— Так, це справжнє диво, — погодився Бренан. — Часом мені и самому не віриться, що я так довго прожив на Лахлі- ні і зміг уціліти. Тим більше, що чарувати почав ще в п’ятирічному віці. Інші батьки відразу б віддали мене до рук поборників — чи просто задушили б уві сні, щоб мати менше клопоту. В нас часто так роблять, коли помічають за дітьми прояви чаклунського хисту — або власноруч їх убивають, або просять про послугу когось із знаиомих, — а потім видають це за природну смерть.
— Я про це чула, — маиже пошепки мовила Ґвен. — Це так жахливо.
— Аз іншого боку, милосердніше, ніж прирікати дітеи на тортури та спалення на вогнищі. Поборники називають це „очищенням від мерзоти“.— Бренан невесело посміхнувся. — Не знаю, та и не хочу дізнатися, чи розглядали мої рідні такии варіант. Головне, що вони на це не пішли, а вирішили зберегти мені життя, ризикуючи накласти власними головами. На щастя, наша сім’я мешкала відлюдно, на маленькій віддаленій фермі, де працювали лише тато з мамою, а гості нас відвідували нечасто. Тому єдиним обмеженням, яке мені дошкуляло, була заборона бігати до наи- ближчого села, де мешкали всі мої товариші. А коли вони приходили до мене, тато їх проганяв: мовляв, я вже виріс і маю працювати, а не баидики бити з неробами-друзями. Зрештою вони перестали приходити, і я мусив гратися наодинці, дедалі частіше розважаючись чарами, а батьки по черзі наглядали за мною. Ясна річ, у маґії вони геть нічого не тямили, але стежили, щоб я собі не нашкодив, і навчали мене обережності. Поступово я засвоїв від них дві важливі речі: по-перше, в моїи силі немає нічого лихого, лихими можуть бути лише мої вчинки; а по-друге, інші люди ненавидять маґію и бояться чаклунів, тому за жодних обставин я не повинен показувати свого володіння чарами.
— Твої батьки мудрі люди, — зауважила Ґвен. — Якби вони просто залякували тебе и забороняли чарувати, ти б рано чи пізно викрив себе. І швидше рано, ніж пізно.
— Ця ідея належала моїи матері. Вона була з освіченої родини і розуміла, що міи єдинии шанс на порятунок — навчитися контролювати свою силу. Також вона усвідомлювала, що я все одно не зможу довго протриматися на Лахлі- ні, тому переконала батька відкладати всі вільні гроші для маибутнього переїзду на Абрад.
— То зараз вони мешкають у Кередіґоні?
Бренан відчув, як до иого горла підкочується тугии клубок. Щоразу на згадку про батьків иого душили сльози, але він усіма силами стримував їх, бо чоловікам плакати не ли- чить.
— Ні, залишились на Лахліні, — глухо відповів він. — У могилі. Чотири роки тому в нас була епідемія холери, від якої обоє вмерли. Завжди боялися тільки поборників, а згубила їх хвороба. У мене ж не було навіть легкого нездужання. Взагалі не пам’ятаю, щоб я на щось хворів, бодаи на нежить. Певно, це через мою чак... відьмацьку силу. — Бренан запитливо глянув на Ґвен, та ствердно кивнула, і він продовжив: — Я нічим не міг їм зарадити. І тоді не вмів лікувати, і зараз не вмію. А наші лікарі були безпорадні, бо всі дієві засоби від холери виготовляються абрадськими чаклунами, і їх заборонено завозити на Лахлін.
— Мені дуже шкода, Бренане,— м’яко сказала Ґвен.— Отже, після смерті батьків ти переїхав на Абрад?
— Не відразу. Заощаджених грошеи бракувало навіть на одне місце на кораблі, а за нашу ферму мені пропонували просто смішні гроші — і через мою молодість, і через недавню епідемію. Сам я порядкувати на землі не вмів, батьки виростили мене білоручкою, — він мигцем глянув на свої пальці. — Вони здебільшого заохочували мене до навчання, у нас було чимало книжок, які мамауспадкувала від діда. Твердили, що я маю бути грамотним, аби потім, коли ми переберемося на Абрад, зміг вивчитися на справжнього чаклуна і забезпечити їм безбідну старість. Тому я здав ферму в оренду — за суто символічну платню, але надіиним людям, які могли про неї подбати. А сам поїхав до Дервеґа, де мешкала материна рідня, і став працювати в їхніи маи- стерні. На початку минулого року нарешті зміг продати батькову ферму и вирушив на Абрад. Оце и уся моя історія.
Ґвен мовчки встала з крісла, помахом руки вказала Бре- нанові, щоб він сидів, і в задумі проишлася по кімнаті. Бре- нан стежив за нею поглядом і сподівався, що не надто відверто виказує своє захоплення. Тепер, знаючи, що вона відьмачка, він просто не міг дивитися на неї інакше. У тіи наївніи книжечці про чарівнии острів Тір Мінеган було написано, що геть усі відьми вродливі, бо Іскри обирають собі лише наикращих дівчат — як за розумом, так і за зовнішністю. Можливо, тут автор нітрохи не перебільшував; і якщо так, то Ґвен служила яскравим підтвердженням цієї тези, вона була і розумницею, і красунею, а незвичне для жінки вбрання лише підкреслювало її привабливість. І що наиго- ловніше, на відміну від справжніх відьом, вона вже не мусила цуратися чоловіків. Принаимні один у неї точно був. а може, и досі є. Щоправда, ні маистер Киран, ні иого рідні не згадували ні про якого чоловіка, але вони також і словом не обмовилися, що їхня пані — відьмачка. На Лахліні з повного жінчиного імені можна було непомильно визначити, дівиця вона чи заміжня, проте на Абраді жоден закон не зобов’язував одружених жінок називатися за чоловіком. Була лише традиція, якої дотримувалися прості люди і яку рішуче відкидали знатні жінки — вони вважали її принизливою и воліли зберігати в заміжжі своє дівоче ім’я. Здоро- вии глузд підказував Бренанові, що Ґвен усе-таки одружена, бо ж інакше довелося б визнати її хтивою дурепою, яка піддалася хвилинніи слабкості и проміняла свою Іскру на швидкоплинну мить насолоди. Та вона не така, це ясно. Лише справжнє кохання, глибоке, самовіддане и нездоланне, могло змусити її відмовитися від своєї могутності, від довгого життя і вдовольнитися звичаиним жіночим щастям.
— От що, Бренане,— промовила Ґвен якось нерішуче. — Наперед прошу пробачення, але я мушу про це запитати. У тебе ніколи не виникало підозри, що твої батьки. що ти не їхніи ріднии син?
— Ніколи, — відповів він, зовсім не образившись. — І це просто неможливо. Я дуже схожии на матір, щоб бути при- имаком. Зазвичаи сини вдаються в батька, а от я цілком пішов у маму — це всі помічали.
— А не могло бути так, — продовжувала допитуватися дівчина, — що ти народився в Кередіґоні, а потім твої батьки повернулися з тобою на Лахлін?
— Ні, не могло,— впевнено сказав Бренан.— Я точно народився на нашіи фермі, батьки розповідали мені про тои чудернацькии день. І вони ніколи не були на Абраді. А чому це так важливо?
Ґвен знову сіла в своє крісло и пояснила:
