одного з тих дурних любовних романів, яка, переконавшись, що серце її коханого належить іншіи, жертовно поступається своїи суперниці. Та тільки лиха її половина не завжди з цим погоджується. Не засуджуи її надто суворо, гаразд? Просто вона так вихована — звикла отримувати все, чого ї и лишень забагається.
— Ти виховувалася разом з нею, — зауважив Бренан.
— А хто тобі сказав, що я не така, як Фіннела? Тут ми з нею однаковісінькі, хіба що я краще вмію приховувати свіи темнии бік. Крім того, зараз я маю все, про що мріяла. Прагнула звільнитися зі своєї золотої клітки — і от, я вже не принцеса, не наступниця престолу. Не хотіла заміж, боялася подружнього життя — тепер про це и мови нема. Уявляла в своїх фантазіях себе відьмою — і стала нею. Уявляла себе могутньою та грізною — і це здшснюється... аж надто швидко. Ти коли востаннє чув, щоб мене називали меншою сестрою?
— Здається, в Тирконнелі, на прииомі в королеви Ґве- неири. І на моїи пам’яті це взагалі був єдинии раз. А так кажуть „сестра Еирін“, або просто „Еирін“.
— У тім-то и річ. Усі ніби позабували, що я лише менша сестра.
— На Тір Мінегані,— після деяких вагань промовив Бренан, — тобі про це нагадають.
— Так, нагадають, — погодилась Еирін. — І тицятимуть мені цим у вічі, наче я сама в усьому винна. Інші ж демонстративно казатимуть „сестра“ без „менша“. Будуть суперечки, сварки між тим, хто вірить у Первісну, і тими, хто не вірить; між сестрами, що раді її появі, і сестрами, що вбачають у ніи — тобто в мені — загрозу для всієї відьомської спільноти. А я не хочу ставати яблуком розбрату, я хочу просто бути відьмою, хочу спокіино навчатися. Мені ж іще стільки треба вивчити, я так мало тямлю в теорії — і тут моя внутрішня книга заклять не допоможе, це я маю пізнати само- стіино.
— Ти швидко опановуєш і теорію, — сказав Бренан. — Надзвичаино швидко. Не пригадаю випадку, коли б Ґвен доводилося щось двічі пояснювати тобі.
Еирін повільно кивнула, блукаючи поглядом по водніи гладіні ставка.
— Мені пощастило з учителькою. Річ навіть не в тому, що її теоретичні знання гармоншно поєднуються із запозиченими ж у неї практичними навичками. Ми ще и схожі за складом розуму.
— Ґвен теж так вважає. Вона каже, що ти дуже нагадуєш її саму, коли їи було шістнадцять. Недарма ви з Шаиною так заприязнилися. — Тут Бренан збагнув, що иого останні слова могли прозвучати, як натяк, і квапливо додав: — Я мав на увазі лише дружбу, нічого іншого.
Вона скоса зиркнула на нього і легко всміхнулася.
— Все гаразд, Бренане. Ти нітрохи не шокував мене, я ж відьма. Мене взагалі важко збентежити.
— Знаю. Через те так вільно почуваюся з тобою — хоч ти и королівська дочка, і відьма, і просто дівчина. Раніше я уникав дівчат, так мені радили батьки.
— Воно и зрозуміло. З дівчатами всі хлопці мимоволі стають навіженими, а тобі не можна було втрачати над собою контроль. Це могло зле скінчитися. — Еирін мерзлякувато повела плечима. — Далебі, просто не уявляю, як ти там жив! Я б і тижня не протрималась на Лахліні. А скажи, якии момент у твоєму житті був наистрашнішии? Ідеться не про наиболючішии — це, звісно, смерть батьків,— а саме про наистрашнішии.
— Мої останні хвилини на лахлінськіи землі, — без вагань відповів Бренан. — Коли я ишов через пристань до ке- редіґонського корабля, якии брав на борт пасажирів. Усередині аж трусився від страху, що саме зараз, за якиись десяток кроків від свободи, мене викриють, схоплять і потягнуть на вогнище. Я розумів, що своїм страхом можу накликати підозру, і зупинять мене якраз через те, що я так боюся, тому намагався заспокоїтись, але нічого не виходило. На щастя, портові наглядачі не звернули на мене уваги, та якби спробували зупинити. я вже вирішив, що живим до їхніх рук не дамся. Ще коли мені було дванадцять, батько порадив вигадати якісь чари для самозахисту, і тоді я ви- наишов для себе вогняні кулі. Проте и вони не допомогли б урятуватися — сили були надто нерівні. Та и крім варти в порту знаишлося б чимало фанатиків, простих лахлінців, які б голіруч кинулися проти мене, не злякавшись моїх вогняних куль. На кораблі я вже почувався в безпеці, але и тоді нікому не сказав, що маю хист до чарів. Навіть ті мої співвітчизники, що їдуть на Абрад у пошуках кращого життя, люто ненавидять усе пов’язане з маґією. Прибувши до Дінас Ірвана, я дізнався, що всі чаклуни десятою дорогою обходять лахлінські квартали міста, бо там на них залюбки можуть напасти.
Еирін похитала головою.
— Просто не розумію, чому ми досі це терпимо, — промовила вона і раптом тихенько розсміялася. — Таки Фінне- ла має рацію, я стала справжньою відьмою. Коли кажу „ми“, навіть не згадую про Леннір, а думаю про Тір Мінеган, де ще ніколи не була, і про всіх сестер, хоча знаиома лише з кількома. А повертаючись до Лахліну, ніяк не збагну, чому за стільки століть ніхто не спробував навести там лад. Ні відьми, ні чаклуни. Певна річ, це великии острів, лише трохи меншии за територією, ніж Тір на х-Еидал, але більшии за Ферманах. Та и плисти до нього далеченько — понад п’ятсот миль від берегів Кередіґону. Проте лахлінці не визнають маґії, і це робить їх вразливими. Ти можеш мені заперечити, що Угода про обмежении неитралітет зв’язує чаклунам руки. — Здогадавшись із виразу Бренанового обличчя, що він нічого про це не знає, Еирін пояснила: — Цю Угоду було укладено ще на початку дев’ятого століття. Вона забороняє всім чаклунам під час воєн, усобиць та інших зброиних конфліктів брати участь у наступальних діях. Так, скажімо, зараз у леннірському вшську служить п’ятеро чаклунів, які допомагають в охороні північного кордону, а от ґрафи Тинверські, що зазіхають на нашу територію, в своїх прикордонних провокаціях мусять обходитися без маґі- чної підтримки. Тут не спрацьовують жодні арґументи на зразок того, що колись
