ПЕРВІСНА. ДОРОГА НА ТІР МІНЕГАН

—  Авронська, — виправила її Еирін.

—  У нас кажуть „белтенська“. Це у вас аврон веснянии місяць, а наТір Мінегані ще холодно. Морозів маиже не буває, проте постіино дощить, тому коти не дуже пориваються на гульки. Хоча це не має значення. Авронська чи белтенська, Доріс була хтива, як кішка, заглядалася на всіх поспіль чоловіків, згодом стала вдовольняти свою хіть особливими іграшками...

—  Особливими?— спантеличено перепитала Фіннела. А наступної секунди збагнула, про що идеться, і густо заша- рілася. — О, розумію. І через них вона втратила незаима- ність?

Мораґ утупилась у неї приголомшеним поглядом:

—  Це ти сериозно? Ні, справді?. Ои, дівчинко, яка ж ти наївна! Ця формальна ознака незаиманості не має ніякісінького значення. Такої незаиманості можна позбутися наиневиннішим чином, наприклад, невдало забравшись у сідло. До втрати Іскри призводить чоловіче сім’я, саме воно є наибільшим ворогом кожної відьми. А особливі іграшки цілком безпечні — за винятком того, залишають по собі почуття спустошеності і тільки дужче розпалюють бажання пізнати справжнього чоловіка. Отож Доріс терпіла- терпіла, та врешті не змогла стерпіти, обрала серед міне- ганських ґвардіиців наигарнішого хлопця і щось намудрувала з иого причандаллям, щоб сім’я не потрапляло за призначенням.

Тепер уже почервоніла и Еирін. А Мораґ, між тим, продовжувала:

—  Проте Доріс була дурна, вона не розуміла головного.

Іскру ніяк не надуриш — а тим більше, її власними чарами. Можна подумати, за сімнадцять століть відьми не перепробували різні способи, як ухилитись від обітниці цнотливості. Однак нічого не виходило — і в Доріс теж не виишло. Хоч як там вона хитрувала, сім’я таки потрапило в неї і зробило її відьмачкою. От така історія. І я вам скажу, дівчата, що ніколи не мала ні крихти співчуття до сестри Доріс. Вона сама напросилася — і крапка.

Наступні кілка хвилин вони їхали мовчки. Еирін швидко подолала своє збентеження, а от Фіннелині щоки и далі палахкотіли рум’янцем.

—  Але чому це так? — нарешті мовила вона. — Чому відьмам не можна бути з чоловіками?

Мораґ трохи невпевнено знизала плечима.

—  Можливо, з тієї ж причини, з якої чаклунськии хист не передається в спадок. Якби передавався, то за якиись час чаклуни перетворилися б на вищу касту, що правила б простими людьми, мов худобою. А щодо нас. Багато сестер, значно розумніших за мене, стверджують, що якби відьма могла завагітніти, то народила б не просто відьмака, а надзвичайно могутнього відьмака — бо її дитя розвивалося б під впливом пробудженої, активної Іскри, а відбиток формується саме в цеи, початковии період життя. Та навіть якщо це не так. зрештою, не має значення. Для простоти вважатимемо, що дитина відьми була б звичаиним відьмаком. А тепер уявіть, що всі відьми стали б народжувати відьмаків тавідьмачок. Скажімо, раз на десять років. ні, хаи буде двадцять. Відкинемо надто молодих сестер, залишиться десь чотириста відьом. Поділимо їхню кількість на двадцять років і помножимо на сто — середню тривалість життя відьмаків. Правда, Етне каже, що це трохи завищена цифра, насправді відьмачки живуть близько дев’яноста шести років, а про середніи вік відьмаків і взагалі говорити не можна, бо їх було замало для коректного усереднення. Вона страх як полюбляє точність.

Всі троє подивились уперед, де на чолі колони їхали сестра Етне та капітан аб Ґраиді. Вони вели неквапну розмову, вочевидь, обговорюючи якісь віиськові питання. Етне мала феноменальну пам’ять, гострии та допитливии розум і вбирала в себе знання, як губка. Вона була сестрою-на- ставницею з побутових чарів, але цікавилася геть усім на світі — від точних законів руху небесних тіл до тактики ведення боиових діи під час прикордонних сутичок, про що їи, мабуть, і розповідав капітан, якии маиже все своє доросле життя присвятив захисту північного кордону Ленніру.

—  Будемо вважати, що сто років, — промовила Еирін. — У підсумку маємо дві тисячі відьмаків і відьмачок.

—  Отож-то, — сказала Мораґ. — Забагато для Абраду, як вам здається? І добре, якби були лише відьмачки. Ми, жінки, не такі амбітні та владолюбні. Якби ми хотіли, то давно б очолили всі королівства — як на Півночі, так і на Півдні. Проте не робимо цього, нам вистачає маленького Тір Мінегану. Якщо ж і втручаємося в справи Північних Королівств, то лише для того, щоб зупинити віину або усунути від влади жорстокого тирана — словом, зберегти життя багатьом простим людям. А чоловіки не такі. Щоино відчують свою силу, так і тягнуть руки до корони — щонаимен- ше князівської, а бажано королівської. Страшно подумати, якии безлад принесла б у світ тисяча чоловіків-відьмаків.

—  Навряд чи всі вони були б такі пожадливі до влади, — зауважила Фіннела.

—  Хаи не всі, вистачило б і кожного десятого. Та це я вже применшую. Із шести відьмаків, що народилися в минулому тисячолітті, троє стали королями, один був імператором Ферманаху, про що ти, певно, знаєш, а двоє жили в часи Мор Деораху і командували власними арміями, що тепер прирівнюється до князівського титулу. Якщо не рахувати Шаининого брата, то з чотирьох відьмаків, народжених у нашому тисячолітті, двоє були королями Івидону, наші сусіди просто обожнюють відьмаків, ще один правив Ан Данваром, і лише останніи задовольнився титулом герцоґа, здобувши собі Бенфроидське Князівство в Ґулад Хамраизі.

—  Оце так-так, — здивовано похитала головою Фіннела, для якої, на відміну від Еирін, розповідь про королівські досягнення відьмаків стала новиною. — Виходить, Бренан має гарні шанси стати королем.