Попрощавшись, Шаина зіишла на берег і приєдналася до брата й сестер, що залишались у Катерласі. Етне, Фіннела та Ронвен відразу ж пішли влаштовуватись у своїх каютах, а Ейрін ще трохи затрималася, щоб наостанок помахати рукою леннірським ґвардійцям, які вишикувалися з правого краю причалу. їй таки вдалося переконати лейтенанта аб Тревора, що немає потреби супроводжувати її далі, бо на кораблі їхній загін буде лише зайвим тягарем для команди. Сьогодні ж по обіді леннірці мали сісти на інше судно, що йшло на Південь, до Бруахайла.
Коли Ейрін зникла в юті, всі п’ятеро попрямували через причал до своїх коней, за якими пильнував Ґвенин брат Лі- ам. Утім, ця пересторога була зайвою, бо в Катерласі жоден злодій не наважився б обкрадати відьом.
Шаннон сумно мовила:
— Це так несправедливо! Щойно знайшла подругу і вже мушу з нею розлучитися.
— То поїхала б на Мінеган, — сказала Шайна.
— Е ні, — похитала головою Шаннон, — красно дякую. Я лише недавно вирвалася звідти. У наиближчі п’ять років мене туди не затягнеш.
— А я и через десять не повернуся, — озвалась Мораґ, яка пробула меншою сестрою понад сорок років. — Гулятиму до шістдесяти. ї це як мінімум. Може, знову поїду в Ев- рах. хоч, краще, в Тилахмор. Гарне місто, а жодної сестри там немає.
— Зате є герцоґ Довнал, — зауважила Ґвен. — Страшенно зануднии тип. ї такии причепливии, що не відшкребеш.
— Ну, не знаю. Мені він здався дуже чемним та ґалан- тним. ї в Тилахморі набагато веселіше, ніж у Еврасі. Ґраф Раґнал надто сериознии, постшно заклопотании державними справами, а от Довнал уміє розважатися.
— Якщо хочеш нескінченних розваг, — сказала Шаннон, — то тобі треба в Тір Алминах. Юнии їгелас аб Деґлан щодня влаштовує розкішні бали та бучні бенкети.
Мораґ кивнула:
— Так, я чула, що в Дин Гаїлі веселии двір. Тільки туди вже націлилася Ріана.
— Вона передумала. Зараз їде у Вантаин, щоб там наиняти корабель до їніс на н-Драиґу.
— Справді? — зацікавилась Шаина. — ї що вона там забула?
— Просто хоче побачити драконячі кістки,— пояснила Шаннон. — Ріана ще малою марила про драконів, до п’ятнадцяти років перечитала всі книжки про них. А коли ми склали іспити, пропонувала разом вирушити на їніс на н- Драиґ. Я відмовилась, бо мене це не дуже цікавило, а тоді и вона передумала. Гадаю, її відлякала перспектива день у день прикликати ходовии вітер для корабля.
— Ще б пак, — погодилася Ґвен. — Ріана завжди була ледача. Хоч треба віддати їи належне, вона таки наважилася на цю подорож. А чотири тисячі миль в один кінець — далеченька дорога.
Вони саме діишли до конеи, які Ліам уже розділив на дві групи. До першої належало шестеро верхових, призначених для їхнього товариства; а решта, як верхові, так і в’ючні, загальною кількістю понад дві дюжини, залишилися від сестер, що вирушали на Тір Мінеган.
— І що будемо робити з цим табуном? — запитав Бре- нан.
— Іх доправлять до найближчого мінеганського маєтку, — відповіла Ґвен. — Шаннон ще вчора про все домовилася.
Відьомських коней оточував величенький натовп, серед якого вирізнялися четверо чоловіків у потертих шкіряних куртках та крислатих капелюхах, що явно прийшли сюди не з пустої цікавості. Шаннон покликала їх до себе, видала їм платню й запропонувала братися до роботи. Зазвичай кіньми, яких відьми залишали в портових містах, опікувалися конюхи місцевих правителів, проте тутешній ґраф, Конлех аб Ґерант, славився по всьому Катерлаху своєю над- звичаиною скнарістю і впродовж останніх восьми років не запрошував відьом погостювати в нього. Через те вони, прибувши позавчора в Рондав, не стали їхати до ґрафсько- го замку, а розмістилися в будинках кількох найзнатніших місцевих лордів. Кожен із цих панів був би радий запопасти собі всіх гостей і втерти носа своїм сусідам-суперникам, однак Шайна, дослухавшись розумної поради Етне, розподілила сестер порівну між усіма претендентами. А Бренана і Ґвен, що викликали найбільший ажіотаж, узяла з собою до резиденції Дармада аб Махіна, який був найвпливовішим, після ґрафа, вельможею Князівства Рондав і представляв тутешню шляхту в Раді Лордів.
Сівши на коней, вони не стали чекати відплиття корабля, а залишили порт і поїхали до Південної брами міста, звідки починався Рондавський тракт, що вів прямо до Та- хріна. Іхній поріділий загін, ще й без ескорту леннірських ґвардійців, уже не привертав до себе такої
