широкого степу, оскільки ніщо — ні дерева, ні пагорби, ні людські будівлі, — не затуляли зірок над обрієм. Ніч була надзвичаино жарка, навіть задушлива, ніби зараз був самии розпал ґорфеннава, а не кінець линаса. Втім, навіть посеред літа івронахські ночі за- звичаи набагато прохолодніші. Якщо, звісно, це взагалі був Івронах.
Усе це Шимас відзначив лише краєм свідомості, а головну увагу зосередив на єдиніи людськіи істоті в межах досяжності иого зору та чаклунського чуття. Це був хлопчак років дванадцяти чи тринадцяти, що сидів неподалік біля невеликого вогнища, босоногии, у коротких штанцях і грубіи сорочці без рукавів. Цьому иого нехитрому сільському вбранню суперечило аж надто охаине золотаве волосся та чистісіньке обличчя, а погляд великих очеи, у яких танцювали відблиски полум’я, був по-дорослому сериознии і зосереджении. Він тримав над вогнем тонкии металевии прут з нанизаними на нього шматками м’яса, що дуже апетитно шкварчали, бризкаючи жиром.
— Нарешті ти прокинувся, — мовив хлопець чистим, дзвінким, надзвичаино мелодшним голосом. — Мабуть, зголоднів? То поїж. — І він простягнув иому прут із підсмаженим м’ясом. — Чи, може, хочеш пити? — В іншіи иого руці невідь-звідки з’явився кухоль.
Почуваючись іще заслабким, щоб встати на ноги, Шимас підповз до хлопця, наиперше схопив кухоль і припав до нього пересохлими губами. Вода була прохолодна, смачна, вона чудово втамовувала спрагу. Допивши до дна, Шимас повернув хлопцеві порожніи кухоль, узяв натомість м’ясо і став жадібно їсти. Він несвідомо тягнув час, намагаючись зібратися з думками, що зараз безладно сновиґали в иого голові. Було вже зрозуміло, що цеи хлопець насправді ні- якии не хлопець і, наипевніше, навіть не людина. Хаи там звідки взявся в иого руці кухоль з водою, він з’явився без участі маґії — в усякому разі, людської маґії. Тієї миті Ши- мас не помітив жодних чарів, а навіть відьми, коли чарують, неспроможні приховати це.
Лише проковтнувши кілька шматків, він запитав:
— Хто ти? І де ми?
— Спочатку відповім на твоє друге питання. Зараз ти перебуваєш далеко від Івронаху, в центрі Середньо-Еи- дальської рівнини, за п’ятдесят миль від тутешньої столиці, Дин Краннаха, можна сказати, в самому серці Півдня.
— А як. Навіщо. Ні, стриваи! Ти ще не сказав, хто ти такии.
— Я тои, хто вихопив тебе з пекельного полум’я за мить до того, як ти мав перетворитися на жменьку попелу, — незворушно сказав хлопець. — Ярлах аб Конал нічого не помітив. Він щиро вважає тебе мертвим і вже кілька днів маи- стерно прикидається занепокоєним через твоє загадкове зникнення.
— Кілька днів? — перепитав Шимас.
— Точніше, одинадцять. Я тримав тебе вві сні, поки ти одужував від ураження Темною Енерґією.
— Це відповідь на питання „що ти зробив“, — зауважив Шимас. — А я хочу знати, що ти собою являєш.
Хлопець стенув плечима.
— Можеш називати мене диннеші. Я не заперечуватиму.
Шимас аж підстрибнув і мало не випустив з рук свою пізню вечерю — чи, може, ранніи сніданок.
— Диннеші?! — недовірливо вигукнув він. — Хочеш сказати, що ти янгол?
— Ти вжив назву з чужої для нашого світу леиданської мови, якою ви самі не розмовляєте. Краще називаи мене по- народному — диннеші.
— Але и шінанська чужа для цього світу,— зауважив Шимас маиже бездумно. Він досі не міг оговтатися від щои- но почутого і так само не міг вирішити, вірити иому в це чи ні. З одного боку, иого порятунок від смерті був незаперечним фактом. А з іншого ж, Шимас завжди сумнівався в існуванні янголів Дивових — або, як називали їх відьми та звичаині люди, диннеші. За великим рахунком, він сумнівався і в існуванні самого Дива.
— Шінанську ми сприимаємо,— відповів хлопець, що назвався диннеші,— бо нею розмовляють люди, для яких наш світ уже давно став рідним. Ми довго прожили в світі без людеи, нам було нудно и нецікаво, тому поява ваших предків вельми потішила нас. А ще дужче ми зраділи, коли шінанці подолали демонів та чудовиськ на Абраді. Тоді багато з нас знову повірили в Творця Світів — у того, кого ви називаєте Дивом.
Шимас спантеличено кліпнув очима.
— А хіба існування Творця є для вас предметом віри?
