— Так. І це була помилка. Зараз я схожа на малу дитину, що не навчилася ще до ладу говорити, а вже намагається читати та писати.
— Нічого, ми це виправимо, — пообіцяла Шаина. — Коли Етне прокинеться, разом складемо план занять. Вона дуже досвідчена вчителька.
— І ще бажано залучити Ґвен, — додала Еирін. — Зрештою, це ж її знання. Вона наикраще мене розумітиме. До речі, Мораґ не перебільшує? Ґвен справді цілком здорова?
— Так, справді. Хіба що кілька наступних днів буде квола, та це не біда. Ми однаково тут не затримаємося. Дов- нал викликав із Тилахмора дві карети, там ми всі зручно розмістимось і спокіинісінько прибудемо надвечір до гер- цоґського палацу.
Затуливши рота долонею, Еирін солодко позіхнула.
— Це чудово. Хоч я и не Фіннела, проте сама думка про сідло зараз викликає в мене огиду.
Двері з коридору відчинилися, і до кімнати ввшшла Мораґ. У повітрі перед нею пливла величенька таця з кількома тарілками та склянками.
— Ну! Хто тут замовляв сніданок?
А Еирін застогнала:
— Ои, ні!... Тепер я знаю, як це робиться.
Для закріплення щоино отриманих знань вона підхопила чарами зім’яту подушку і змусила її злетіти аж до стелі.
Розділ XIII
Знову на Півночі
Коли з корабля на причал перекинули трап, Шимас аб Неиван не став поспішати. Він зачекав, поки зшде решта пасажирів, і вже тоді рушив сам. Ішов поважно, неквапом, за поруччя не тримався, але страхував себе з допомогою чарів — не хотів останньої миті зганьбитися.
Опинившись на твердіи землі, що не хиталась у нього під ногами, Шимас не стримав полегшеного зітхання. Нарешті все закінчилося, він майже вдома. І хоча до Кованхара залишалося ще дев’ять сотень миль по землях Ґулад Дана- ну, Сейшану та Тір Алминаху, тепер перед ним не стояв вибір між горами та морем, між важкою дорогою через Двар Кевандір і хиткою палубою кораблів, що курсували Румнах- ською затокою. Попереду иого чекала подорож рівним суходолом, бажано не верхи на коні, а в кареті, по широкому, добре второваному трактові, що сполучав Кованхар з Евра- хом.
Перед прибуттям Шимас перевдягнувся в свою темно- синю мантію, яка в очах обізнаних людеи вказувала не лише на иого звання університетського професора, а також і на те, що він чаклун. Серед еврахських візників, що полювали в порту на клієнтів, знаишлося чимало обізнаних, і вони, мов зграя голодних псів, наввипередки кинулися до Шима- са, пропонуючи иому свої послуги.
З-поміж них Шимас обрав чолов’ягу з наичеснішим обличчям, без вагань віддав иому обидві свої валізи и подався разом з ним до иого брички.
— Мені до ґрафського палацу, — сказав він на ходу.
— Буде зроблено, мосьпане, — запевнив иого візник. — Домчу вас швидесенько.
— Ні, не треба квапитися, — охолодив иого запал Шимас. — їдь спокіино, наизручнішим шляхом, я тобі гарно заплачу... Між іншим, чоловіче, ти не знаєш, зараз у ґрафа гостює відьма?
— Авжежечки, мосьпане, і не одна. Цілих дві. У нас завжди є відьми. Це ж не якиись там задрипании Тилахмор.
Шимас посміхнувся. Суперництво між Тилахмором та Еврахом сягало своїм корінням ще в минуле тисячоліття, проте за останні кілька сторіч, завдяки стрімкому розвиткові судноплавства, Еврах упевнено вирвався вперед, тутешні ґрафи жили набагато заможніше, дарма що були лише королівськими намісниками, тоді як герцоґи Тилахмор- ські заимали вищии від них щабель в ієрархії Ґулад Дана- ну, вони самостіино правили своїми землями і вважалися не підданими, а васалами Корони.
