вважали драконів просто велетенськими ящірками, а всі історії про їхнє вміння літати, розмовляти и чарувати оголошували дитячими казочками. Проте з’ясувалося, що відьми та чаклуни щиро вірили в ці „дитячі казочки“. На їхнє переконання, дракони були такими ж дітьми Дива, як люди, і до прибуття шінанців залишалися єдиними істотами в Новому Світі, що протистояли почварам. У ціи боротьбі вони маиже всі загинули, і на початок Мор Деораху вціліло лише дванадцятеро драконів. З появою людеи дракони усунулися від подальшої боротьби, полетіли на віддалении південно-східнии острів, що згодом став називатися Драконячим, і там упродовж наступних семи століть тихо та спокшно повмирали. У давнину деякі відьми навіть спілкувалися з Останнім Драконом, а одна з них, Бетан вер Енид, була присутня при тому, як він помер і згорів у маґічному полум’ї.
— Тобі таки справді треба на Тір Мінеган, — врешті підсумувала Ґвен. — Там тебе навчатимуть як слід. А я не вмію. Зосереджуюсь на чомусь одному і забуваю про решту. Забуваю, що справжня освіта має бути різнобічною. З мене кепська вчителька.
— Аж ніяк,— палко заперечив Бренан. — Ти наичарів- ніша вчителька чарів.
Ґвенині щоки зашарілися.
— Ну от! — сказала вона. — Тепер ти вважатимеш за обов’язок обдаровувати мене компліментами. Тільки не пе- рестараися, а то я так розпалюся, що силоміць візьму тебе за чоловіка.
„А я и не пручатимусь,“ — подумав він із солодким щемом у грудях.
Незабаром Ґвен відчула, як спрацювали поштові чари, і видобула з поясного гаманця складении учетверо аркуш. Вони з Бренаном чекали на це, оскільки ще вдосвіта висла- ли вперед гінця зі звісткою для Шаини, що їдуть їи назустріч. Шаинина відповідь, написана явно на ходу, була гранично діловою:
Трактир на сімнадцятій милі. Винайміть для нас шість
найкращих окремих кімнат. І ще три великі для супроводу.
Вони нещодавно проминули позначку п’ятнадцятої милі їхелдироидського тракту, і Бренан зауважив:
— Ми могли б поїхати и далі.
— І спіткати їху чистому полі, — сказала Ґвен. — АШаи- наж напевно хоче, щоб при зустрічі ви не гарцювали на конях посеред дороги, а могли десь присісти, спокіино поговорити, нікуди не квапитися. Коротше, Бренане, годі гарячкувати. Потерпиш заиві кілька годин, нічого з тобою не станеться.
З цими словами вона приострожила свого коня, щоб наздогнати Ліама з герцоґом і повідомити їм останню новину. Бренан поїхав слідом за нею.
До трактиру, що так і називався — „Сімнадцята миля“, вони прибули близько першої по півдні. Окремо від нього стояла конюшня, а трохи далі розташувався огороджении невисоким парканом широченькии маиданчик для тяглового транспорту. Наразі він був порожніи, бо каравани як із Тилахмора, так і з боку гір мали з’явитися тут аж надвечір.
Зате сам трактир виявився на диво людним о ціи денніи порі. На самому подвір’ї стояло з півдюжини конеи, та и з метушні слуг біля конюшні було ясно, що вони мають там чимало роботи. Крізь розчинені вікна першого поверху, де була обідня зала, чулася музика впереміш із гомоном людських голосів.
Оскільки герцоґ вислав попереду двох ґвардшців з відповідними розпорядженнями, новоприбулих зустрічав сам господар трактиру, огряднии чоловік середнього віку, разом з дружиною та двома юнаками, вочевидь, синами. Всі четверо шанобливо привітали високих гостеи, причому герцоґові вклонялися не так ревно, як Ґвен. Схоже, ко- триись із ґвардіиців уже встиг бовкнути їм, що вона відьма; а може, вони самі це збагнули з її незвичного вбрання — бо ж на ніи, як звичаино, були штани. На користь другого припущення свідчило и те, що до Бренана та Ліама поставились однаково, просто як до шляхетних молодих людеи, а отже, не знали, що один з них відьмак.
Після привітань маистер Придер, так звали господаря трактиру, став вибачатися, що не може надати їм аж десять окремих кімнат (шість замовлених Шаиною та ще чотири — для герцоґа, Ґвен, Бренана и Ліама], бо має їх лише дванадцять, а три вже замешкані до завтрашнього ранку. Випередивши Довнала, Ґвен запевнила трактирника, що це не біда, якось владнається. Бренан здогадався, що проблему буде вирішено за рахунок капітана леннірської ґвардії, для якого и призначалася шоста кімната. Із сестриних листів він знав, що король Келлах наполіг на тому, щоб до Тір Мінегану иого доньку супроводжував цілии ґвардшськии загін.
— А що це у вас за гармидер посеред дня? — поцікавився герцоґ, коли маистер Придер провів їх до передньої кімнати трактиру и запросив підніматися сходами нагору.
— Так склалося, ваша милосте, так уже склалося, — відповів трактирник. — Здебільшого це звичаині клієнти, подорожні, що зупинилися на обід. Проте вчора наскочило півтора десятка торфаинців — якиись старии пан, та точно не лорд, везе свою онуку до її нареченого на Південь. У Тір Егін, здається, якщо не у Ферманах. Дорогою хтось там відстав від них, то вони иого и чекають. Власне, цеи старии пан, иого онука та ще онук і заимають ті три кімнати.
