— Гм... А чи не буде з мого боку безцеремонним поцікавитися, що робить у Манхаині професор з Кованхара в самі- сінькии розпал учбового семестру?
— Ще влітку я вирушив у академічне відрядження. Був на Півдні, збирав рідкісні книжки з пророцтв, а от тепер повертаюся. Мабуть, маґістр аб Конал уже зачекався мене.
— А я востаннє бачив маґістра чотири роки тому, коли був проїздом у Кованхарі, — сказав Колвин аб Девлах. — Як він там? З ним усе гаразд?
— Та ніби все. Принаимні, так було наприкінці літа.
— То даи иому Див здоров’я. Він виняткова людина.
Наступні півгодини спілкування були досить обтяжливі для них обох. Маистер Колвин маиже не приховував свого бажання чимшвидше спекатися непроханого гостя, та и Шимас уже шкодував, що приишов сюди. Його задум від самого початку був приречении на невдачу — неможливо при першіи же розмові з незнаиомцем з’ясувати, бреше він чи каже правду. Тим більше, що Шимас ніколи не був тонким психологом; він досконало знався на маґії, але поганенько розбирався в людях. Схоже, таки доведеться доповісти про все в Університетськии Маґістрат, і нехаи уже там вирішують, що з цим робити.
— Що ж, мені час іти, — промовив Шимас, підвівшись із крісла. — Дякую, маистре Колвине, за гостинність та цікаву
розмову.
— Мені також було приємно познайомитися з вами, професоре,— нещиро запевнив його Колвин аб Девлах.— Переказуйте мої найкращі побажання маґістрові.
— Неодмінно перекажу.
Вони вдвох рушили до виходу з вітальні, аж раптом з протилежного боку кімнати, де були інші двері, почулося тихе скрипіння, наступної миті Шимас відчув потужний удар чарів, підлога під його ногами рвучко сіпнулася, і він упав додолу немов скам’янілий, не в змозі ні поворухнутись, ні вдатися до маґії.
— Що ти робиш?! — вигукнув майстер Колвин. — Він уже ишов звідси! Я все владнав.
— Нічого ти не владнав, телепню,— пролунав у відповідь трохи хрипкий і дуже сердитий голос. — Він кілька разів сказав про Ярлаха „був“, а ти й не помітив. Він знає про його смерть і прийшов до тебе не просто так, а щось рознюхати.
У полі зору Шимаса з’явилася огрядна чоловіча постать. Через силу сфокусувавши на ній погляд, він не зміг стримати розпачливого стогону — це кругле, оманливо-добродушне обличчя з трьома підборіддями було йому добре знайоме. Ще кілька років тому Евріґ аб Ферхар був Шимасо- вим студентом, а тепер працював асистентом на кафедрі металурґії. Вони навіть приятелювали, хоча ніколи не були близькими друзями.
— Мені дуже прикро, Шимасе, — сказав Евріґ, важко опустившись поруч із ним навпочіпки. — Але ти сам винен. Завіявся десь на півтора місяця, а тепер от з’явився — і прийшов до Колвина саме тоді, коли я був у нього. Ще й знаєш, що Ярлах мертвии. Звідки? Як ти про це довідався?
Шимас нічого не відповів, охоплений відчаєм та безнадією. Який же він йолоп! Ну, хто його просив лізти в цю справу? Закортіло йому, бачте, взяти участь у розслідування, власноруч упіймати бодай одного чорного чаклуна. А їх тут виявилося двоє, і один з них увесь цей час ховався в будинку, проте Шимас не відчув його присутності, хоч захисні чари були далеко не бездоганними. А на додачу, не стежив за своїм язиком, мав дурість згадати про Ярлаха аб Конала в минулому часі и цим себе виказав.
ї головне ж, зарікався встрявати в пригоди, мріяв спо- кіино повернутися до Кованхара. Авжеж, тепер повернеться.
— Що, не хочеш говорити? — промовив Евріґ. — Ну, нічого, ще заговориш. Співатимеш у мене, як пташка.
— Та чого з ним панькатись, — озвався Колвин аб Девлах. — Прикінчи иого и викинь у Тиндаяр. Там він швиденько згорить.
Евріґ заперечно похитав головою:
— Е ні, з цим не варто поспішати. Спершу я хочу побалакати з ним, з’ясувати, що иому відомо. Зараз ми.
