очікування не справдилися.
— Це ж просто чудово! — захоплено вигукнув Ріс, перетравивши все почуте.— Можу собі уявити, яке враження справить звістка, що наша Еирін відьмачка. Інші королі подуріють від заздрощів! А ґрафові Ґонвару доведеться забути про свої претензії, ми навіть зможемо схилити иого до підписання мирної угоди.
Шаина знала, про що идеться. Наибільшою проблемою Ленніру, відколи він з’явився на карті Абраду, як самостш- не князівство, були постійні конфлікти з тинверськими ґрафами, чии рід контролював увесь південь Румнаху. З покоління в покоління, від батька до сина, вони передавали щире переконання в тому, що північна частина Ленніру є їхньою законною власністю і мріяли про повернення своїх „споконвічних“ земель, раз по раз провокуючи прикордонні сутички. А останнім часом конфлікт іще дужче загострився, оскільки на цих землях віднаишли поклади бокситів — сировини для виробництва білого заліза. І хоча більша частина нововідкритого родовища знаходилася власне в Тинверському Князівстві, теперішньому ґрафові, Ґонвару аб Кіхану, цього було мало, і він будь-що прагнув загарбати собі все, до чого лишень міг дотягтися.
Загалом, історична правда була на боці тинверців: раніше південь теперішнього Ленніру був просто спірною територією між Румнахом і Літримом, а шість сторіч тому мо- лодшии літримськии принц Дуґал аб Артир, на чолі вш- ська наиманців і за мовчазного сприяння свого брата-коро- ля, встановив контроль над цими землями, заразом відхопивши чималии шмат Тинверського Князівства. Проте посилатися в територіальних суперечках на минувшина було вельми ризикованою справою, оскільки, зазирнувши трохи далі в часі, скажімо, ще на два століття, можна несподівано виявити, що тоді ніякого Румнаху взагалі не існувало, а більшість иого земель, так само, як і літримських, входили до складу Ферманахської Імперії...
Розрахунок Ріса аб Тирнана був цілком очевидний Як правило, люди не бачать великої різниці між відьмами та відьмачками, за винятком того, що останні живуть не так довго, в середньому років сто, і не зберігають на все життя молодість. Тому більшість вояків ґрафа Тинверського не захочуть брати участь у нападах на Леннір з остраху, що тутешня принцеса-відьма нашле на них якесь страшне прокляття. Та и сам лорд Ґонвар муситиме вгамуватися, бо якщо він і далі конфліктуватиме з Ленніром, то в усіх бідах, які спіткають Тинвер — неврожаи, падіж худоби, спе- котне літо, холодна зима, — люди звинувачуватимуть не лише Еирін, а й його самого — що він не зміг домовитись із сусідами про мир.
А втім, як вважала Шаина, такого ж ефекту можна досягти і в тому разі, якщо Еирін буде справжньою мінеганською відьмою. Ба навіть більше — відсутність у Леннірі огорне її постать ореолом загадковості, а имовірні лиха від її прокляття на голови ворогів зробляться ще страшнішими. Схоже, цієї ж думки дотримувався и Келлах аб Тирнан.
— А от я схиляюсь до того, — сказав він братові, — щоб відпустити Еирін на Тір Мінеган.
— І дарма, — стояв на своєму Ріс. — Вона потрібна тут. Еирін мусить це зрозуміти. Вона сериозна, відповідальна, розважлива дівчина і, сподіваюсь, дослухається до наших порад. Це тобі не Фіннела.
Король зітхнув:
— Ти перебільшуєш її слухняність, Рісе. Так, Еирін не вередує через дрібниці і робить те, що їи кажуть, — та тільки доти, доки вважає це правильним. А коли вирішить, що правда на її боці, то за впертістю перевершить не лише Фін- нелу, а и усіх твоїх дочок разом узятих. Жодні вмовляння не змусять її відмовитися від своєї Іскри, тим більше, що всі арґументи на користь цього слабкі и непереконливі. А якщо спробуємо силою нав’язати свою волю, вона просто втече. Еирін винахідлива, знаиде спосіб, не сумніваися.
— Тоді ми нічого іи не скажемо, поки не віддамо заміж. Потім вона, звісно, образиться на нас...
— Образиться? — перепитав Келлах. — Не дури себе, Рісе, вона нас
— А після мене, — скрушно додав Ріс, — корона переиде до Делвина. Певна річ, королю не конче бути мудрим, головне, щоб він мав тямущих радників. Проте боюся, що Дел- вин слухатиметься лише своїх друзяк — таких самих недоумків, як він сам.
На згадку про свого небожа Келлах аб Тирнан спохмурнів.
— Сподіваюся, з часом Делвин порозумнішає, — промовив він, але в иого голосі вчувався сумнів. — Зрештою, иому лише двадцять років. Хоча шкода, що Лоґан не старшии за нього.
У записах, з якими Шаина ознаиомилася перед прибуттям до Кардуґала, згадувалося про те, що Делвин аб Ріс не тішив свого батька успіхами ні в царині державного управління, ні у віиськовіи справі, ні в жодніи з наук, зате полюбляв усілякі розваги, мало не щодня влаштовував веселі гулянки, які частенько закінчувалися гучними бешкетами. Натомість другии Рісів син, шістнадцятирічнии Лоґан, був хлопець розумнии, виховании і освічении, з неабиякими лідерським здібностями, до того ж, як на свіи юнии вік, над- звичаино мужніи. Уже в Кардуґалі Шаина довідалася, що недавно він узяв участь у зброиніи сутичці з тинверцями, де показав себе з наикращого боку — і як вояк, і як командир. У Леннірі до нього ставилися з великою повагою.
— Государю, ваша високосте, — промовив Їґан аб Кін, вставши зі свого стільця.— З вашого дозволу, я піду. Не смію вам більше заважати.
Збагнувши, що король справді хоче поговорити з братом сам на сам, Шаина и собі підвелася. Келлах і Ріс увічливо повставали слідом за нею.
