—  Атож, успіхи видатні, — похмуро мовила Елвен, забравши свою долоню з иого рук. Її очі сповнилися гніву. — Ці нелюди винищують усіх дітеи, яких лишень запідозрять у володінні маґією. А народ терпить, ще и благословляє дітовбивць. Ти правду кажеш, лахлінці заслуговують лише на зневагу.— Вона тихо зітхнула.— Повір, Імаре, я справді можу захистити себе. На відміну від тих чаклунів, з якими мали справу поборники, я не самоук, а від самого початку мала вчителя. Маистер Шовар не лише ділився зі мною своїми знаннями та досвідом, а и застерігав від помилок, що їх припускався сам. Крім того, ми враховуємо можливість викриття, і в нас завжди напоготові ретельно розроблении план утечі.

—  Навіть наиідеальнішии план не здатнии усього передбачити, — зауважив Імар.

—  Певна річ, — погодилась Елвен. — Але я не дурна і не зажену себе в таку безвихідь. Знатне походження надшно захищає мене від брехливих наклепів, а з чарам я вкраи обережна, ніколи не вдаюся до маґії, коли є наименшии ризик, що це хтось помітить.

—  Щоб тебе запідозрили, не конче чарувати на людях. Як правило, дорослих чаклунів викривають за непрямими доказами.

—  Поборники не наважаться арештувати мене на підставі одних лише підозр. Вони розпочнуть слідство, встановлять за мною стеження, а я відразу про це дізнаюся.

—  Тоді може бути пізно.

—  Не буде, обіцяю. Я дуже ціную своє життя і наиближ- чим часом помирати не збираюсь. Моя героїчна загибель не принесе жодної користі, лише засмутить рідних і втішить поборників.

—  Ну що ж, — промовив їмар, збагнувши, що вже ніяк не зможе переконати її. — Сподіваюсь, ти справді розумієш.

Він замовк, бо цієї миті Елвен насторожилась і глянула на двері.

—  Сюди идуть.

Як з’ясувалося, приишли віце-канцлер та першии лорд скарбниці з невідкладними справами, що потребували королівської резолюції. їмар мусив відпустити Елвен і наступні півтори години провів з урядовцями, вислуховуючи їхні коментарі до документів, які вони принесли на підпис. Вірніше, вдавав, що вислуховує, а насправді пропускав більшість пояснень повз вуха, бо наразі міг думати лише про свою розмову Елвен. За інших обставин їмар, напевно б, до смерті перелякався, дізнавшись, що під боком у нього мешкає троє чаклунів. Проте однією з них була дівчина, до якої він почував глибоку симпатію — ба навіть більше, ніж просто симпатію,— і це істотно пом’якшило иого першу реакцію на таку приголомшливу звістку. А коли шок минув, иому аж у голові запаморочилося від перспектив, що їх відкривала співпраця з чаклунами, які, за твердженням Елвен, здатні одним ударом знищити все вище керівництво

Конґреґації. Картина дощенту зруйнованого Палацу Святої Віри, що поставала в Імаровій уяві, була надзвичайно спокусливою, хоч він і розумів, що набагато ефективнішими будуть інші дії, не такі брутальні й прямолінійні, а тонші та обережніші, що дозволять досягти потрібного результату, не викликавши в суспільстві жодних підозр про змову короля з чаклунами. В Імара вже виникло кілька ідей, поки що схематичних і непевних. До того ж, він геть не знався на маґії, тому не мав ні найменшого уявлення, чи можлива їх практична реалізація.

Попри рішення скасувати на сьогодні всі зустрічі та наради, Імар так і не звільнив свій ранок від урядових клопотів. Після віце-канцлера зі скарбником до нього прийшли, так само з невідкладними справами, військові керівники — ґенерал-полковник Кайлем аб Рордан, начальник Головного Штабу Армії та Флоту, і ґенерал-капітан Лонан аб Ґораґ, що командував Королівською Ґвардією. Лахлін уже багато століть не вів повномасштабних війн, проте роботи для його збройних сил ніколи не бракувало. На морі справжнім лихом були пірати, які опосідали острів з усіх боків, приваблені відсутність відьом та чаклунів, що становили для них найбільшу загрозу. Флот передовсім охороняв від піратів західні й південні порти та шляхи через Кередіґон- ське море, бо лахлінська економіка вже здавна перебувала в критичній залежності від торгівлі з Абрадом, а все східне узбережжя залишалося практично беззахисним і постійно потерпало від нападів. Ситуація ускладнювалася ще й тією обставиною, що пірати мали надійний прихисток на Ініс Ґварлані, невеличкому острівці, розташованому за дві сотні миль на південний схід від Лахліну. Тамтешні князі з покоління в покоління протегували „береговому братству“, отримуючи від цього чималий зиск, а всі намагання лахлін- ських королів упокорити маленький Ініс Ґварлан, що був для них мов кістка поперек горла, неодмінно зазнавали фіаско. Ґварланські чаклуни, хоч і не схвалювали загравання своїх правителів з піратами, аж ніяк не бажали потрапити під владу поборників, тому всі як один виступали проти ла- хлінців. їхні чари, разом з надшними сталевими гарматами, що заряджалися бездимним маґічним порохом, дозволяли успішно відбивати атаки ворога, якии мав у своєму розпорядженні переважно чавунні гармати та виключно димнии порох.

їмар, на відміну від своїх попередників, не збирався надсилати флот для чергової спроби завоювання їніс Ґварла- ну. Такі експедиції щоразу завершувалися втратою кораблів, що призводило до послаблення оборони лахлінсько- го узбережжя з моря и істотно додавало роботи наземним віиськам. А крім відбиття піратських вторгнень, армія мала и інші завдання — підтримувала порядок на всіи території королівства, боролася з численними розбшницькими зграями і раз по раз мусила придушувати стихшні заворушення серед селян, доведених до відчаю надмірними податками. Підлітком їмар жалів цих нещасних людеи і вмовляв діда не оббирати їх до нитки, проте згодом зрозумів, що податки на Лахліні, порівняно з Абрадом, і так невеликі, а вся проблема полягає в низькіи ефективності тутешнього сільського господарства. От якби селяни вимагали якихось реальних заходів з покращення умов їхньої праці, скажімо, дозволу на завезення и використання абрадських добрив, то їмар, спираючись на народну підтримку, зміг би видати відповіднии указ і провести иого через Поборчу Раду. Але ніхто не висував таких вимог; забобонні лахлінці воліли радше животіти в злиднях, ніж допустити плюндрування благословенної лахлінської землі паскудним чаклунським зіллям. А наисмішніше і, водночас, наисумніше було те, що вони охоче їли хліб, борошно для якого виготовлялося з абрадського зерна, вирощеного із застосуванням того самого „паскудного зілля“. Ще в тринадцятому сторіччі, коли від голоду вимерла добра чверть населення Лахліну, авторитетна комісія з поборників та проповідників діишла висновку, що чаклунські добрива псують лише землю, а не рослинність на ніи, тому дозволила завозити продовольство з Абраду, яке після належного освячення оголошувалося придатним до вживання. Усі, хто мав голову на плечах, чудово розуміли, що це було вимушене рішення і поборникам довелося наступити на горло власній пісні, бо Лахлін уже не міг прогодувати сам себе; однак прості люди без вагань повірили в цю нісенітницю і навіть кепкували з дурних абрадців, які опоганювали свою землю чарами, а чисте зерно продавали лахлінцям...

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату
×