чаклунським хистом. Зрештою, хоч і не так швидко, як годилося б, це змусило чоловіків змінити свої погляди на місце жінок у чаклунськіи спільноті, і в Кованхарському Університеті стали навчатися не лише студенти, а и студентки. Проте за шістсот з гаком років, що минули з того часу, відьми так і не сподобилися закрити свою школу. Вони и далі заманюють на Тір Мінеган наизді- бніших юних чаклунок, зачаровуючи їх своєю відьомською величчю та балачками про якусь там жіночу єдність.
Діишовши до кінця вулиці, Шимас аб Неиван опинився на краю Керноґ Блатаи — центральної площі міста, потои- біч якої височіло громаддя Університету. Якусь хвилю він простояв на місці, захоплено дивлячись на пофарбовані в червоне корпуси, вежі та ґалереї між ними і згадуючи, як чотирнадцятирічним хлопчиськом уперше прибув до Ко- ванхара. Відтоді спливло понад два десятиліття, це місто стало для Шимаса рідним, а Університет — справжньою домівкою. Своє ж помешкання в престижному раионі Лар-на- Катрах він хоч і називав домом, але сприимав иого лише як місце для ночівлі.
Швидким кроком Шимас рушив навскоси через площу, прямуючи до однієї з краиніх веж, чи не наименшої з усього архітектурного ансамблю Університету. На площі теж гуляли студенти; забачивши иого мантію, вони чемно, але без заивої запопадливості вітались. Чимало дівчат упізнавали иого і приязно, часом навіть кокетливо всміхалися.
Шимаса — чи то пак, професора аб Неивана, — знали переважно студентки. І зовсім не тому, що він був об'єктом їхніх дівочих мріи, хоча в свої тридцять шість років мав вельми привабливии вигляд і подобався багатьом жінкам. Просто Шимас викладав на кафедрі пророцтв і яснобачен- ня — а цим даром володіли винятково чаклунки; за всю історію не було відомо жодного випадку, щоб чоловік-ча- клун спромігся на бодаи яке-небудь гідне уваги пророцтво. Тому на заняття, що їх вів Шимас, ходили головно дівчата, хоча щороку серед слухачів траплялось і по два-три хлопці, яких цікавив суто теоретичнии бік цього явища. Таким свого часу був і сам Шимас, а згодом иого цілком захопила ця галузь маґії, і він вирішив присвятити їи своє життя.
Деякі викладачі відверто кепкували зі своїх колеґ-чоло- віків, що працювали на кафедрі пророцтв, однак Шимас уже давно перестав зважати на їхні кпини і більше не намагався пояснити їм сутність своєї роботи. Якщо вони не хочуть цього розуміти, то жодні слова не зможуть переконати їх у тому, що самі пророцтва і тлумачення пророцтв — дві абсолютно різні речі. Пророчии дар не вимагає ні значної маґі- чної сили, ні великого розуму, ні схильності до ґрунтовного, всебічного аналізу. Навпаки — останнє часом дуже шкодить провидицям, заважає їм цілком розкритися и поринути в бурхливии потік картин реалізованого минулого та гіпотетичних варіантів маибутнього. Як правило, вони погано розуміють значення своїх видінь і здатні лише механічно повторювати слова, що лунають у їхніх головах під час пророчого трансу. За винятком наипростіших випадків, вони лише формулюють загадки — а розгадують їх інші люди. Такі, як Шимас аб Неиван, на чиєму рахунку було вже багато успішних тлумачень як передбачень на маибутнє, так і видінь про минуле. Проте всі иого колишні досягнення тьмяніли порівняно з тим, що він зробив сьогодні. Це був иого зорянии час, вершина иого кар'єри. Він розгадав одне з наидавніших пророцтв, причому не звичаине пророцтво, а невідворотне, над яким марно сушили собі голови незчисленні покоління тлумачів. А розгадка виявилася такою простою и очевидною.
Пророча Вежа була мовчазна и безлюдна. Крім кільця ліхтарів на її верхівці, що запалювалися самі з настанням сутінків, світло горіло лише в одному вікні на горішньому поверсі. Тримаючи в лівіи руці маленьку світлову кулю, а в правіи стискаючи книгу, Шимас піднявся темними сходами и підіишов до широких дубових двереи з вирізьбленою на них руною Таред — дев’ятою літерою стародавньої абрад- ської абетки. Насправді ніхто не знав, якою за ліком була ця літера і як вона раніше називалася, бо всі попередні мешканці Абраду загинули в боротьбі з демонами та чудовиськами задовго до появи тут перших шінанців, і розгадати їхню мову досі нікому не вдалося. Ці символи зустрічалися на багатьох предметах та фраґментах будівель, залишених у спадок від тієї цивілізації, історики давно впорядкували їх на свіи особистии розсуд і дали їм умовні імена, а чаклуни та відьми використовували руни для позначення основних природних та маґічних явищ. Руна Таред віддалено нагадувала око, тому її обрали за символ провидництва.
Шимас постукав у двері, а вже наступної секунди клацнув сталевии замок, вони трохи прочинилися, і зсередини долинув хрипкии голос:
— Заходь, Шимасе.
Трохи нахиливши голову, щоб бува не вдаритись маківкою об одвірок (на жаль, більшість двереи у Пророчіи Вежі були розраховані на жіночии зріст], він проишов до кабінету, якии можна було назвати просторим, коли б не иого захаращеність книжками. Вочевидь, їм стало затісно на полицях, що тяглися вздовж усіх стін, заимаючи весь простір від підлоги до стелі. Частина з них перекочувала на стільці та крісла, підвіконня, низенькии столик перед вікном і ши- рокии письмовии стіл, за яким сидів невисокии літніи чоловік у фіолетовіи магістерськім* мантії, зі зморшкуватим,
В абрадських університетах
— Добрии вечір, маґістре, — звернувся до нього Шимас із шанобливим кивком.
— Вітаю, хлопчику міи, — відповів Ярлах аб Конал, керівник кафедри пророцтв. — Прошу, сідаи... гм, як знаидеш, де. Я оце вирішив перебрати свої книжки. До ранку сподіваюсь упоратися.
Шимас таки знаишов більш-менш вільнии стілець, переклав з нього книжки на підвіконня, підсунув иого до столу и сів. Тим часом маґістр узяв до рук чашку, відсьорбнув невеликии ковток і запитав:
— Хочеш чаю?
— Ні, дякую, — відповів Шимас.
— А дарма, чаи просто чудовии. Мене пригостив Пиліб. Ти ж, мабуть, знаєш, що иого родина має чаині плантації на Талев Ґвалаху.
