Китраилові. Їхня Їскра несумісна з Темною Енерґією Ан Нувіну...“
Слова старої чаклунки, яка не крилася зі своєю антипатією до відьом, переконали Бренана, тож тепер, прямуючи на зустріч із відьмою, він принаимні не боявся, що вона виявиться лихою, пробудить у ньому приховане Зло і примусить до служби Ан Нувінові. А те, що він може померти. Певна річ, болісно думати про смерть, коли тобі ще нема и вісімнадцяти, але Бренан намагався втішити себе тим, що хоча б убереже свою душу від вічного прокляття. Мабуть, років у п’ятдесят це було б вагомою розрадою, та зараз.
Так минуло години зо три. Нарешті, виїхавши слідом за маистром Кираном на черговии пагорб, Бренан побачив попереду велику будівлю, оточену численними господарськими спорудами и огороджену високим кам’яним муром. Серце важко загупало у хлопцевих грудях, і він, щоб бодаи трохи вгамувати хвилювання, став подумки молитися. Своїми власними словами — бо тутешні обряди досі не вивчив, а всі молитви иого батьківщини містили рядки на зразок: „Убережи нас від Китраила та прислужників иого, відьом і чаклунів,“— що наразі було цілком недоречно.
До садиби вони доїхали швидше, ніж того хотілося Бре- нанові, проминули розчинену браму и опинилися на широкому людному подвір’ї. Кирана аб Ґілрі тут добре знали, тому слуги зустріли їх обох приязно і, хоча и поглядали на Бренана з цікавістю, заивими питаннями не дшмали. А лісникові повідомили, що леді Ґвенет зараз удома і саме збирається вирушити на прогулянку.
Коли Бренан і маистер Киран спішилися, передавши ко- неи під нагляд конюхів, з будинку на ґанок виишов струн- кии хлопчина років, може, чотирнадцяти, з по-дівочому вродливим лицем і... Тут Бренан розгублено закліпав очима, усвідомивши свою помилку. Це був зовсім не хлопчина, хлопці не мають опуклостеи на грудях і такої звабливо вигнутої талії. Насправді це була дівчина иого віку чи трохи старша, вдягнена в чоловіче вбрання і з короткою, за жіночими мірками, стрижкою — світло-русяве волосся ледве доходило ї и до плечеи.
Краєм ока Бренан помітив, як маистер Киран схилився в шанобливому поклоні. Сам же він уклонитися не встиг, оскільки дівчина — поза будь-яким сумнівом, леді Ґвенет вер Меган,— зробивши крок уперед, зненацька заклякла, мов укопана, тихенько скрикнула і вп’ялась у Бренана приголомшеним поглядом.
Наступної миті він відчув присутність чарів. У відповідь негаино прикликав свіи маґічнии зір і побачив, що постать дівчини огортає сяиво, схоже на те, яке він помічав у чаклунів, та все ж трохи інше. Приємніше, ближче иому, навіть рідніше. Але наибільше Бренана вразив спосіб, яким вона сплітала свої чари. Іноді він нишком спостерігав за діями чаклунів та чаклунок і поступово переконався, що робить усе інакше, ніж вони. Спершу думав, що в усьому винне иого самоуцтво, намагався виправитись, але марно — це призводило лише до різкого зниження ефективності иого ма- ґії. Згодом Бренан став побоюватися, що иого особлива манера роботи з чарами викликана прихованим у ньому Злом. І ось тепер, зустрівшись із відьмою, несподівано виявив, що леді Ґвенет сплітає маґічні нитки точнісінько, як він, тільки набагато маистерніше. То що ж це виходило — від самого малечку, сам того не підозрюючи, він чарував на відьом- ськии лад?.
Створене дівчиною плетиво накрило Бренана, а він і пальцем не ворухнув, щоб протидіяти цьому. Ще по дорозі вирішив нічому не опиратися, до того ж у цих чарах не було жодної загрози — відьма просто хотіла дослідити иого маґічну силу. Через плетиво до Бренана долинув відгомін її емоціи, і в них він не відчув ні огиди, якої так боявся, ні наименшої тіні ворожості, ні бодаи настороженості. Почуття, що охоплювали леді Ґвенет, можна було охарактеризувати двома словами — безмежнии подив. Складалося враження, ніби вона добре знала иого — і, водночас, ніяк не могла повірити в иого існування.
Немов звідкись іздалеку пролунали слова маистра Ки- рана, якии назвав Бренанове ім’я і почав був розповідати про їхню зустріч. Проте відьма жестом зупинила лісника, прибрала свої чари и підіишла до Бренана.
— Ти хоч розумієш, хто ти такии? — запитала вона, пильно вдивляючись иому в лице. Її великі сірі очі гарячково виблискували. — Що ти знаєш про себе?
— Маиже нічого, пані,— відповів Бренан, збагнувши, що вона питає про иого чаклунськии хист. — Лише те, що вмію чарувати, але відрізняюся від решти чаклунів. Тому я и приишов до вас.
— Саме до мене? Ї хто тобі порадив?
— Одна чаклунка з Доврана. Вона наворожила мені, що в Кил Морґанасі я знаиду відповіді.
— Отже, вона не була шахраикою, — сказала леді Ґвенет, продовжуючи жадібно вивчати поглядом кожну рисочку на иого обличчі. — Я и справді можу дещо прояснити, хоч і далеко не все. Уявлення не маю, чому про тебе досі нічого не чули. Не могла ж Аиліш вер Нів... Ні, я просто не знаю, що и думати. Лиш одного певна: ти — це ти. Ї твоя зовнішність, і твіи вік. Тобі ж сімнадцять?
— Так, пані.
— А коли буде вісімнадцять?
— В останніи день монфовіра*.
’Звичаинии абрадськии рік триває 368 днів, високоснии — 369. Рік поді-
