— Так і є. Просто в часи Меинір їх називали старшими. Лише наприкінці минулого тисячоліття було запроваджено поділ сестер на чотири групи замість трьох. Відтоді дев’ятеро старших стали наистаршими, а назва „старші“ дісталася двадцяти сімом сестрам, що за віком ішли після них. Власне, теперішні старші сестри — ті ж самі звичаи- ні, якихось особливих функціи для них не передбачено. — Шаина розуміла, що злість на сестру Аиліш змушує її применшувати роль старших, проте нічого не могла з собою вдіяти і продовжувала говорити в тому ж ключі. — Це радше почесне звання, вигадане для того, щоб кожна, навіть наислабша відьма, під кінець життя могла відчути себе головнішою за більшість сестер. Річ у тім, що на початку четвертої сотні років настає критичнии для відьом вік. У середньому дев’ятеро з десяти сестер доживають до трьохсот, проте лише лічені одиниці з них переступають за триста тридцять. А коли вже переступають, то зазвичаи живуть іще сто, а буває, и двісті років.
— І саме вони стають наистаршими?
— Атож. Відколи я народилася, склад старших сестер змінився більш ніж наполовину, а наистарші залишилися ті ж самі, що и були.
— Це и добре, — сказала Фіннела. — Бо інакше я б зосталась у Кардуґалі.
Шаина пильно подивилася їи в очі.
— Ти сама до цього додумалась?
— Ні, — відповіла зніяковіла Фіннела. — Мораґ так вважає. Вона каже, що ти не наважилася б допомогти мені, якби не була така зла на наистарших. Та це не означає, що тепер я менше вдячна тобі. Головне, що ти домовилася з моїм татом, а решта не має значення.
Тут Шаинину увагу привернула невелика метушня на подвір’ї. У вікно вона побачила, що біля зачинених воріт зібралося кілька ґвардшців, леннірських і тилахморських, які про щось між собою сперечалися. Леннірці хитали головами і вказували на трактир, а тилахморці вперто тицяли пальцями у ворота, за якими стояла велика карета, прикрашена герцоґськими гербами.
— Схоже, завітав хтось із поважних придворних, — промовила вона, підвівшись із-за столу. — Піду розберуся.
Проте карета була порожня. Як виявилося, ще вчора по обіді Довнал аб Конховар відрядив одного зі своїх людеи до Тилахмора з розпорядженням надіслати на сімнадцяту милю дві наикращі карети, щоб останніи відрізок шляху иого гості подолали з максимальним комфортом. Перша з цих карет якраз прибула, а друга трохи відстала. Тилахмор- ські ґвардіиці наполягали на тому, щоб відчинити ворота, леннірці спершу хотіли почути підтвердження від самого герцоґа, проте тилахморці на це не погоджувалися, бо знали, що їхніи правитель не полюбляє, коли иого будять рано-вранці.
Розпитавши герцоґових ґвардшців і впевнившись, що вони добре знають і кучера, і чотирьох вершників супроводу, Шаина дозволила пропустити карету і наказала так само вчинити з другою. Потім повернулася до трактиру, відчуваючи, що її настріи значно поліпшився. Тепер, завдяки Довналовіи завбачливості, вони вже точно зможуть вирушити сьогодні до Тилахмора, навіть якщо Ґвен буде надто квола для верхової їзди.
У передніи кімнаті Шаина мало не зіштовхнулася з Мо- раґ, що саме збігла зі сходів, прямуючи до обідньої зали.
— Ои, вибач, Шаино, — сказала вона захекано. — Просто я дуже зголодніла.
— А Еирін...
— Прокинулась, і вже давненько. Я и для неї замовлю сніданок.
— З нею зараз Етне?
— Ні. Я збиралась покликати її, та вона заснула просто в кріслі у Ґвениніи кімнаті. Вирішила її не будити.
— То ти залишила Еирін саму?! — обурилася Шаина.
Мораґ недбало відмахнулась.
— За неї не турбуися, з нею все гаразд. Вона таке виробляє, що я мало не здуріла.
Злякано зоикнувши, Шаина підхопила спідниці и прожогом кинулася нагору. А Мораґ гукнула їи услід:
