Дівчина кивнула:
— І тут збігається.
— Що збігається, пані? — запитав Бренан, геть збитии з пантелику.
— Зараз ми про все поговоримо,— пообіцяла вона.— Тільки не тут.
Леді Ґвенет подякувала маистрові Кирану за турботу про гостя, сповістила присутніх, що скасовує сьогоднішню прогулянку, і повела Бренана до будинку.
У коридорі біля вхідних двереи юрмилися допитливі служниці. Господиня розігнала їх, наказавши одним приготувати гостьові покої, а інших відрядила на кухню по солодощі та прохолоджувальні напої.
— Я навіть не питаю, чи ти снідав, — звернулася вона до Бренана. — Можна не сумніватися, що в маистра Кирана тебе годували, як на забіи. Це ж ти вчора розважав їх феєрверком?
— Так, пані,— підтвердив він.
Леді Ґвенет зиркнула на нього з якимсь незрозумілим виразом — чи то роздратовано, чи то з досадою,— ніби щось у ціи відповіді їи не сподобалося. Та вже наступної миті цілком щиро всміхнулася:
— А в тебе гарно виходить. І дуже потужно. Навіть звідси було видно.
Вони проминули простору приимальну залу і стали пі- діиматися сходами нагору. Бренан ішов слідом за дівчиною, дивився їи у спину і всіма силами намагався не опускати погляд нижче талії, де обтислі штани щільно облягали її фігуру. Думки в иого голові геть переплуталися. Щоб бодаи трохи зосередитись, він ухопився за першу-ліпшу з них і став гадати про те, чи не помиляється, вважаючи леді Ґвенет молодою дівчиною. Йому було відомо, що відьми живуть дуже
ляється на дев'ять місяців:
довго і не старіють, тому, в принципі, їи могло бути скільки завгодно років — хоч п’ятдесят, хоч сто, а хоч і двісті. Проте Бренанові в це не вірилося. Всі її манери свідчили про молодість, а тут іще це вбрання — жодна поважна пані так не вдягнеться. Лише дівчисько, що не мусить нікому коритися, ні перед ким не відповідає за свою поведінку і має досить влади над людьми, щоб диктувати їм власні уявлення про пристоиність.
На другому поверсі вони ввшшли до невеликої світлої кімнати, обставленої вишуканими меблями; її стіни було завішано барвистими ґобеленами, а всю підлогу вкривав м’якии пухнастии килим. Леді Ґвенет умостилась у кріслі біля невисокого столика і кивком вказала на сусіднє.
— Прошу, сідаи.
— Дякую, пані, — відповів Бренан, негаино скориставшись її запрошенням.
На обличчі дівчини знову з’явився тои самии вираз, що и тоді, коли ишлося про феєрверк. Цього разу вона пояснила иого причину:
— Не можу чути, як ти називаєш мене „пані“. Для тебе я просто Ґвен. Не Ґвенет, а саме Ґвен. Це ніяка не фамільярність. З усіх відьомських імен, що починаються на „ґвен“, лише моє дає право на таке скорочення — навіть в офіцш- ному вжитку. То що, домовилися?
— Е-е... — розгублено промимрив Бренан. — Ну, хіба я можу. Ви ж відьма.
— Колишня відьма,— уточнила вона.— А тепер відьмачка. Знаєш, що це означає?
Бренан розтулив був рота — і відразу закрив иого, мало не бовкнувши перше, що спало на думку. Потім обережно промовив:
— Це коли відьма. з певних причин втрачає Їскру.
