Шаина, Етне та Мораґ кинулися до своєї сестри, схилились над нею і щось таки зробили, бо вона припинила звиватися, а її сповнені страждань крики переишли в стогін. Утім, їхні коментарі — „Темна Енерґія. серце. ліва легеня. селезінка. нирка. якби ж була Іскра..“ — не налаштовували на заивии оптимізм. Це підтверджували і Ліамові схлипи, і те, як Бренан, коли до нього повернулася мова, відчаидушно заблагав: „Не залишаи мене, Ґвен. Як я житиму без тебе?..“
Еирін бачила все це ніби в тумані, а чула немов крізь щільнии шар вати. У її голові пульсувала єдина думка: от іще одна людина вмирає через неї — а вона не розуміє, чому и навіщо. Хіба варте її життя таких втрат? Чине краще було б їи померти ще в дитинстві, і тоді б Тиндаяр не поглинув капітана аб Ґраиді, не мовчали б одинадцятеро ґвардшців, що перед нападом перебували в трактирі. і хтозна, скільки ще пожильців та слуг убили чорні чаклуни, коли захоплювали зручні для атаки вікна.
А тепер Ґвен. Еирін знала її лише з розповідеи і заочно симпатизувала їи — просто тому, що не могла не по- чувати симпатії до наикращої Шаининої подруги. Крім того, Ґвен була її сестрою-відьмою, хоч і позбавленою Відьомської Іскри. І якщо для її порятунку потрібна Іскра, то нехаи Великии Див, милосерднии і всемогутніи, візьме в Еирін цю Іскру и передасть її Ґвен.
Зненацька Еирін збагнула, що їи робити. Вона не розуміла, звідки приишло це знання, але була певна, більше того — переконана, що мусить так учинити. І повинна поквапитися з цим, бо ще якась хвилина — і буде вже запізно.
Скинувши з себе заціпеніння, Еирін рішуче підступила до Ґвен і, протиснувшись між Шаиною та Бренаном, опустилася біля неї навколішки. Ніяких зовнішніх ознак ураження помітно не було — вочевидь, чари спрацювали вже всередині тіла. Проте восковии відтінок обличчя, мутнии серпанок у сірих очах і кривава піна на блідих устах, свідчили про невблаганне наближення смерті.
Еирін узяла Ґвен за обидві руки. Відьми заперечувати не стали — мабуть, вирішили, що вона хоче попрощатися з нею. А Бренан узагалі нічого не помічав, він гладив Ґвенині щоки, говорив про своє кохання до неї і просив пробачення за те, що не освідчився раніше.
„Ну, що далі?“ — подумки запитала Еирін у свого невідомого порадника. — „Кажи. чи роби. Я віддаюся твоїи вла- ді.“
І тут вона відчула свою Іскру. Це було ніби сяиво, що заполонило всю її істоту. Це було особливе тепло, що зігрівало їи не тіло, а душу. Це була п’янка насолода, що дарувала їи почуття безмежної радості від життя. Це була величезна сила, що робила її маиже всемогутньою. І це була глибока ніжність, що не дозволяла силі підкорити розум, розірвати тонесеньку ниточку, на якіи трималась її людяність.
— Це Іскра! — вражено мовила Мораґ. — Вона пробуджується. О, дідько! Яка яскрава.
— Треба щось робити, — озвалася не менш розгублена Шаина. — Треба зараз же.
— Ні! — сказала Еирін таким владним тоном, якого и сама від себе не чекала. — Не сміи чіпати мене!
Попри це попередження, Шайна таки потяглася рукою до її плеча, та тут уже втрутилась Етне:
— Стривай, Шайно. Схоже, я знаю, що відбувається. Це неймовірно, але...
Далі Еирін її не слухала. Цієї миті все, що переповнювало її, — і сяиво, і тепло, і насолода, і сила, і ніжність, — заструменіло вздовж її рук і стало вливатись у Ґвенині руки. Очі вмирущої проясніли, погляд став осмислении, у ньому з’явилося приголомшене розуміння. Бліді, закривавлені губи заворушилися, з них зірвалося ледь розбірливе слово:
— Матінко.
„Спокіино, дитино,“— сказала Еирін. Вірніше, не сказала, а подумала, і ця думка надшшла до Ґвен через особли- вии духовнии зв’язок, що встановився між ними. — „Я з тобою, я допоможу тобі.“
— Я рада.— знову заговорила Ґвен, долаючи слабкість. — Така рада, що ти тут, що я торкаюсь тебе. Правда, я лише відбиток. тінь твоєї дочки.
„Все одно ти моє дитя. І я більше потрібна тобі, ніж іи. На відміну від неї, ти зникнеш, якщо твоя відьма помре. Та я цього не дозволю — твіи час іще не приишов.“
— Що я. що мені робити?
„Скористаися мною, моєю силою. Моя відьма ще нена- вчена, вона не має потрібних знань. Зате твоя знає багато, значно більше, ніж ти вмієш робити. Разом ми врятуємо те- бе.“
Кажучи про себе в третіи особі, Еирін не відчувала ніякого роздвоєння. Вона говорила це усвідомлено, відгукуючись на бажання своєї Іскри. Сама ж Іскра не могла ні думати, ні говорити, за неї думала Еирін і подумки промовляла ті слова, що наибільше відповідали її прагненням.
