказав, що один його знайомий з Манхайна мешкає на Тричісвятоблагодатній вулиці. А тут іще літня жіночка, що мешкає на перехресті, розпізнала в мені чаклуна і припустила, що я йду до вас. От я й вирішив завітати на хвильку, та, бачу, нагодився невчасно. Тож, мабуть.
— Ні-ні, в жодному разі! — схаменувшись, запротестував майстер Колвин. — Про це й мови бути не може! Даруйте, професоре, мою нечемність, просто я. — Так і не пояснивши, що ж це за „просто“, він відступив убік і з удаваною приязністю мовив: — Прошу, заходьте. Дуже радий вашим відвідинам.
Колвин аб Девлах провів Шимаса через тісний передпокій до невеличкої вітальні, вмебльованої з дуже кепським смаком, хоч і дбайливо прибраної. Відразу відчувалося, що господар не має дружини (втім, для чаклунів це було швидше правилом, ніж винятком], проте за порядком у домі доглядає не сам, а вдається до послуг хатньої робітниці.
— Ви вже вибачайте, професоре, але я можу запропонувати вам лише чай та холодні закуски.
— Дякую, майстре,— відповів Шимас,— мені вистачить і чаю. Нещодавно я обідав.
Господар вийшов з вітальні, і незабаром до Шимаса долинув слабкий відгомін нагрівальних чарів, що пробивалися крізь захисне плетиво на стінах кімнати. Судячи з цього, Колвин аб Девлах був не дуже вправним чаклуном і більше покладався на силу, ніж на майстерність. Захист, встановлений у Шимасовому помешканні, не пропускав крізь себе жодних чарів.
За якусь хвилину повернувся майстер Колвин з маленькою тацею, на якіи стояли дві порцелянові чашки, заварник, цукорниця та горнятко з молоком. Шимас налив собі з заварника чаю, додав трохи молока та ложку цукру. Чаи виявився на диво смачним.
— А ви, професоре, — запитав маистер Колвин, — коли вступили до Університету?
— У сімдесят другому.
— Роком раніше я иого закінчив. Виходить, ми трохи розминулися. Маґістр аб Конал — тоді він був ще професором, — пропонував мені продовжити навчання в аспірантурі, та я відмовився. Ніколи душа не лежала до академічної науки. Схоже, ви не такии.
— Атож, — підтвердив Шимас. — Став аспірантом, потім працював на кафедрі асистентом, а шість років тому одержав ступінь доктора і професорську мантію.
