Шаина сиділа впівоберта на стільці, поклавши лікоть на письмовии стіл, і неприязно дивилася на свою пізню гостю, яка щоино ввіишла до кімнати. Непрохану гостю, слід додати. І вкраи небажану.
— Сестро Аиліш, — промовила вона, ледь стримуючи свіи гнів. — Здається, я досить ясно дала тобі зрозуміти, що нам немає про що говорити. І не просто дала зрозуміти, а сказала це прямо і недвозначно. Якщо ж ти приишла вимагати від мене дотримання субординації, то будь певна: я визнаю, що ти тепер старша серед нас. Зараз саме закінчую писати звіт і в ньому вже зазначила, що передаю тобі керівництво. Проте опікою над Еирін не поступлюся — бо саме на мене король Келлах поклав відповідальність за неї до нашого прибуття на Тір Мінеган. А хочеш це змінити — іди домовляися з ним.
Аиліш повільно похитала головою:
— Я не збираюся нічого змінювати, Шаино. І можеш викреслити зі звіту слова про передачу мені своїх повноважень.
Так і не дочекавшись запрошення сісти, вона запросила себе сама і вмостилась у кріслі біля ліжка. Аиліш вер Нів належала до тих нечисленних відьом, що не визнавали худорлявість неодмінним атрибутом жіночої краси и воліли мати пишні форми. А однак, попри пухкість своєї фігури, рухалась вона навдивовижу жваво і ґрацшно, мов юна дівчина, та и узагалі ніщо в її зовнішності не вказувало на по- важнии відьомськии вік. її зеленкувато-карі очі не світилися мудрою всеобізнанністю, як у більшості старших сестер, а здавалися звичаиними очима звичаиної жінки. Навіть Шаині, яка зросла в оточенні вічно молодих відьом, часом важко вірилося, що кілька років тому Аиліш розміняла свою четверту сотню.
— Це неможливо, — сказала Шаина. — Правила є правила, і їх не можна порушувати.
— Ти и не порушиш, — запевнила її Аиліш. — Я ж, власне, заишла до тебе попрощатися. Зараз сідлають мого коня, я вирішила поїхати звідси.
— Просто зараз? — здивувалася Шаина. — Вночі?
— Так. На світанку буду в Кілбані, там і відпочину. Цієї ночі я однаково не засну — мене дуже засмутила наша зустріч.
— А чого ти чекала від неї? Що я кинусь тобі на шию, дякуватиму за свіи порятунок з Лахліну и геть забуду про брата, якого ти кинула напризволяще, прирекла на вірну смерть? Це ж просто неимовірне диво, що він там вижив, але в цьому немає ні крихти твоєї заслуги. Бренан залишився живии усупереч тобі та всім наистаршим сестрам.
Аиліш гірко зітхнула.
— Повір, не минало и дня, щоб я не шкодувала про свіи учинок. Усі ці роки я мучилась і.
— А я всі ці роки, — сердито урвала її Шаина, — почувала себе якоюсь незавершеною, неповноцінною. Не могла збагнути, що це зі мною, адже я гарно навчалася, була здібна и старанна, вже в дванадцять років могла помірятися силою з багатьма дорослими сестрами. Та все одно — чогось мені бракувало. Тепер знаю, що Бренана. Він бо ж не просто міи брат і навіть не просто брат-близнюк, він носить у собі відбиток моєї Іскри, ми з ним поєднані нерозривним маґічним зв’язком. Та ти и сама це розумієш. Усі відьми, що мали братів- відьмаків, були з ними одним цілим. А ти позбавила мене щастя зростати разом з Бренаном, ділити з ним і радість і журбу. Його ж ти взагалі мало не скалічила, він прожив жахливе дитинство і ще страшнішу юність. Ідеться не про небезпеку, а про те, що Бренан кожнісінького дня мусив переконувати себе в тому, що він ніяке не чудовисько, не поріддя Китраила. Навіть переїзд на Абрад не звільнив иого від цих страхів. Ґвен писала мені, що через своє невігластво бідолашнии хлопчик до останнього часу вважав себе чорним чаклуном. Ну, хіба так важко було забрати з Лахліну нас обох? Я не кажу про наших батьків, тут не можу тобі дорікнути. Але двох крихітних малюків.
— Я хотіла забрати и твого брата, — сказала Аиліш вер Нів, опустивши очі. — Мало того, збиралася подбати і про ваших батьків. По дорозі на Лахлін планувала, як переконуватиму їх — і ласкою, і погрозами. Проте всі ці плани здиміли, щоино я зіишла на берег. Якраз тоді на припор- товіи площі страчували жінку, звинувачену в чаклунстві — прив’язали до стовпа, обклали дровами і підпалили. Зла іронія ситуації полягала в тому, що та жінка не мала ні наи- меншого чаклунського хисту, просто видалася підозрілою або комусь не догодила. Та наибільше мене вразив величе- знии натовп, що спостерігав за стратою. Люди біснувалися, проклинали нещасну, жбурляли в неї тухлі яиця, гнилі овочі, нечистоти. Там було багато дітеи, які радісно стрибали і приспівували щось на зразок „Відьма горить — Див тішиться“. — Вона підвела погляд, її очі були сповнені сорому. — Я злякалася, Шаино. Так страшно мені ще ніколи не було. Нараз я збагнула, що безсила проти цього знавіснілого натовпу. Якби вони розпізнали в мені відьму, я б нічого не змогла вдіяти, щоб зупинити цих божевільних фанатиків. Я вбивала б їх десятками и сотнями, а вони б тисячами ишли на мене по тілах загиблих — без страху, без сумніву, в цілковитіи упевненості, що здобудуть цим милість Небес. Тоді я по-справжньому усвідомила, що таке Ла- хлін і хто такі лахлінці. Про те, щоб відкритися вашим батькам уже и не думала, а цілком зосередилась на вашому порятунку. Коли настав час, я приишла на ферму, де ви мали народитися, відразу ж наслала на будинок чари забуття і лише тоді постукала в двері. Твіи батько впустив мене, прииняв мою пропозицію допомогти з пологами, а потім. Коли народжувався Бренан, я діяла суто автоматично, а думала тільки про те, що не зможу втекти з двома дітьми, що мене неодмінно наздоженуть. Мене дедалі дужче охоплювала паніка, врешті я не витримала, скасувала попередні чари забуття і в потрібнии момент наслала нові. Я розраховувала.
— Твіи розрахунок був очевиднии, Аиліш, — сухо сказала Шаина. — І він справдився. Наші батьки, ці самовіддані люди, відразу зрозуміли, що розголос про твоє загадкове зникнення насамперед зашкодить Бренанові, якому ти допомогла народитися, тому все приховали. А ти спокшно сіла зі мною на корабель і відпливла на Абрад, забувши и думати про мого брата.
— Це неправда! Я постшно думала про нього. Хотіла повернутися по нього. але не могла себе змусити, не могла подолати свіи страх. Благала наистарших надіслати когось іншого, та вони відмовили. Іхусе влаштовувало.
