— І цим образити иого? Ні, краще помучитися кілька днів. От якби довелося затриматись тут надовго. — На цю думку Ґвен аж здригнулася. — На щастя, в цьому немає потреби. А уявляєш — Шаині вдавалося терпіти Довнала маи- же півроку, день у день.
— Ну, не думаю, що він залицявся до неї, — зауважив Бренан.
— Ясно, що ні, вона ж справжня відьма, — погодилася Ґвен. — Та річ не лише в залицяннях. На відміну від мене, Шаина завжди добре ладнала з чоловіками. Ще малою частенько гасала вулицями Абервена з міськими хлопчаками — у нас це не заохочується, але и не забороняється. А я воліла спілкуватися з дівчатами. Крім самої Шаини, близькими мені за віком серед сестер були лише дві дівчини, Меган і Ерліш, а їх я терпіти не могла, тому товаришувала з доньками мінеганських чаклунок, а коли підросла — і з ученицями нашої чаклунської школи. Першим хлопцем, з яким я по-справжньому зблизилася, був Ліам. Гм... А другим — ти. З тобою мені дуже пощастило. — Вона обдарувала иого своєю променистою усмішкою.— Попервах я боялася, що між нами щось піде не так, щось завадить нам порозумітися, чи то я чимось відштовхну тебе, чи навпаки — знаиду в тебе якісь неприємні риси. Та мої страхи були марні, все склалось якнаикраще. Мені приємно бути з тобою, а тобі... сподіваюсь, тобі так само приємно зі мною.
„О Диве, спаси и порятуи!“— подумки заволав Бренан. Часом він просто не иняв віри, що вона досі нічого не помічає. Не прикидається, а справді не розуміє, що „приємно“ — це не те слово, яким можна описати иого почуття до неї.
— Авжеж, Ґвен,— стримано підтвердив він. — Мені
— А згодом, — вела далі вона, — коли краще пізнаємо одне одного, коли звикнемо бути разом, можемо и одружитися.
Від несподіванки Бренан втратив контроль над плетивом, і воно розсипалося в повітрі дрібними жаринками. Щоб опанувати себе и не бовкнути часом якоїсь дурниці, він мовчки став конструювати нові чари. А Ґвен допитливо подивилася на нього.
— Я шокувала тебе?
— Ну. трохи.
— Тоді вибач. Я розумію, що надто кваплюсь, випереджаю події, ми ж лише місяць знаиомі, але. Невже ти ніколи про це не думав?
— Чом же, іноді думав, — зізнався Бренан. — А ти коли почала думати?
— З дня нашої зустрічі. — Ґвен кинула на нього ніяко- вии погляд і засовалась у сідлі. — Тільки зрозуміи мене правильно. Відтоді, як я перетворилась на відьмачку, моє життя різко змінилося. Частково я залишилася відьмою, а частково стала звичаиною дівчиною. Моя відьомська половина досі не може примиритися з цією зміною, проте звичаи- на дівчина в мені розуміє, що минулого вже не повернеш і треба просто жити далі, а не марнувати відпущении час на бідкання за втраченою Іскрою. Не думаю, що бодаи колись я буду цілком готова до заміжжя, але одне знаю напевно: звичайний чоловік мені не пара. Нехай він буде хоч ґраф, хоч герцоґ, хоч король — все одно. Це зовсім не відьомська пиха, просто я не уявляю, як житиму з людиною, що ніколи не зможе зрозуміти мене, моєї сутності, моїх потреб, моїх прагнень — бо не розумітиме маґії. Залишався ще варіант із чаклуном, не всі вони такі нестерпні, трапляються серед них і досить лояльні до відьом... До речі, Ліам розповідав тобі, що до мене вже сваталися чаклуни?
— Мимохідь згадував про двох.
— Насправді їх було троє. За кілька днів до зустрічі з тобою я отримала листа від Торвала аб Гевіна, герцоґа Нар- вонського з Тір на н-Ґалу. Він просив моєї руки для свого старшого сина Йорверта, що зараз навчається в Кованхар- ському Університеті. Я збиралась була відповісти иому, що без особистої зустрічі з лордом Йорвертом нічого вирішувати не стану, аж тут з’явився ти, і вже наступного дня я надіслала герцоґові ввічливу відмову. Вже тоді звичаина дівчина в мені знала, за кого хоче заміж, і чи не вперше моя відьомська половина була з нею згодна. Твоє існування стало для мене справжнім подарунком. Ти відьмак, а я відьма- чка — ми з тобою ніби дві частини одного цілого. А те, що ти брат моєї наикращої подруги, це знамення долі. Нам просто судилося бути разом — і не біда, що я трохи старша за тебе. Це не варта уваги дрібниця. Правда ж?
— Так, правда, — кивнув Бренан, зберігаючи зовнішніи спокіи, хоча серце в иого грудях то завмирало, то починало стрімко битися. — І я. я згоден з усім, що ти сказала. Це звучить розумно и переконливо. От тільки ти ні словом не обмовилася про почуття. Про кохання.
— Звичаино, ми на нього зачекаємо, Бренане. Нам нікуди поспішати. Попереду в нас хаи і не таке довге життя, як у відьом, та все ж і не коротке. Кохання неодмінно прииде, інакше и бути не може. — У її голосі чулася непохитна впевненість. — Не для того ми зустрілися, щоб потім розбігтися. Зараз ти подобаєшся мені, я подобаюсь тобі, нам добре вдвох, і з часом це переросте в справжнє кохання. Я и так почуваю до тебе. ну, щось набагато більше, значно глибше, ніж просто симпатію. А ти. — Зненацька вона захвилювалася. — Ти ж ні в кого не закохании?
Бренанові хотілося вигукнути: „Ще б пак, закохании! У тебе! Яка ж ти сліпа..“ Проте він стримався и відповів:
— Я не кохаю жодну іншу дівчину, Ґвен. І раніше ні в кого не закохувався, навіть по-дитячому. За мого життя на Лахліні я не міг дозволити собі таку розкіш, батьки змалку твердили мені, що місцеві дівчата не для мене, що я маю уникати їх — як, власне, и хлопчачого товариства. А коли тато з мамою вмерли, і я переселився в Дервеґ. ну, там було кілька дівчат, що мені подобалися. Та коли я уявляв себе з котроюсь із них, переді мною відразу ж поставали и інші картини: як я випадково застосовую при ніи чари, вона перелякано
