було відомо з історичних хронік, усі такі дівчата ставали дуже могутніми відьмами. А від того, що Еирін надто сильно вболіватиме за своїх рідних і за свою країну, ніякої біди не станеться. Зрештою, Шаина и сама хотіла б любити своїх батьків, проте не могла. Вони викреслили старшу дочку зі свого життя, жодного разу не відвідали її на Тір Мінегані, дарма що впродовж останніх років це було дозволено. І своїм меншим дітям прищепили баи- дуже ставлення до неї...
Розчесавши волосся, Шаина вдягла нічну сорочку, лягла в ліжко і згасила світло. Попереду її чекав новии день, і він мав бути кращим за попередніи. Іи більше не доведеться хитрувати, вдавати таємничість, ухилятися від прямих від- повідеи, а зустрічаючись поглядом з Еирін, вона вже не почуватиме докорів сумління і зможе відкрито та чесно дивитися ї и у вічі.
Із цією заспокіиливою думкою Шаина швидко заснула.
Розділ III
Біла нитка
Гілля чагарнику розсунулося, і звідти визирнула вкрита густою рудою щетиною ікласта кабаняча голова. Налиті кров’ю маленькі очі втупились у Бренана водночас люто и налякано, а в загрозливому рохканні виразно чулися панічні нотки. Бренанів кінь, прив’язании до сусіднього дерева, збуджено форкнув і роздув ніздрі, але вже за мить, отримавши від свого молодого господаря порцію заспокіиливих чарів, угамувався.
А Бренан із прикрістю зітхнув — це була не та здобич, на яку він розраховував. Проте не став одразу ж відпускати кабана, а змусив иого виити на відкриту місцевість. Кабанисько виявився на диво великим, дужим і по-свинячому красивим; будь-якии вельможа вважав би за щастя додати иого голову до своєї мисливської колекції. Однак Бренан не шукав трофеїв, а лише збирався приготувати собі вечерю.
— Ну, і що накажеш з тобою робити?— звернувся він до кабана, ніби тои міг иому відповісти. — Я ж приманював кролика, звичаинісінького кролика. Ї був певен, що до мене біжить кролик, а натомість. — Тут Бренан осікся, помітивши на кабанячих іклах кров. — То ти иого зжер, свинюко! Кролик справді біг сюди, а ти перестрів иого і зжер! У результаті виишло так, що він став наживкою, на яку я підчепив твою жирнючу тушу. От тільки ти мені з біса не потрібен. Не вбиватиму ж я тебе, такого здоровезного, задля невеликого шматка м’яса. Та и мороки буде забагато. Ну, гаразд, забираися геть.
Скоряючись Бренановіи волі, кабан розвернувся і, вжа- лении у гладкии зад слабенькими вогняними чарами, з несподіваною для своєї комплекції прудкістю чкурнув у хащі. Провівши иого поглядом, хлопець наготувався знову вдатися до чарів, щоб цього разу вже точно прикликати кролика. Аж тут за иого спиною пролунав голос:
— Це було мудро з твого боку, маистре чаклун.
Бренан рвучко повернувся и побачив за кілька кроків
від себе вершника на гнідому коні, чия поява стала для нього повною несподіванкою. Зосередивши всю свою увагу на приманюванні кролика, якии зненацька обернувся на кабана, він проґавив наближення іншої людини.
Незнаиомець був кремезним чоловіком років за сорок, у темно-зеленому, під колір листя, костюмі, у високих шкіряних чоботях і в коричневому капелюсі з сірим гусячим пером. За иого спиною виднівся сагаидак з луком та стрілами, на поясі висів кинджал у потертих піхвах, а до сідла було припасовано довгу кобуру з рушницею.
Чоловік спішився з недбалою спритністю, яка свідчила про те, що мало не половину життя він проводить у сідлі, і продовжив:
— Полювати на кроликів у нас може будь-хто, ми навіть це заохочуємо, бо ті малі паскуди розплодилися понад усяку міру. А от кабанів без спеціального дозволу чіпати заборонено. Було б дуже прикро, якби ти надумав забити того кабана. Прикро для нас обох — тоді б я, як тутешніи лісник, мусив узяти тебе під варту, а ти б відмовився скоритися і вжив би проти мене свою маґію. Хіба ні?
— Мабуть, що так, — підтвердив Бренан. — Я зовсім не хочу потрапити до в’язниці через якогось дурного кабана.
— І не потрапив би, — заспокоїв иого лісник. — Тобі просто довелося б відшкодувати завдані збитки — або грошима, або роботою. Наша пані не кидає за ґрати всіх поспіль, а приберігає таке покарання для справжніх браконьєрів. Правда, лише наивідчаидушніші з них ризикують потикатися сюди, а решта воліє обходити Кил Морґанах десятою дорогою.
— Кил Морґанах?— перепитав Бренан. — Він десь тут, поблизу?
— Ти вже в ньому, хлопче,— сказав чоловік. — Цеи ліс називається Кил Морґанах. Він є власністю леді Ґвенет вер Меган, у якої я маю честь служити.
Від несподіванки Бренан закляк з роззявленим ротом.
